Home / Друга світова / Сталінська воєнна машина в 1944 році знищила вогнем багато сіл на Сокальщині

Сталінська воєнна машина в 1944 році знищила вогнем багато сіл на Сокальщині

Цю місцевість донині називають Іваньки. Вона лежить на межі Сокальського і Жовківського районів, біля села Діброва. А до Другої світової війни з такою назвою там віками існувало і жило за своїми віковічними традиціями невеличке українське село. Та прийшло воєнне лихоліття і смертельний тягар опустився на це село. Московськобільшовицькі загарбники стерли його з лиця землі. Сталося це 28 серпня 1944 року. Тоді ж сатанинським нищівним смерчем людиноненависна сталінська воєнна машина просунулась всією Львівщиною, знищуючи вогнем села, розстрілюючи їх мирних жителів, не оминаючи і дітей колискового віку. Так в тому часі зазнали нищівного нападу села Зубейки, Пирятин, Купичволя, Синьковичі, хутір Бродюки та згадані вище Іваньки і цілий ряд інших.

Страшні картини того пекельного видовища, що незагойним болем вкарбувались в дитячу пам’ять, донині тривожать душу, не даючи про себе забути. Ось як це було. Великий загін червоних ординців вривається в село. Люди, в передчутті лиха, завчасно покидають оселі і ховаються в найближчому лісі, спостерігаючи зпоміж дерев за всім, що діється. Раптом, майже в одночасі, займається все село. Велетенські вогненні язики, чорні клуби диму, ворожі постріли, рев конаючих у вогні тварин і людський стогін змішуються у якусь незбагненну пекельну стихію, якій, здавалося, немає кінця ні на землі, ні на небі. Підняті у висоти силою нагрітого повітря вогняні ватри закривають все небо і летять далеко, падаючи на стріхи сусідніх сіл. А ми, діти, як і дорослі, в якомусь незрозумілому оціпенінні, з закляклими устами дивимось на ту страшну кончину своїх осель, на те, що було таке близьке і до крові рідне, а зараз має зникнути  навіки зникнути. Це  – на все життя.

Але ворог, прагнучи більшої крові, на цьому не зупинився. Відійшовши з цього пожарища, почекавши коли люди під вечір повернуться на свої колишні обійстя, перечекавши ніч, вдосвіта він знову напав, надіючись захопити людей сонних. Але хто тоді спав?! Важкий стогін блукаючих людських силуетів поміж купами палаючого ще жару наповнював тугою і безсонням ту ніч. Так ми знову завчасно почули небезпеку і вже під свистом куль, падаючи і піднімаючись, бігли до свого лісового захистку. Не заставши людей на згарищі, ворог почав облаву в лісі. Три доби ми, невеликий гурт дітей і матерів, пролежали у багні, де єдиною поживою для малюків була рання роса з листочків дерев. А далі?.. Сльози за загиблими, прощання з рідними і пошук притулків у сусідніх селах.

Усе це вже ніби далеке минуле. І хто тепер, з відстані часу, може виміряти глибину того людського страждання від втрати рідних, від розлуки з тим найріднішим клаптиком землі, від того ще не зовсім тоді збагнутого почуття, що так раптово впало на голови іваньківчан  почуття вигнанця, безпритульного. А ось, ступаючи сьогодні на цю обвуглену землю, що вже перетворюється на лісові зарості, я свердлю свій розум впертими роздумами  чому тут пустирі, а не ошатні обійстя, що дихають предківським духом і живим щебетом малюків?! А чому уже в час нашої державності такі пустирі появляються у всіх наших ще живих селах, а люд уже ніби і добровільно, але таки стає вигнанцем зі своєї землі, розбігаючись на всі чотири сторони світу, шукаючи кращої для себе долі, а інша його частина деградує, заливаючи свою свідомість оковитою.

