Home / Цікаво знати / Дух Шевченка – дух України

Дух Шевченка – дух України

"Істинно кажу вам: ніякого пророка не приймуть у його батьківщині".
Єванг. від Луки, гл. 4, ст. 5.

Україна вийшла на знаменну, увінчану ювілеєм, календарну орбіту – 200-річчя від дня народження великого сина України, Пророка Тараса Шевченка. І саме це той час, коли нам усім потрібно застановитись і глибоко осмислити це епохальне, націєтворче явище. У нинішньому матеріалізованому світі, в якому так мало залишилося місця для духовних цінностей, слід особливо задуматися над тим, що таке національні святині, національний Пророк, без догм і забобонів вникнути в поняття національної святості, і осягнути в цьому світлі істинно пророчу місію Великого Тараса, заглибитись в екзистенцію нашого Пророка, в саму матрицю Шевченкового українського "Я", об'єктивно і містично збагнути його місію, як посланника Вищого Провидіння для порятунку української нації. Збагнути місію і долю пророків взагалі.

Уже дві сотні літ верстає Україна свій визвольний шлях з прапором, на якому ім'я – Тарас Шевченко. Величний світ українського буття з його славним героїчним минулим і невільницьким стогоном, з його патріархально-моральними засадами, і з обезчещеним образом "Катерини", з чарівними горизонтами української стихії, і її доленосними вадами – це той духовний простір, в якому витає душа поета в намаганні знайти і розкрити нам усім, "…і живим і ненародженим…", велич і трагізм України, і в цьому показати нам шлях до здобуття своєї омріяної волі, оновлення "своєї хати".

Поява Шевченка  – це акт містичний, це божественна еманація української душі, яка виплеснула в реальний світ свого національного буття новий духовний пульсар – животворяще Шевченкове Слово, яке і дало новий пасіонарний імпульс для воскресіння нації, задавленої російським царатом до стану агонії.

"Споконвіку було слово…" Істинно. На власному історичному досвіді ми апробували ту євангельську аксіому первинності слова. Сповнене великою любов'ю до України, болем і тягарем її хресної дороги, бунтарським духом нескореності і героїчними визвольними подвигами, Шевченкове слово пробудило націю до самоутвердження на всіх широтах України. "Він, ким зайнялось і запалало" (Є. Маланюк). Це те слово, яке тримало нашу визвольну ідею на високому леті впродовж наших новітніх історичних випробовувань, особливо у XX столітті. А як сплеснув Дух волі і усвідомлення національної цілості України в Галичині ще у XIX столітті, почувши пророче слово Шевченка. Його ім'я вимовлялось, як святість, його образ був у кожній галицькій хаті, і у кожному селі були такі кмітливці, що його "Кобзар" знали напам'ять. А згадати прекрасну традицію, яка утвердилась в нашому народі – Шевченківське свято, яке з трепетом в душі відзначала кожна міська і сільська "Просвіта", кожний галичанин. В умовах чужоземного панування, асиміляції, запліднена Духом Шевченка Галичина, неодноразово, об'єднуючись під прапором самостійності, заявляла про своє державницьке стремління, поклавши на цей вівтар свободи великі жертви. І, незважаючи на тяжкі випробування, на складну історичну долю, наша нинішня незалежність вимолена і цими жертвами.

Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Василь Стус – це не просто літературні чи мистецькі явища, це місійне посланництво Всевишнього для поступу нації і її порятунку у відповідний критичний для неї час. Вони, волею обставин і усвідомленням власного покликання, ступили на цей жертовний шлях – рятування свого народу, узявши на себе цю тяжку хресну ношу, яка за вищими моральними законами і надає їм безсмертя – безсмертя, як безмежний у часі дороговказ, як провідництво народу. Згублива споживацька природа нашого суспільства, яка так запопадливо повторюється в нашій історії, і так оголено розкрита у пророчому "посланії" поета, найбільш звиродніло проявилася у нашому часі: "І знову шкуру дерете з братів незрячих, гречкосіїв" – рефреном стукаючи у наше єство засторогою до тої глобальної тенденції до матеріальної ненаситності, яку ми так ревниво сповідуємо в умовах нинішньої ідеології користолюбства – корупція, хабарництво, грабіж на всіх рівнях державної драбини – і які так жорстоко, катастрофічно гальмують наше сьогоденне державне будівництво.

