Home / АТО / Вже минуло понад 40 днів, коли загинув в зоні АТО житель Забужжя Валентин Прихід

Вже минуло понад 40 днів, коли загинув в зоні АТО житель Забужжя Валентин Прихід

7-8 серпня Українська армія взяла Савур-Могилу. Але зробила це дорогою ціною  життям багатьох вояків АТО. Віддав життя за Україну і житель села Забужжя Валентин Прихід. Уже сорок днів його немає з нами. І у це важко повірити… А здається, лише вчора він, із вихрем над високим чолом, бігав до гімназії, ходив у секцію карате, малював у школі мистецтв, любив перебирати зібрані звідусіль монети  нумізмат.

Ріс він звичайним, активним та цілеспрямовним хлопчаком… Таких є десятки, сотні… Проте, на його долю випала тяжка ноша  стати захисником Вітчизни. І він не схибив, не злякався, вистояв до останнього… Був мужнім та хоробрим, став для інших бійців добрим товаришем, підставляв їм своє надійне плече. Адже бомбили їх щодня. Так тривали день за днем, тиждень за тижнем. А 23 липня відбувся бій, після якого Валентинові довелося по частинах збирати тіло свого командира. Виявляється, живими їх вже не чекали у гарнізоні. І записали у списки вбитих. Цей день для хлопців став другим днем народження. Після цього у голосі Валентина "чулася сталь". Про все побачене й пережите говорив стисло, коротко, констатуючи факти про вбитих та поранених побратимів.

Здавалось, мов і не було того усміхненого хлопчика, який прикрашав Дошку пошани гімназії. Педагоги пам'ятають його підтягнутим, охайним, доглянутим, з глибоким поглядом. В очах  доросла виваженість, поміркованість.

…А вдома… Валентин, будучи малим, довго не розмовляв. Мама почала хвилюватись, а синок, немов, щоб заспокоїти її, маму, через деньдругий враз заговорив розширеними реченнями. Так сталось і з ним: спочатку мало хто говорив про нього. (Правда, забужани завжди виділяли, що пройде і з кожним привітається). А потім так повернулось, що заговорили усі…

Бабуся каже, що від дідуся до Валентина перейшло вміння майструвати, доводити до ладу будьяку поломку, а будьяку справу  до логічного завершення.

Брат Віталій любив жартувати: "Я горджуся своїм молодшим братом". Тоді він і не сподівався, наскільки пророчими стануть ці слова, не підозрював, що гордитися ним будуть навіть ті, хто його не знав.

Одного разу, пригадує бабуся, подзвонила їй подруга Марія Василівна, яка просиділа з дочкою поспіль декілька годин,  бо у дверях зламався замок. Щойно внук прийшов з гімназії, повідомила йому про поломку. Валентин тут же кинув портфель і помчав на допомогу… Спішив робити добро…
Та ж Марія Василівна пригадала давню історію: Валику було п’ять років, коли його брат Віталик збирався йти до школи.

 А чим ти будеш займатись?  запитала у хлопчика.

 Машинками,  відповів малюк.

 І багато у тебе машинок?

 Ні однієї. Я ліпитиму їх із пластиліну.

 Злиденним було дитинство дев'яностих. Ще відтоді Валентин розраховував на самого себе.

 …Сестричка Валентинка зростала в однім домі, збудованому дідусем у Забужжі. Вона пригадує, як малою захотіла піти в Сокаль. Всі старші зайняті, нікому було супроводжувати. Вихід знайшов Валентин. Він строго сказав: "Сокаль закритий". Що це означало? Дорослим не зрозуміти. А для молодшої сестри виявилось достатньо такого аргументу. Адже звикла вірити Валентину.

Він був дотепним, жартівливим, уважним. Коли став студентом, не раз питав: "Мала, тебе ще не вигнали з гімназії? Так ти ж не знаєш теореми Піфагора (чи ІІ закону Ньютона, чи якоїсь історичної події)". Їй доводилось щоразу доводити знання перед братом, як на уроці перед вчителем, щоб не зганьбитись в його очах.

 …Зі спогадів тітки Світлани: "Нікому не вдалось обігнати мене під час прополювання картоплі, окрім мами, а потім  крім Валентина".

Як і багато ровесників, хотів побачити життя за океаном. Тому за студентською візою поїхав до Америки. Та не всі очікування справдились. Йому довелось освоювати будівельні професії, хоча досі ніколи цим не займався, щоб повернути витрачені гроші на поїздку, іншого вибору просто не було.

Валентин все ж "відробив" гроші й привіз дорогу електрогітару. Опісля розповідав, як одного разу, стоячи на риштуванні, помітив внизу свою давню спокусу. Адже на гітарі навчався грати самостійно, по комп'ютеру. Не втримався, узяв її. Інструмент в його руках ожив з такою силою, що розчулена американка, власниця гітари, віддарувала йому інструмент зі словами: "Ти зумів зачепити струни моєї душі своєю грою. На цій гітарі так ще ніхто не грав. В твоїх руках вона знайде своє друге життя…" І справді, "Політ джмеля" РимськогоКорсакова зіграти не просто навіть професіоналу. Великих зусиль, динаміки вимагає цей музичний твір.

Освоїв, бо таку мету поставив перед собою. А можливо, гра на музичному інструменті  це поклик душі, душевна потреба? А ще він був наполегливим, старанним, завзятим, милосердним…

Двічі завдячує йому життям старенька волинянка, власниця помешкання, у якої Валентин винаймав квартиру. Двічі при інфаркті він телефонував на "швидку" і вправно надавав їй першу медичну допомогу.

