Home / Цікаво знати / Ой не хаді, Грішка, да і на пікнік!

Ой не хаді, Грішка, да і на пікнік!

«Ой не хаді, Грішка, да і на пікнік!» За царського режиму Росії саме так ко­лись на Одещині співали всім відому українську народну пісню. Сьогодні не менш оригінально в стінах українського парламенту звучить і заклик пана міністра до народних депутатів: «Давайтє уже что-то дєлать на засіданні». Примітно, що в особовій справі Миколи Яновича Азарова значиться, що нині діючий прем'єр-міністр окрім російської вільно володіє українською мовою багато років поспіль. Правда, про його «вільне» опанування мовними навичка­ми в народі вже давно ходять анекдоти на кшталт: «Вчительці української мови приснився кошмар: Азаров диктує, а Янукович пише». А чому тут диву­ватись, коли українців тривалий час вважали «малоросами», а те, що мало у собі ознаки українства, зазнавало істотної цензури? З цього приводу багато про що хочеться поміркувати, і про бідолашного Грицька теж, який за примхами тодішнього режиму російської імперії став просто Грішкою…

«Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці!»

Іронічна посмішка і щирий жаль, бо як за стільки років не вивчити українську мову? Китайці, що при­їжджають навчатись в ЛНУ імені Франка, студіюють Шевченкову мову впродовж року, щоб потім слухати лекції та складати іспити теж виключно українською. І треба віддати належне – досить успішно. Навряд чи здають вони екзамени китайсько-українським сур­жиком, бо українські викладачі китайської точно не розуміють. Ми, вітчизняні студенти, чесно кажучи, насміхались, коли за приклад нам ставили засмаглих, вузькооких і жадібних до навчання «друзів», які щебе­тали на солов'їній мові так, що декому було соромно за свій мовний рівень!

Вдумаймося, скільки російського покручу свідомо прижилось на вустах переважної більшості українців, а відчуття меншовартості, як загрозлива чума, мало-помалу отруює нескорений віками український дух! Сьогодні відшукати істину правди в цьому протистоян­ні історичного приниження не просто, бо українці як «малороси» були всього лишень частиною російського народу. Особливо загрозливими антиукраїнські нас­трої виявились у травні 1876 року, коли царською Росією було видано Емський указ. Відповідно до цієї ухвали заборонялось видавати та розповсюджувати українські книги в імперії, не дозволялись вистави українською мовою, а друкуванню текстів українських пісень цензура суворо перешкоджала. Абсурд врешті-решт дійшов і до виконання пісенних творів рідною мовою. Коли в українців виникало бажання, наприк­лад, привселюдно заспівати пісню українською, то губернатори вимагали виконувати її або французькою, або російською. Так було, зокрема, і в Одесі, як ствер­джують історичні джерела, губернатор Зелений приму­шував городян замість «Ой не ходи, Грицю, та на ве­чорниці» співати «Ой не хаді, Грішка, да і на пікнік!» Сміх крізь сльози!

Загалом О. Забужко нарахувала 173 урядові поста­нови за неповних двісті років, а були і підзаконні, та­ємні регіональні укази, директиви, розпорядження, зміст і впровадження яких особливо запопадливо ви­конувались на місцях, аби знищити в українців багат­ство духу нації. На жаль, офіційна історія Москви зна-ла лише одну Московську Русь! А коли Україну приєд­нали у лоно Московії, то і погляд на неї як на блудницю було однозначно утверджено багатьма російськими істориками. Мовляв, нарешті повернулась до рідної домівки! Не дивно, що таке строкате в історичній пло­щині співіснування двох сусідських націй нині вимагає нових форм взаємодії та стосунків, а відтак і відповідей на запитання: «Ким є для нас Росія? Одвічний ворог чи кровний брат назавжди, чи просто сусід?» Сьогодні немає жодних сумнівів у тому, що царська та радян­ська імперія були саме «імперіями», а не «благосло­венним», «братерським союзом народів», який так старанно оспівувався тодішніми істориками…

Погодін і гіпотеза великорусизму Київської Русі

В 50-х роках ХІХ століття спеціально вигадану гіпотезу великорусизму Київської Русі запропонував російський історик Михайло Погодін, а згодом її під­тримав академік Олексій Соболевський. Обоє науков­ців наполягали на тому, що в Києві до татарської на­вали сиділи великороси. А коли вони опісля наскоку чужинців попрямували до татар на північ, спустошені їхні землі заселили племена з-за Карпат. Очима цар­ських прислужників історія українського народу почи­нається тільки десь з ХІV століття, а все українське письменство попередніх часів є частиною виключно російського. Така централістична «закваска» і досі відлунює в російській науці, яка трактує старий період давньоруського письменства, як неподільне добро «руской літєратури».