Чому?! Одвічний український хлібороб, який понад усе любив землю, тепер поставлений в такі умови, що мусить її зрікатися?. А що чекає українську землю в лещатах її нинішньої приватизації? Така ж доля як і українських заводів, але земля  це Україна, держава!? Отак і залишимось без своєї землі. Ось яким чином, без пострілів, можна завоювати державу. Ці нинішні пустирі, ті з воєнного часу, як от Іваньки, чи пустирі голодомору 33го, що це?… якась випадковість? Ні  це планомірна агресія на винищення українського народу. Тоді робилося мілітарними силами, тепер мирно. А все це робота однієї руки, яка віками (і сьогодні) прагне загарбати Україну, знищити її як націю, використовуючи для цього всі можливі важелі: економічні, політичні, релігійні. А хіба не є доказом дії цієї руки нинішні часті рейди в Україну найвищого сановника московської церкви, патріарха Кирила з його новою імперською доктриною "Руского міра". Що це, прищеплення віруючим високих засад християнства  любові до ближнього? Ні,   це намагання відновити імперію, де не буде уже України з її національною церквою, мовою, культурою, а буде "Рускій мір", яким буде правити божество з московського кремля, насаджуючи свою форму православ’я з печерною ненавистю до інших конфесій. Не будьмо наївними, затурканими християнами! Уміймо відрізняти, за євангельською притчею, зерно від полови, бо тут уже не про полову йдеться  це страшніша загроза, здатна знищити все зерно. Дуже прикро, що це робиться з поблажливості нашої влади. Хоча все це ми бачимо, обурюємось, звичайно, не на себе, на владу, але… мовчимо!? Дозволяємо п’ятій колоні розперізуватися у своїх замашках на знищення української державності. Нарікаємо, що влада не українська, а обрати українську не можемо. Покірно сприймаємо все, що чиниться з волі такої влади. І це вже історичне, наше. Хоча ми і чинили опір, боролись впродовж довгої історії, але завжди ворогчужинець вирішував нашу історичну долю, яку ми так любимо оплакувати, шукаючи винних (тільки не у себе), розчаровуючись в сенсі своєї боротьби, волаючи словами Великого Тараса: "За що боролись ми….".

Чому?!

Здається маємо свою державу, свої віковічні державні символи, а що з цього? Тотальна роз’єднаність суспільства  незліченна кількість ворогуючих між собою партій, конфесій, сект, які вибивають із свідомості українця Дух Єдності, почуття господаря на своїй землі, роблячи з нього заробітчанина, батрака. То ж як при такій "єдності" можна збудувати національну державу? Ця батрацька психологія, вбита нам у свідомість за цілі минулі невільні віки, дає про себе знати і нині. Служіння чужинцеві заради власної наживи, поклоніння перед чужими релігіями, чужими ідеологіями – всім цим просякнуте нині наше суспільство, захлинаючись в хабарництві, корупції, бандитизмі і це, в першу чергу, на всіх гілках влади. Немає відповідальності за свою державу, свою землю,   аби тільки для себе. І що маємо?. Знищені заводи, розкрадається земля, вирубуються ліси і це таки руками українців, нашими руками, але керують, користають чужинці і помагають їм наші яничари. А що чекає Україну в найближчому майбутньому  наших дітей і онуків? А де провідна верства нашого суспільства  національно свідома інтелігенція?! Національно свідома?! ЇЇ невелика горстка, а вся решта заклопотана своєю кар’єрою, байдужа до великої ідеї державотворення і саме в її середовищі найбільше культивується хабарництво, корупція.

То що, опускати руки? Ні! Нам треба твердо собі закарбувати і усвідомити, що за землюУкраїну, якою нас наділив Бог, відповідаємо ми, українці. І також усвідомити цілим суспільством слова нашого церковного гімну: "В єдності   сила народу, Боже, нам єдність подай". Тож єднаймося  культурно, релігійно і політично, і тільки на національному ґрунті! Тільки так ми зможемо стати міцним народом, розвиваючи власну економіку, свою національну культуру і релігію. І хай наша історична пам’ять, пам’ять трагедії Іваньків і минулих наших трагедій, а також і перемог міцно стукає у наші голови і пробуджує в нас почуття Українського громадянинапатріота. Громадянина, який думає і дбає, в першу чергу, про свій народ, свою землю, свою державу і несе за неї відповідальність перед світом і Богом.

Степан ІВАСЕЙКО,
колишній житель Іваньків.

 

Картина автора.       

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Медаль за кров

Був 1944 рік – фронт вже ...