Командир в місці дислокації  майор Андрій Якимов, розповідав згорбленій від горя матері: "Я Вашого сина знав із перших днів його служби в Збройних Силах. Він дуже швидко опановував військову справу. До нас, в 51 механізовану бригаду, здебільшого, направляли випускників військових училищ, а Валентин прибув після військової кафедри Львівської політехніки, проте обігнав їх. У бою він не ховався від куль. Разом із підлеглими солдатами розділяв злигодні бойових дій у повній мірі.

За стратегічним планом, машина командира мотострілецької роти Валентина Прихода в його останній бій виходила першою з клина, щоб інші слідували за нею".

Що це? Бездоганне виконання наказу чи вміння вести за собою? Чи це хоробрість на межі безумства? Яким треба бути, щоб іти першим на видиму смерть? Адже в перші ж хвилини бою сповістив по телефону братові: "Така чорна сила суне на нас, якої ще не було, що певно буде нам кінець".

Сказав, як у воду дивився. “Гради” пробили бронежилет, роздробили ребра, пошкодили легені. Стікаючого кров'ю командира військові спочатку машиною, а потім гвинтокрилом під обстрілами намагались доправити до госпіталю. Проте всі зусилля були марними. Рана виявилась смертельною.

…Впродовж останніх днів життя Валентин сповіщав бабусі: "Як я хочу додому". Хотів приїхати живим… І наче відмовлявся повертатись бездиханним: брату Віталію довелось впізнавати його тіло спочатку у Львові, а потім  шукати у морзі Бердянська. Назавжди залишаться в пам'яті брата слова бойового побратима Валентина: "Ти брата шукаєш. Велика втрата. А я свого ротного згубив. Ото була людина. Він розумів кожного солдата, по-батьківськи дбав за підлеглих, хоч по віку був нам майже ровесником. Такої людини мені вже не зустріти".

Та коли знайшли понівечене тіло Валентина, то обоє зрозуміли, що говорили про одну і ту ж людину. Із цих невеликих епізодів життя і вимальовується постать Людини.

…Не сподівався хлопчина з вихрем над високим чолом, нащадок козацького роду Крицьких та Малишів по лінії бабусі Валентини Митрофанівни, що слова українського славня мов про нього писані: він душу й тіло положив за свободу свого народу, йдучи крок за кроком до цього двадцять п'ять літ.

Адже ніхто не може змусити двадцятип'ятилітнього юнака на таке, окрім внутрішнього поклику, крім віри у правильність мети  за Україну! І це вже далеко не контракт на службу. Це самопожертва в ім'я інших людей, власного народу та України.

Замість епілогу

Дідьє ван Ковелер сказав: "Якщо хочеш дізнатись, що про тебе думають інші  помри". І як не прикро, це судилося Валентину, якого, на жаль, уже немає з нами. Він назавжди залишиться у пам'яті рідних, друзів, побратимів, однокласників…  Ось їхні думки про нього.

Аліса ЧИХАНОВА: "Це була людина душі, людина, яка мала велике серце. Але відчути весь смак життя він не зміг, він загинув… Загинув за всіх нас, за Україну. Він назавжди залишиться в наших серцях, у наших думках… Боляче, дуже боляче всім нам… Співчуття всім рідним та близьким. Ти наш герой! Ніколи тебе не забудемо! Пам'ятаємо і любимо. Вічна пам'ять тобі!"

 Олеся ДЕМБІЦЬКА: "Валік, ти назавжди залишишся в наших серцях".

Уляна ШУТОВСЬКА: "Він був дуже хорошою людиною".

Юлія САВКА: "Вірний друг, завжди усміхнений і щирий… Ти повинен був жити… Герої не вмирають! Спи спокійно, Герою! Тобі судилося життя покласти за країну, за волю!"

Ігор ШУТОВСЬКИЙ: "Мій однокласник  чесний, доброзичливий, з хорошим почуттям гумору, залишив цю землю. Надіюсь, він знайде спокій в обіймах Небесного Батька. Валік, дякую Тобі за мужність, любов до Батьківщини, за те, що поклав своє життя, захищаючи нашу землю! Боже, будь милостивий до нас заради Ісуса Христа".

 Марічка НІВЕРСЬКА: "Не віриться, що так сталось. Вічна пам'ять! Разом вчились і не знали, що поруч Герой України і наш захисник!".

Олександр ЖЕМКОВ: "Залишишся назавжди в наших серцях усміхненим… Любимо, пам'ятаємо, сумуємо…"

Іринка ВОЙТОВИЧ: "Горе, страшне горе прийшло до нас. Валік, ти завжди будеш з нами…"

Марта АНДРУСІВ: "Українська армія взяла СавурМогилу 78 серпня. Вони її взяли, і це тішить… але взяли ціною власного життя! Найкращий! Був, є і буде!"

Оксана СКАЛЕЦЬКА: "Підтримую! Він завжди буде в нашій пам'яті таким". (Найкращим).

…Сьогодні уже сотні українських хлопців-патріотів загинули в АТО і повернулися додому в домовинах…. Кожен із них йшов на свою Голгофу власною дорогою, проте залишили однаково глибоку незагоєну рану в люблячих материнських серцях. Тож слава Героям! Слава Україні!

Ті, що пам'ятатимуть завжди.

P. S. Спогади друзів Валентина та фото взято із соціальної мережі "В контакті" на сторінці Валентина Прихода.

16 вересня минає сорок днів від дня загибелі в зоні АТО Валентина ПРИХОДА зі Забужжя

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Призовників з Сокальщини урочисто відправили на службу до Збройних Сил України. Відео

11 жовтня в Сокальському районному військовому ...