28 серпня усі віруючі вшанували Успіння Пресвятої Богородиці. А для жителів прикордоння – це особливе свято, яке дарує їм зустріч із рідними та близькими, яких доля розкидала по обидва боки кордону. І цьогоріч на українськопольському кордоні поблизу Стаївки та Корчмина зібралися сотні людей, щоб взяти участь у спільному Богослужінні у благодатному місці біля чудодійного джерела та каплички, яке уже всьоме відбувається у рамках транскордонних українськопольських днів добросусідства. Учасники акції з української сторони зібралися вранці біля каплиці села Стаївка, з польської – біля корчминської церкви.
НA ДУБІ З’ЯВИЛАСЯ БОГОРОДИЦЯ…
З самого ранку зі Стаївки та усіх навколишніх сіл до кордону під липи підходили люди. І хоч надворі було похмуро, вони все прибували: хто пішки, хто на возі, а хто автобусом чи авто. Усі хто приходив, спершу молилися біля каплички та фігури Матері Божої, а потім пили студенну животворну воду з кринички. Вихідці з цих місць зі сльозами на очах вітали колишніх односельців, які приїхали зі Львова, Луцька, Угнова, Сокаля…
Оглядали липи та дуби, які стільки пам’ятають радісних та сумних подій з історії Корчмина і дивилися по той бік прикордонної смуги, яка у 50их пошматувала їхні долі, пополовинила родини. Вони охоче розповідали тим, хто прийшов сюди вперше, історію походження цього благодатного місця. Одну з них почула від Любові Павлюк зі Стаївки (їй про це розказала бабуся, яка походила із Корчмина).
…На цьому місці колись шумів дубовий гай. Пастухи пасли худобу, а діти – гуси. Одному маленькому пастушкові на дубі з’явилася Пречиста Діва Марія. Хлопчик побіг додому і розповів що побачив диво – на дубі сиділа Богородиця. Люди кинулися до цього місця, але не всім було дано бачити це. Ті ж, хто побачив, впали на коліна і вклонилися Богородиці. Тут зібрався великий натовп людей. Якраз в тій хвилі сюди нагодився на конях місцевий панич і вирішив розігнати селян до роботи. Та далеко він не заїхав, у нього вдарила блискавка… Згодом на цьому місці стали відбуватися чуда. Ось одне з них: у пана з сусіднього села була донька, яка не ходила. Він привіз її до цього місця. Вона ревно молилася і зцілилася (старожили кажуть, що пам’ятають, що тут колись лежали костилі). На знак вдячності пан збудував капличку біля джерела, яке забилося після об’явлення Богородиці. Відтоді це стало святим місцем для жителів Корчмина та навколишніх сіл.
А Ольга Савка зі Стаївки знає іншу історію: господар неподалік орав поле. До нього підійшла пані і попросила стрічку, щоб заплести косу. Чоловік мав на собі капелюха, і сказав, що піде додому і порадиться з дружиною. Та коли повернувся пані уже не було.
– Коли людей виселили з села, – продовжує Любов Павлюк, – фігуру Матері Божої нехристи кинули у криницю, де вона пролежала аж до 90х років минулого століття. Та після повернення на рідні землі у 1946ому стаївські жінки не забували про це місце, приходили сюди, приносили квіти. Прикордонники їх виганяли, та ті приходили знову. Лише за роки незалежності витягнули фігуру Матері Божої й реставрували. Поставити її тут заборонили і люди перевезли фігуру на цвинтар у Стаївку. Вона довгий час була там. А коли дозволили відправляти на цьому місці, перенесли сюди…
Леся Пацкаль, хоча родом із Золочівщини (переїхала у Стаївку з батьками у 1955 році), але пам’ятає, як школяркою приходила сюди. У селі тоді був старий священик, який не боявся відправляти тут. Віруючих розганяла міліція й прикордонники. Пізніше жителі села Михайло Лоза, Василь Коник, Йосиф Лимич залізли у криницю і витягнули фігуру Матері Божої. Жінки – Софія Конники і Христина Пиріг відреставрували і поставили на сільському цвинтарі. Ця капличка також колись була у селі, а згодом її перевезли сюди, коли збудували в Стаївці храм.
