З давніх-давен на Україні писанки були оберегами родинного щастя, символами достатку, їх дарували в найурочистіші моменти життя. У Лесі Антонюк із Свитазева до писанки ставлення особливе, бо навіює спогади з дитинства.
У її родині любов до писанкарства та секрети їх розмалювання передавали від матері до доньки. Колись її прабабуся прищепила любов до цього давнього ремесла доньці Іванні Возняк, а та, в свою чергу, навчила розмальовувати писанки доньку Ольгу, а потім внучку Лесю. Жінка пригадала, як в дитинстві не зводила очей з рук бабусі, які вправно виводили на яєчній шкарлупі писальцем цікаві візерунки. І була у цьому особлива магія: перевтілення звичайного яйця у дивописанку. У хаті стояв запах пахучого воску та фарб, а на столі палахкотіла свічка. Біля неї бабуся, яка водила писачком по круглій яєчній шкарлупі. А як вона маленькою тішилася та бавилася ними під час Великодніх свят! Згодом, як підросла, бабуся її навчила писати писанки. Казала, що спершу потрібно помолитися, аби писанки вийшли гарні, запалити свічку, і тоді аж брати в руки писачок, який варто виготовити заздалегідь. Починали з найпростіших візерунків. Це були грабельки, колоски, ромби та хвильки, а потім переходили до складніших. Невдовзі на її писанках з’явилися гілочки верби, тризуб, український орнамент… Проте візерунки вишивок найбільше припали до душі маленькій Лесі. Її улюблені кольори – жовтий, чорний та зелений.
З сумом пригадує пані Леся роки, коли Великодні свята були робочими, відтак у ці дні дорослі працювали, а діти навчалися у школах. Але у їхній родині бабуся та мама завжди розмальовували писанки. А на Великдень одягали вишиванки, і йшли до церкви на Святу Літургію та посвятити Великодній кошик.
Після проголошення нашої держави незалежною, стали відроджувати українські звичаї та традиції. Вернулися і призабуті давні ремесла. І жінка пригадала, як колись розмальовувала писанки, коли працювала вихователем у Ільковицькій дитячій дошкільній установі. Пані Леся навчала своїх вихованців, як правильно брати писачок, накладати віск та розмальовувати яйце. І досі пам“ятає, як світилися радістю очі хлопчиків та дівчаток, коли ті тримали у руках власноруч розмальовану писанку. Як обережно несли її додому, аби показити батькам.
Нині жінка розмальовує писанки для власного задоволення, бо за роботою, а вона вже десять років працює секретарем у Свитазівській сільській раді, у неї нема часу займатися писанкарством. Проте напередодні Великодня за сімейною традицією витягає з шухляди свій писачок та розписує писанки вечорами. В минулому жінки використовували природні фарби (відвар з лушпиння цибулі, дубової, вільхової кори, настою звіробою, кори яблуні, тощо), а нині – фабричні барвники. Для виготовлення писанки також потрібен натуральний бджолиний віск. Колись її дідусь тримав пасіку, 20 вуликів, тож у них був свій віск. Після його смерті за бджолами дивилася мама Лесі, а коли її не стало, пасіку доглядає невістка Катерина.
Пані Леся розмальовує писанки для себе, аби було що покласти у Великодній кошик та посвятити і ще дітям роздати. Бо приїде в гості молодша донька Ольга, а старша – Оксана господарює в оселі. Та найбільша її потіха – внук Олег, який тішиться писанками та допомагає бабусі їх розмальовувати. Тож буде кому оцінити її роботу. А ще у них є звичай: у перший день Великодня, після святої Літургії, відвідувати померлих родичів на цвинтарі. Тож декілька писанок вона покладе на могили мами та тата, бабусі та дідуся… Нехай радіють, що не пропала марно їхня наука.
Леся Антонюк каже, що писати писанки – дуже приємно, але найприємніше – отримувати результат – барвисту писанку, символ Великодня, яка є оберегом домівки від пожежі чи від лихих думок. Недарма в одній стародавній легенді йдеться: «До тих пір, поки жінки пишуть писанки, доти буде живий рід людський».
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.