З умовним визнанням своєї національної вади, та, на жаль, з глухотою власного сумління, повторюємо слова цього ж "посланія", "Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття…", але знову, як і колись, ліземо в ту закляту лазівку в нашій ментальності, тільки тепер уже з частковою зміною геополітичної риторики.

Швидкі динамічні темпи нинішньої світової глобалізації, за суттю своєю – денаціоналізації, навіть при перманентних кризах, масово захоплюють у свій вир не здатні до самооцінки людські маси. А що означає безоглядно йти за світовими тенденціями, коли нація не сконсолідована, не просвітлена своєю національною ідеєю, не має визначеного шляху і коли, за словами В. Симоненка, "Гримотить над світом люта битва за твоє (України) життя, твої права"?

Вдумаймося лише у два рядки Тарасового "послання": "В своїй хаті своя правда і сила і воля". І поставмо не риторичне запитання: де та наша Правда у нашій хаті!?… А Правда ця – у Шевченковім пророцтві! Для того був посланий на землю Тарас, як Правда, як Пророк і як жертва-відкупитель наших гріхів перед Всевишнім, щоби ми збагнули, накінець, його заповіти, покаялися, порвали кайдани і полюбили усім серцем свою Україну. "Господь, любя отих людей, послав на землю їм пророка (…) І мужа свята… горе вам! На стогнах каменем побили". А подумаймо, що було б з Шевченком, якби він жив у радянські чи уже в наші, державні часи? В першому випадку його чекала б доля всієї нашої інтелігенції – Соловки і куля в потилицю, а в другому – "КамАЗ", чи доля Гонгадзе. Такий шлях українських пророків. Вони посланці добра і правди, в своїй наївній вірі змінити людство, народ, націю, скерувати їх на шлях істини, завжди згоряли в цьому протиборстві з реальним світом, щоб потім стати об'єктом поклоніння цього ж таки світу. А мученицьке їхнє життя, біль за свій люд, картання і заклики до самоудосконалення залишаються поза контекстом нашої буденності.

У своїй життєвій практиці людство чомусь не йде шляхом сповідування ідей пророків, не будує своє життя на засадах їхніх заповітів, а шукає шляхів інших, обхідних, пристосовницьких, лише формально, показово возвеличує їх, заробляючи на цьому, часто і на їхньому трагізмі, власні дивіденди.

Доленосний вислів про те, що не можна збудувати міцної держави без міцної історичної пам'яті (В. Липинський), нам треба сприймати, як карб свідомості, як наш символ віри. Сягнути такого глибинного осмислення свідомості, на якому національна святість у своїй реальній і містичній субстанції сприймається як реальна животворяща сутність, як містична ідея – це рівень високого громадянства, над яким стоїть величний сонм історичних постатей минулих поколінь, що свою працю і життя поклали на вівтар націєтворення. Вони не були безгрішні, непомильні, і часто не були прийняті своїми і зневажені, але у напружених суперечливих думах їхня енергія концентрувалась на єдиному: пошук кращої долі для свого народу. І Шевченко прийшов на світ, до нас не тільки для того, щоб ми відбувались з цього приводу лише святкуванням. Він прийшов, щоб повести нас великою дорогою державного національного творення. Показати той шлях, по якому нам йти.

Сьогодні цей знаменний ювілей Великого Тараса потьмарений складними політичними обставинами. На долю України звалились тяжкі випробування – бути чи не бути Україні, як вільній, незалежній державі. Оцей російсько-імперський тягар, що віками придавлював Україну і який так оголено розкрив у своїй творчості наш Пророк, знову нависає своїми смертоносними спрутами над Україною. Загарбницька імперська природа від часів Шевченка не змінилася. І він, Шевченко, це бачив, застерігав, картав нас, учив і показував шлях до вимріяної, вистражданої свободи. Ідімо ним! Ідімо зі словами Шевченка на устах “Борітеся – поборете!”

Степан ІВАСЕЙКО.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

В райдержадміністрації обговорювали виконання загальнорайонних програм

6 листопада, у понеділок, в Сокальській ...