«КОРУ ДУБА, ДЕ З’ЯВИЛАСЯ МАТІР БОЖА, ЗБЕРІГАЮ ДОНИНІ»
Любов Павлюк й досі зберігає, як оберіг, кору з цього дуба, який є доказом того, що й справді такі події тут відбувалися. Параскевія Біловус з Домашева розповіла, як її, п’ятнадцятилітню дівчину, з бригадою привезли сюди садити ліс. 73літня жінка пригадала, як хтось із старших з бригади, оповів, що на дубі з’явилася Матір Божа. Тоді кожен з них, щоб цього не бачили прикордонники, взяв кору з пенька, де з’явилася Богородиця. Його зберігає донині…
Розповіді старших охоче слухали молоді. Серед них і четверо дівчат у вишиванках із сусіднього села Стаївки, які прийшли на Богослужіння. Кажуть, що приходять сюди відколи відбуваються відправи. Їм цікаво, бо на це місце з’їжджаються люди з усієї Сокальщини, приходять поляки та українці, які нині живуть по той бік кордону. Їх цікаво послухати. А після відправи завжди є гарний концерт, де переплітаються українськопольські пісні.
Старовинні дерева, цілюща вода, спів пташок і спільна молитва навівають спокій на душі. Недарма це місце називають благодатним з особливою аурою. Сюди тягнеться молодь та діти, монахи та священнослужителі.
– Я тут був, коли вперше відкрили кордон і відбувалася спільна Служба Божа, – каже архімандрит Сергій Гаїк, апостольський візатор Білоруської грекокатолицької церкви з Мінська. – Нині я приїхав сюди ще раз. Бачу, що народ приходить і підтримує добру традицію, а традиції треба передавати молоді. Радію, що тут нині є стільки юнаків та дівчат.
Для сестри Терези з Сокаля – це місце особливо дороге, бо вона родом звідси. В пам’яті черниці живуть спогади дитинства: молоді батьки йдуть до цієї каплички, і вона у вишиванці разом з ними.
– Я жила у селі Переводів, яке спалили. Згоріли наша хата, церква, капличка, куди бігала молитися. А нас усіх виселили. Тата рідний брат дякував у Корчмині, а потім був війтом цього села. Мені чомусь дуже добре запам’ятався Білостік. В це село мене водила мама на відпуск. Там були дуже гарні каруселі, пам’ятаю криничку, яка збереглася й дотепер.
КОРЧМИНСЬКА БОЖА МАТИ НА УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ
Заким я розмовляла з монахинею, процесії з обох боків зі священиками і представниками влади, рушили назустріч одна одній. Літні люди, з посивілими скронями, вдивлялися в далечінь крізь дроти. На серці було хвилювання: чи живі та здорові їхні рідні чи зможуть сьогодні прийти на цю зустріч. Українці мали нагоду на декілька годин перейти кордон, щоб побувати у рідному селі, поклонитися могилам родичів та помолитися у старовинній церкві в Корчмині.
Духовий оркестр Сокальського районного Народного дому під керівництвом Петра Криштофа грав українські мелодії. Невдовзі з’явилися процесія, попереду якої несли копію ікони Корчминської Божої Матері. Польську делегацію, на чолі з отцеммітратом Степаном Батрухом, хлібомсіллю зустрічали місцеві священики, голова райдержадміністрації Микола Мисак, голова районної ради Олег Солодяк, Корчівський сільський голова Галина Сідельник. Депутат обласної ради Марія Христинич запросила гостей та присутніх на духовномистецьку зустріч двох великих народів – України та Польщі.
За традицією тут же неподалік у затінку дерев відбувалася виставкапродаж робіт з бісеру, дерева та вишивок, вишитих сорочок вихованців Сокальського БДЮТ, виставка неповторних робіт ікон сокальського митця Анатолія Покотюка. Свої вишиті сорочки, серветки, рушники, ікони, картини привезли народні майстрині вишивки Любов Ковалько та Світлана Воляник з Сокаля. На жаль, невдовзі дощ змусив їх прибрати свої творіння.
«ДАЙ ОБНІМУ ТЕБЕ, БРАТЕ»
Такими словами вітали присутні своїх рідних, сусідів, знайомих, які прийшли сюди зза кордону. Мій знайомий з минулої зустрічі у Стаївці Петро Возняк з Угнова, цьогоріч зустрів родича з Корчмина – Мар’яна Ваврищука, який колись жив в Угнові у будинку, де нині клуб. В 1951 році його переселили в Польщу.
– Я приїжджаю до нього, а він до мене, – розповідає пан Петро. – Бачимося зрідка, а сьогодні випала нагода зустрітися знову.
Враз мій співрозмовник побачив знайому постать, колишнього сусіда – Михайла Бужановського з Корчмина. Чоловік каже, що поки житиме приходитиме сюди.
– Колись тут був великий відпуст, – розповідає 73річний п. Міхал. – Пригадую, мене сюди брали батьки з собою. Після відправи у капличці, яка була як мала церква, проходила торговиця, де можна було купити все що хочеш: і яблука, і мед, і вишивки, і цукерки, і вироби з дерева… Батько Бужановського був поляком, а мати – українкою. У селі Корчмині, як пригадує гість з Польщі, жило багато українців. Всі жителі до 1946го розмовляли українською. Бужановський каже, не важливо, хто ти за національністю, головне, щоб був порядною людиною.