Одним із перших, хто категорично спростував твер­дження російських вчених у ті часи, був відомий укра­їнський історик та етнограф Михайло Максимович. У публічній полеміці з Михайлом Погодіним науковець слушно вказував, що масштаби відходу корінного населення з Києва після вторгнення Батия дуже й дуже перебільшені. Концепцію «общеруской історії» також аргументовано спростовував Михайло Гру­шевський. Нова історіософська концепція державного розвитку українського народу на противагу «обще­руской» постала у його праці «Історія України-Русі».

Для Грушевського на той час принциповим було одне: український народ починаючи з IV-V століть н.е. (коли вже можна було простежити певні історичні джерела) постійно жив на споконвічній землі, нікуди звідси не відходив, а тому Київська Русь – продукт його історичної творчості. Послідовникам «погодінської теорії» Грушевський відповів так: «Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской народ­ности». Може бути історія всіх «руських народностей», якщо комусь хочеться їх так називати, або історія східного слов'янства. Вона і має стати на місце тепе­рішньої «руської історії». Саме «українсько-руська народність» як така, що створила Київську Русь, має право представляти давньоруську державу». До речі, на її теренах давньоруське населення в повсякденно­му житті користувалось саме староукраїнською мовою, в арсеналі якої було багато сучасних українських слів таких, як боротися, бігати, вгодити, веліти, вельми, годі, глумитися, дивитися, діяти, жити, зимний, напос­лідок, обидва і багато інших. Такі аргументи на користь рідної для українців мови не завадили царським ро­сійським катам накласти табу на слово «український», а мову визнати як «малоросійськоє нарєчіє». Сьо-годні Україна-Русь із династичних міркувань і надалі продовжує трансформуватись в Русь-Росію…

 «Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?»

«Чудний наш народ, – справедливо нарікав Володи­мир Винниченко на зламі століть, – і сильний, і сумний… Мав героїв – і ніхто їх не знав… Усе життя любив волю – і все життя жив рабом… Утворив багатство пісні – і сам її не знає».

Через століття слова відомого громадського і дер­жавного діяча, творця української журналістики Сергія Олександровича Єфремова (1876-1939) звучать не менш актуально: «За могутню підойму нашого націо­нального воскресіння…. і стало питання: Хто ми? Чиї сини? Яких батьків?.. І от сталося те, що сталось. Усе розгубив був український народ на довгому й важкому своєму шляху до теперішнього становища: політичну самостійність і економічні достатки, своє право й освіту, свої закони і суд, свою школу й інтелігенцію… ім'я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність; зробився нацією без прізвища, нацією просто «людей», ще гірше – наці­єю «дядьків»…

Нині ці «дядьки» у стінах Верховної Ради прийма­ють закони, які суперечать усій історії визвольного руху України, а свої погляди тамтешні завсідники політичних маніпуляцій спрямували і на вишиванки, як порушення дрес-коду депутата. «Титульна нація хоче примусити нас ходити в парламент у вишиванках, хоча в регламенті Верховної Ради прописано, що на­родний депутат повинен з'являтись у парламенті в костюмі та краватці», – зауважив Михайло Чечетов, представник Партії регіонів, в одній із програм «Шустер LIVE».

Замислитись на тлі цих закидів є про що. Недалеко­глядні політики неспроможні бодай самотужки розібра­тись у тих історичних віхах, що їх пережив український народ. Звісно, українофобам вишиванка завжди зава­жала і заважатиме, бо виражає національну прина­лежність до української спільноти. Інакше, як можна буде відрізнити російського невігласа на кшталт Жири­новського від нашого українського народного обранця, який розмовляє «вєлікім рускім язиком»? Різниці ніякої! Маса недоумків, що переймаються аж ніяк не державотворчими актами. Соромно і боляче стає на душі, бо більш трагічної і нещасної долі не переживала жодна країна світу!

Час нарешті з'ясувати співвідношення історичного досвіду двох народів, через призму яких можна вибу­дувати модель взаємодії українсько-російських взає­мин. Бо саме історія здатна виховувати якості, потрібні українцям у громадсько-політичному житті. Без них нація просто загубиться в плині часу, втратить свою українську Україну та надалі співатиме: «Ой не хаді, Грішка, да і на пікнік!»

 Ірина СЛАВЧАНИК.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Два потужних холдинги – Sport Life та “РІЕЛ” – вирішили об’єднати свої зусилля задля досягнення спільних цілей

Дві успішні компанії українського ринку вирішили ...