Home / Цікаво знати / Нема часу старіти

Нема часу старіти

Як цвіт весняного різнотрав’я, як короткі травневі ночі, відійшла молодість. Наближаємось до осені життя, а там, дивись, і зима не за горами. Озирнешся у дитячі роки, ніби недавно, вчилися каліграфічно писати, з нажимом. Наші довгі коси аж до закінчення школи прикрашали пишні бантики, в нас було довге дитинство. Тепер діти дуже рано стають дорослими. Життя людини коротке, та в душі кожного довго живе молодість. Літа в безперервних клопотах спливають, як опалий листок на воді. Найбільше радості зазнаємо в дитинстві, потому постають неспокійні роздуми – якою стежкою йти в майбутнє, як обрати собі добру пару – вірного друга на все життя, пізніше – як виростити, вивчити дітей. Найбільша жертовність, подвиг для батьків – виховати Добру Людину – порядних синів, дочок. Та пам’ятаймо, що наші діти – відображення нас, наші віддзеркалення, батьки – найперший взірець для дітей. Добрі батьки і діти дуже зріднені між собою. Радість, успіхи дітей, їхні невдачі ехом відбиваються в серцях мами і тата. Здавна між людьми живе така мудрість, що вінець старих людей – сини синів, слава дітей – їхні батьки.

Кажуть молоді науковці, що ми, українці, сумний народ. Чи то нам передано від Шевченка, чи ще від козаків, чи від наших засланців з Сибіру – оспівувати сирітську долю, тугу за рідним краєм, за коханою дівчиною, за партизаном, убитим під Львівським Замком. І ще не видно приводу для радості, знову маємо сумні пісні, жалобні дні. Чомусь така наша доля. Кажуть, що європейці, американці веселіші. Та ще й до нас загостить радість. Іван Франко писав: «Життя людини, яко колесо. Та шпиця, що нині внизу, завтра буде вгорі».

Пролітають роки. В кожного молоді літа проходили по-різному. Хтось займав високу посаду, хтось врятував багато людських життів, не один із ровесників звершив великі досягнення в науці, хтось вирощував хліб. Дехто в житті тягнеться до «висот», а декому вистачає «посади» – хорошої господині, взірцевої дружини, доброї мами-порадниці-подруги, декому дбайливого газди. Багатьом вдається поєднати одне з другим. Є такі люди, які прагнуть слави – марної слави, бо слава дуже швидко вмирає, залишає розчарування, неспокій. Захар Беркут, із творів Франка, навчений довгим життєвим досвідом, залишив нам мудру пораду: «Не піднімайся високо на крилах гордості, бо гордих доля підносить високо, щоб потому низько зіпхнути. Не гордуй бідними, ані низькими, ні працьовитими, бо хто знає, до котрої хто ще криниці прийде воду пити».

День за днем все ближче до нас надходять надвечірні роки. Кожен з нас посвоєму залишить після себе пам’ять. Хтось висадив обабіч дороги ряд струнких берізок, хтось увічнився будівлями, хтось різьбить ікони, розмальовує церкви, дехто залишить свій слід у вишивці на церковних хоругвах, на священичих ризах. Кожен з нас старається приносити користь тепер і для майбутніх поколінь – збудувати дім, посадити садок, виростити порядних дітей.

Діти – наше найбільше багатство. Виховуймо їх похристиянськи, щоб не посміли злого слова сказати, деревця зломити, насмітити. Бо за добро Господь нагороджує, а за зло карає. Виховуймо по-українськи, щоб щасливо вертались діти із далеких світів додому, щоб трималися своїх коренів, тільки так не знесе бурею, щоб черпали життєдайні соки від рідної землі, рідної культури, щоб пишалися рідною мовою. Українська мова живить голос народу, нею гримить Слово Боже, нею пишуться закони, нею прикрашені наукові праці, по-українськи розмовляємо з Господом.

Багато змін в житті сталося від часів нашої молодості до сьогодні. Змінився одяг, їжа, культура, менше працюємо в домашньому побуті, маємо можливість по телефону спілкуватися з друзями дитинства. Трохи болить нас, матерів, що забагато анекдотів-насмішок складено про нас. Всі ми, матерітещі, матері-свекрухи і звідусіль чуємо насмішки. А ми так гостинно приймаємо чиюсь дитину до своєї оселі, не знаємо, де її посадити, якою смакотою осолодити втому. Внуків наших бавимо. Колись в піснях оспівували злу свекруху, бідну невістку. Тепер все навпаки. Та хай молодим буде всюди добре, куди повернуться. А ми, матері, будемо помагати їм, будемо зятів і невісток частувати ласощами, бо, недаремно, хтось мудрий придумав такий жарт: «Де ж таке бачено, щоб молодий горобець кормив старого? Молодого треба кормити». Нам приємно, коли молоді цінують нашу працю. А нам, батькам, вистачає, наразі, задоволення від доброго слова дітей, від їхньої поваги і розуміння, від щасливої усмішки внучат.

На схилі літ спливає туга за стежками дитинства, за друзями, з якими зростали ми. І яке щастя – пригорнутись до того горіха, де ми, діти, гойдались, напитись води з рідної криниці, пройтись стежками дитинства. А друзі – як рідні! Якась невидима ниточка з дитинства єднає всіх назавжди. Та це відчувають тільки ті, хто, за Божим провидінням, залишив рідне село.

Всім нам, кому за шістдесят, залишились «почесні титули» – берегиня домашнього вогнища, любляча бабуся, пенсіонер. Та в нас є інша радість – наші внуки-скарбики. Ніщо так не потішить, як обійми внучат, їхня любима пісенька: «Бабця, бабуся, ти моя рідненька…». Живемо їхніми успіхами, просимо благословення для них. І так хочеться помогти в усьому дітям, хочеться виростити полуничку, черешеньку, щоб поласували внучки, щоб зацвіли квіти їм на віночок.

Просімо благодаті Святого Духа на свої родини. Благословляймо всі добрі задуми дітей своїм батьківським благословенням. Бо батьківське благословення, як і Господнє, має велику силу. Пригадується з дитинства, як немічна бабуся виряджала онука до церкви і просила зза воріт: «Не йди, дитино, після Служби Божої за цукерками. Неси благословення додому. Мені принеси».

Хоча волос у нас сивий, сили вже не ті, та серце – молодече. Основні життєві завдання, дорогі ровесники, ми вже виконали. Тепер ми на заслуженому відпочинку. Придивімося, як поволі жовтіють листочки, опадають, як гуртуються пташки у вирій в блакитному небі. А над ними білі хмари-баранці, ніби сиплять на крила ще біліші квіти-хмариночки. А невдовзі знову все розквітне. Насолоджуймося життям. Нема часу старіти, треба ще нам вишити для зятів, невісток вишиванки, внучкам – весільні рушники.

Деколи тягар в душі гне додолу через втрату наших захисників, через занепад України, та загляне сонечко в душу, подасть надію – там, перед ворогом, стоять такі віддані патріоти, вони наші, вони виконують величезну місію – захищають мільйони життів. Їм Бог допоможе. Ми ще будемо зустрічати захисників-патріотів пишними короваями і разом заспіваємо:

«…А ми тую червону калину підіймемо. А ми нашу славну Україну, гей, гей, розвеселимо!»

Марія КАЛЮГАКАЩУК, с. Скоморохи.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Крадіжки з автомобілів: злочини, які простіше попередити

Поліція вживає заходи для встановлення осіб ...