ЗАКРИЮ ОЧІ І БАЧУ РІДНУ ХАТУ
Важко передати ті хвилювання, які переповнювали серце Анни Федюшкіної (дівоче прізвище Боднар), котра стояла під старенькими липами неподалік батьківської хати. Жінка тут вперше, бо досі ніяк не складалося сюди приїхати. Тепер, каже літня пані, старість підходить, хочеться подивитися на те місце де народилася, вклонитися могилам діда з бабою. Правда, не знає тільки чи їх знайде. Тут був рів, поруч старі дуби, – показує мені рукою.
Анна Йосипівна розповіла, що їй мама Катерина переповідала багато цікавих історій, які пов’язані з цим місцем. Вона була регентом церковного хору у Корчмині, знала німецьку мову. Батько, хоч закінчив лише чотири класи, та був дуже грамотним, через що потім обрали головою сільської ради на Тернопільщині.
Попрощавшись із п. Анною, яка пішла в Корчмин, невдовзі зустріла ще одного вихідця цього села – Григорія Гадівського.
– Я народився у Корчмині у родині Михайла і Ольги Гадівських, – каже пан Григорій. – Дитиною приходив сюди на славні на всю околицю корчминські празники. Неподалік стояли 15 хат. Колись тут вирувало життя, і враз цього всього не стало.
– Коли нас вивозили у 1946ому, мені було 8 років, – продовжує чоловік. – Усіх українців вивезли. Наші будинки палили і нищили. Мамин брат залишився у Польщі, є там і родина по татові. Щороку приходжу сюди, щоб зустрітися з вихідцями з нашого села, згадати своїх рідних. Був у Корчмині, та нині він уже не той, що раніше.
Нашу розмову довелось перервати, бо розпочалося Богослужіння.
Польські та українські священики разом з архімандритом, апостольським візатором Білоруської грекокатолицької церкви з Мінська Сергієм Гаїком відправили святу Літургію. Белзький церковний хор під керівництвом Любові Плахтини мелодійно підспівував їм. Присутні були переповненні Божою благодаттю і не звертали уваги на дощ, який лив майже всю Службу Божу. Та люди не розходилися. Поляки та українці спільно молилися до Пречистої Діви Марії, просили її захисту та помочі, приймали святе Причастя.
«ЦІ ЗУСТРИЧІ – ДАР БОЖИЙ»,
так у своїй проповіді під час святкування Успіння Пресвятої Богородиці сказав архімандрит Сергій Гаїк, і додав: «Ми повинні дякувати Богові, Пресвятій Богородиці, всім людям доброї волі, які організовують їх». Сьогодні багато різних міжнародних контактів, але дуже часто забуваємо, що є те, що дійсно нас може об’єднати – це наша християнська віра. Матінка Божа прихиляється до людей, які мешкають по різні боки кордону: і українців, і поляків, коли вони хочуть прощення, єднання і любові. Отець Степан Батрух додав: «Нехай цей дощ буде очищенням наших думок і пам’яті, нашої свідомості, і нехай наповнить наші серця любов’ю до себе, родин, громади, а також добросусідським ставленням до народів, які живуть по обидва боки кордону. Ми повинні жити в приязні, співпрацювати між собою. Молитва і віра помагає перебороти найтяжчі і найгірші хвилини…».
«Переконаний, що такі акції необхідні, вони єднають народи, родини, людей. Водночас – це можливість показати, що ми європейські народи і готові до співпраці, і колючі дроти не можуть стати на заваді цьому. Ми маємо руйнувати ті кордони, які ділять Україну і Польщу. Ми повинні пам’ятати свої традиції і звичаї, і передавати їх молоді», – відзначив голова Сокальської районної ради Олег Солодяк. Про це також говорили війт гміни Ульхувек Лукаш Клембек та інші гості з Польщі. А голова Сокальської райдержадміністрації Микола Мисак побажав усім, щоб ці зустрічі відбувалися якомога частіше і тішили нас отою добротою і щирістю. Місцевий парох села Стаївки о. Михайло подякував усім організаторам за цю акцію і відзначив, що такі духовні заходи єднають людей, і свята Богородиця прихиляється до усіх нас.
