Коли 31 листопада дізналась про студентів, Майдан, в мене був шок: невже таке може бути в ХХI столітті? Але це була реальність. Найперше, народились гнів і бажання бігти, йти і захищати, адже моя дитина живе у Києві і з нею теж таке може статись. Та стримувала себе, гарячі голови, до яких належу, можуть наробити дурниць, потрібні мирні протести і виважені люди.
Та сидіти спокійно не могла. Найперше в мережі «фейсбук» відгукнулася на заклик: «Бойкот товарів Партії регіонів – НЕ ГОДУЙ БАНДУ» – роздавала листівки у себе в місті, тлумачила тим, хто казав «а що ми можемо?» Можемо! Якщо мільйон жінок України сьогодні не купить в крамницях хоча б на 10 гривень продукції певних виробників, то вони матимуть збитки у 10 мільйонів. А якщо це робити систематично, то збитки за місяць будуть фантастичні. Мої слова почули: люди минали або просто соромились заходити в ці магазини. І я побачила, що дію правильно.
Та цю роботу я вважала маленькою краплиною у допомозі Майдану і шукала як ще допомогти.
А хто шукає, той завжди знайде (знову вертаюсь до думки, що навіть найменша людина може на своєму місці робити великі справи). У соціальних мережах підписалася у групи з Донецька, Луганська, Севастополя та Одеси і почала вступати з ними в дискусії. Розуміла, що окрім мене це роблять ще дуже багато людей, що це не мій винахід чи ноу-хау, але в мене з’явилась мета і надія, що зможу допомогти людям по-іншому подивитись на Україну, донести до них свій (западенський) менталітет, культуру, розтлумачити, що ми такі самі, як і вони, і нам теж важко, і що у наших пенсіонерів також мізерні пенсії, і що не всі із Західної України виїхали за кордон і там працюють на себе, а що поїхали з безвиході, не від хорошого життя.
Дискусії вели жорсткі, до кресання мечів і відчуття пороху в повітрі, та вдячна Богу, що дав мені сили, витримки, такту не опуститися до рівня лайливих слів на погрози чи закиди. Після дискусій, які вела в реальному часі з чотирма чи шістьма опонентами, відходила від комп’ютера, як від барикади Майдану, як вичавлений лимон, повністю виснажена та … щаслива. Коли перший раз мене пошкодували і написали вже в кінці дискусії: «…Ви нє в ту групу попалі, наверноє, тяжело отгавківатца», я з чистим серцем відповіла, що саме в ту, і свідомо, та не мала наміру «відгавкуватися». Це був ніби перший подих чистого вітерця, який дозволяє розпрямляти плечі, піднімати голови і очищати зазомбований мозок.
А далі в мене виросли крила. Вже не бачила в їх мові зневаги чи погроз, а слова «ви гордітєсь тем, што вас називают бандеровци» дійсно сприймала як комплімент. Мені вдалося достукатись до людей на Сході, пояснити, що ми називаємо «бандитами» донецьких, тих, хто прийшов до влади, а не простих людей, що запрошуємо їх у гості, що бажаємо їм жити у великих гарних будинках, як у нас в сільській місцевості (це зі слів опонентів ), бо вони всі трударі. Для них було відкриттям і те, що й тут, на Західній Україні, живуть шахтарі, які гинуть чи калічаться в шахтах, що і наші дідусі воювали на війні, і що нам теж важко. Це були мої маленькі перемоги. Навіть те, що мене не викинули з цих груп і не спамлять, а вели дискусію – це вже хоча б маленький крок до їх свідомості, до їх душі. А коли опоненти з Луганська і навіть з Росії вибачились за те, що побачили в майданівцях бандитів, це був бальзам на душу.
Звичайно, це маленькі кроки, та коли ці кроки робити систематично і поступово, впевнена, буде і великий результат.
Після дискусій мені стало цікаво, а хто вони, мої опоненти, адже я бачила їх як гостей на своїх сторінках, які свідомо не робила приватними. Це все були люди від 40 до 60 років, цілком зрілі, зi своїм світоглядом та життєвим досвідом.
Дуже караю себе, що не була на Майдані у ті страшні дні. Можливо, я б врятувала чиєсь життя чи допомогла пораненому, та, видно, Бог розпорядився так, що КОЖЕН з нас має бути свідомим УКРАЇНЦЕМ на своєму місці, виконувати гідно свої обов’язки, не бути байдужим до несправедливості чи чужого горя. Бо, мабуть, наша байдужість привела нашу країну до такого колапсу. Тож кожен має для себе вирішити: хто, якщо не я. А праці у нас попереду ще багато.
Оксана КОВАЛЬОВСЬКА,
м. Великі Мости.