Home / АТО / Керівництво 24 бригади виривалося з оточення на танках, залишивши солдат в тилу

Керівництво 24 бригади виривалося з оточення на танках, залишивши солдат в тилу

Мабуть, кожен сокальчанин знає заступника міського голови Сокаля Вадима КОНДРАТЮКА. Чимало людей спілкувалися з ним, і він допомагав вирішувати їх проблеми. Стриманий, небагатослівний. Людина глибоких націоналістичних переконань. Член районної організації Конгресу українських націоналістів. З перших днів був на Майдані, провів там багато днів і ночей. А в травні, коли отримав повістку, не вагаючись пішов захищати Україну.

Йому лише тридцять три роки. Трирічний син чекає обіймів тата. Родина. Батьки. Але він пішов відстоювати нашу незалежність і свободу. Нам вдалося порозмовляти з ним під час дев`ятиденної відпустки. А вже 21 серпня Вадим Кондратюк повернувся у військову частину м. Яворів.

– Вадиме, можливо, Ви могли не йти до війська?

– Та ні, що ви. Спочатку була перша хвиля, нас мали брати у вісімдесяту бригаду десантних військ. Але розпустили по домівках. А коли почалася друга хвиля мобілізації, то 21 травня я потрапив у 24 бригаду. У мене вже є певний військовий досвід, бо проходив строкову службу з 1999го по 2000 рік, військова спеціальність  стрілець. Тому мене скерували у роту снайперів. З 15 червня по 8 серпня наша бригада, це переважно хлопці з Львівщини, брала участь в антитерористичній операції.

– Де дислокувалася 24 бригада?

– Наше основне місце дислокації  село Зеленопілля Луганської області, до кордону з Росією десь 8-15 кілометрів, поблизу траси Донецьк-Ростов, якраз у гарячих точках. Потім потрапили в оточення, майже місяць були відірвані від світу. Жодна автоколона до нас не під'їжджала, лише авіація тричі кидала нам з парашутів передачі. А потім у нашому районі підбили військовий літак і авіацію до нас пускати заборонили. Ми залишились самі. Та нам вдалося прорватися. Прорив тривав три доби.

– А що ви їли, де брали харчі?

– Мали свої запаси, а ще допомагали місцеві мешканці. Хто так приносив, хто продавав, дещо купували у магазинах. Коли ж вирвалися з оточення, то отримали продукти харчування і сигарети. До цього у нас були невеличкі проблеми з харчами. Але, загалом, солдати з 24 бригади не голодували.

– Чи мали бійці 24 бригади бронежилети?

– Перед тим, як нас дислокували в зону АТО, ми отримали бронежилети четвертого ступеня захисту. Цього було достатньо, він витримував постріли з автомата Калашникова, кулемета, а від бронебійної запальної не захищав. •В основному ми перебували в Зеленопіллі. Звичайно, у ворога доводилось стріляти, бо коли нас обстрілювали мінометним вогнем вранці о 4.20 год., а потім ввечері, коли ми вечеряли, то ми їм відповідали. По нашому базовому табору цільово двічі вели обстріл, а по сусідніх колонах і таборах  стріляли постійно.

– Звідки йшла техніка для проросійських сепаратистів?

– З Росії через кордон по кілька разів на добу йшли невеликі колони з технікою. Нас, вояків, дивувала позиція керівництва бригади, яке твердило: "Лише спостерігайте, не робіть жодних рішучих дій”. Вважаю, що частково  це вина керівництва бригади, що ми так довго там були і потрапили в оточення. Якби наші дії були більше активні, то з цього району ми б вигнали сепаратистів раніше. За офіційними даними, наша бригада втратила 24-26 бійців. Я ж цікавився у медичній роті, то мені повідомили, що 58 осіб загинуло, дуже багато поранено. Але там було багато бригад: наша 24, потім до обстрілу прибула 72 бригада, і в день обстрілу  11 липня  приїхала колона 72 бригади з боєприпасами. Сепаратисти супроводжували цю колону, бо дуже хотіли боєприпаси знищити, вона зупинилася у центрі табору. Для ворога  це був ідеальний варіант для влучення. "Градами" вдарили у колону з боєприпасами і тоді там загинуло багато людей. Мене в цей час там не було, бо я поїхав з напарником у розвідку. Другого дня вони хотіли нас добити руками "Смерча" чи "Торнадо", але їм це не вдалось.