ПАМ’ЯТАЙМО, ЯКОГО МИ РОДУПЛЕМЕНІ
– Я мав би жити тут в Ульвівку, мій батько звідти родом, але його, 19ти літнім хлопцем виселили на північ Польщі, – з хвилюванням розпочав свій виступ голова бермінськомазурського відділу об’єднання українців в Польщі Степан Мігус. – Народився уже поза межами своєї духовної батьківщини. Думаю, настав час нам порозумітися і не забувати про ці місця, де жили наші предки. Серце стискається, а приїжджаємо майже кожного року, коли ми буваємо на цвинтарі на могилах наших предків. Треба впорядковувати їх. …В 1946 році переселили з насиджених місць 150 тисяч українців і розкидали по цілому світу. Вони казали нашим батькам, що максимум через 20 років українців, як нації, не стане. Але ми є. Уродженці з України в Польщі й далі говорять українською мовою і пам’ятають якого вони родуплемені. І це добре. Так мусить бути. Ми, українці, мусимо себе шанувати».
Чимало людей і духовенство просили представників влади зробити дорогу, аби можна було сюди дістатися, щоб прийти помолитися. Дехто говорив, що варто побудувати нову капличку, яка б була простора та велика. А Корчівський сільський голова Галинa Сідельник показувала усім ескіз проекту нової каплички, який запропонував отець Степан Батрух. Колишні вихідці Корчмина та навколишніх сіл внесли перші пожертви на її будівництво. Зводити капличку на цьому благодатному місці зголосився депутат районної ради, директор ПП «Козацький курінь» Петро Пилипчук.
КОРЧМИНСЬКА БОЖА МАТИ ЄДНАЄ УСІХ
Поки духовенство посвячувало воду у джерелі та зілля, а потім служило панахиду на могилі Борцям за волю України, отець Стефан Батрух, розповів, як декілька років тому приїхав у Корчмин і вирішив реставрувати стару зруйновану церкву (сьогодні завершено її реставрацію ззовні та вдалося відновити чудотворну ікону XVII століття Корчминської Матері Божої). Молодий парох перейнявся болем своїх парафіян, родин, доля яких розкидала по різні боки кордону, зацікавився історією Корчмина.
– Мені розповіли мешканці, що це село після війни було поділене, – продовжив o. Степан Батрух. – І чудодійне джерело та капличка знаходяться на українській стороні, церква – на польській, а чудотворна ікона ще в іншому місці. Це мене дуже здивувало. Приїхав в Стаївку на це місце і побачив, що воно справді є дуже близько кордону. Було дивно, чому люди з польського боку не можуть прийти сюди, щоб усім разом помолитися. Під час служби Божої у мене зародилася думка зробити так, щоб поєднати усіх, адже нас єднає віра, традиції, капличка та чудодійне джерело.
І з волі Божої отцеві Степану Батруху вдалося переконати представників влади обох держав у проведенні таких зустрічей на кордоні. У 2004ому – це була єдина акція на кордоні між Україною і Польщею. Нині такі акції відбуваються у шести місцях, де нема діючого перетину кордону, зокрема в Угринові і Долобичеві (там будується новий перетин кордону), в Крилові – Кречові (Волинська область), в ДенискахУгнові, МахнівкуВорохті… «Я думаю, що на Сокальщині, на цьому кордоні, має постати багато піших переходів, щоб люди при нагоді якогось празника чи свята могли відвідати могили близьких, батьківську хату, знайомих. Це не щось особливе. І від нас буде залежати чи ми скористаємось з цієї нагоди», – сказав отець Степан.
СВЯТЕ МІСЦЕ ДОДАЄ СИЛИ
І хоч лив дощ, люди не хотіли розходитись. Для них аматори художньої самодіяльності співали українські пісні. Концертну програму вела Олена Назарова. З імпровізованої сцени лунала вервиця українських старовинних та сучасних пісень, які виконували хор Белзької музичної школи під керівництвом Любові Плахтини, жіночий ансамбль Домашівського народного дому, народний ансамбль «Любисток» Сокальського районного народного дому, чоловічий ансамбль Угнівського народного дому, сімейний народний колектив сім’ї Брезовських з м. Угнів. Їхній спів зачаровував, навертав сльози на очі, а на душу – щемливі спогади. Навколо панувала доброзичлива атмосфера. Дощ не вщухав, і люди, мимоволі, стали розходитись. Невдовзі від кордону до Стаївки потягнулася вервичка машин, які буксували та грузли у болоті, бо польова дорога вмить перетворилася у місиво. Місцеві жителі, взявши взуття в руки, босоніж йшли по стерні під дощем додому. А декому довелося добиратися до траси на причепі трактора чи на підводі. Та попри негоду, люди верталися щасливі, бо побачили рідних, знайомих, набрали води з чудодійного джерела, побували на батьківській землі. І саме це їм зігрівало душу та об’єднувало.
Недарма кажуть «українського цвіту по всьому світу»… Та нас єднає віра, українська мова, пісня, звичаї і наша рідна земля, яка для одних зовсім близько, а до інших приходить лише у снах чи спогадах. І допоки вихідці села Корчмина живі, до цього часу приходитимуть вони на це святе місце.
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.