– А як бригада вибиралася з оточення?

– До нас підтягнулися прикордонники, і ми майже сто кілометрів проривалися три доби. Керівництво бригади на бронетранспортерах, танках прорвалося першими і встигли "проскочити" через переправу, яка у цьому районі була єдина. Її відразу сепаратисти підірвали. Ми залишились самі, їхали без "броні", на автомобілях "Урал" з брезентовим покриттям. І стояли біля переправи, не рухаючись. Вважаю, що помилкою керівників штабу було те, щоб скупчити в такому котловані п`ять колон. Ми були  як на долоні. Вівся вогонь і з боку Росії, і з території України, де дислокувались сепаратисти. Прорвавшись, ми підійшли до переправи, яка вже була знищена. Стоїмо, командування нема, де переправлятись через річку  невідомо. Два офіцери-прикордонники на легковій автомашині почали шукати переправу. А ми стояли в полі, по нас били з мінометів і "Градів". Багато людей повтікало в поля, згубилося і не повернулися. Там у полі стояла зруйнована ферма, ми сховалися туди, але мусили маневрувати, бо нас з усіх боків протягом трьох годин обстрілювали. Тоді ми вирішили йти до нової переправи, яка тільки-но готувалась і •коли перейшли її, то потрапили у зону, яка не контролюється сепаратистами.

– Вадиме, а як ставилися до вас місцеві люди?

– Вони підтримували нас. Коли давали, коли продавали овочі, фрукти, молоко. Як в селі не стало сигарет, то місцеві жителі переходили кордон і в ближніх населених пунктах Росії купували їх для нас. Звичайно, ми купували їх у них. Бо нам було шкода тих людей, деколи вони ризикували життям, щоб в Росії купити для нас сигарет. Їх села не порівняти з нашими. Сільські люди живуть досить бідно, хоча у них гарні родючі грунти. До нас ставилися добре.

– Розповідають, що бійці не завжди могли телефонувати додому, чому, хтось забороняв?

– Річ у тому, що ми помітили, коли було велике скупчення бійців з мобільними телефонами, то дуже влучно нас обстрілювали. Спочатку ми вимикали телефони, нічого не змінилося. Але, коли командири у наказовому порядку заставили нас витягнути з мобільних телефонів батарейки і перейти в інше місце, то, на власні очі побачили як влучно був спрямований ворожий вогонь саме на те попереднє місце. Отже, в цьому причина, що не завжди бійці можуть зателефонувати додому.

– Після дев`ятиденної відпустки Ви повертаєтесь у свою 24 бригаду, і знову у горнило бойових дій?

– 21 серпня маю бути у військовій частині в Яворові, де, очевидно, її переформують. Бо в`їхало в зону АТО десь 550 бійців бригади, а повернулося  330. Решта  поранені і загинули. І я знову їду.

– Вадиме, у Вас же маленький син…

– Так, йому виповнилося три рочки. От через сина, родину, батьків я туди і йду. Бо ж це все Україна. Наша земля. Мене дивують люди, які не беруть повісток. Але, якщо сьогодні ти не підеш туди, то завтра вони можуть прийти до нас. Ми зобов`язані вигнати ту нечисть з нашої української землі. Призовникам хочу порадити, щоб вони не боялися, бо ж не відразу потраплять в зону АТО. Спочатку будуть кількатижневі навчання, аж тоді перевезуть в центральну Україну, там теж ще будуть заняття і лише після того їх дислокують в зону АТО. Можливо, до того часу все закінчиться. Раджу слухати бойових командирів, які мають військовий стаж і бійців з досвідом.

– Вадиме, хай береже Вас Бог, ми вдячні за Вашу свідомість, патріотизм не на словах, а на ділі, і повертайтесь додому живим і здоровим…

– Я хочу подякувати від імені усіх військовослужбовців 24 бригади і роти снайперів сокальчанам, червоноградцям і всім, хто нам допомагає. Без вашої допомоги нам там було б важко. І йдеться не лише про матеріальну допомогу, продукти, військовий одяг. Ми вдячні за ваші молитви, які охороняють нас.

Розмову вела Оксана ПРОЦЬ.

На світлині: стрілець Вадим КОНДРАТЮК.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

6 листопада в Сокалі відбудеться зустріч з першим українським політв’язнем, який звільнився російської неволі – Юрієм ЯЦЕНКОМ

У неділю, 6 листопада 2016 року, ...