НЕ З ЛЯКЛИВИХ
Молодики Юра та Віктор, спеціалісти з установки та обслуговування кондиціонерів, завантажили у багажник свого пошарпаного «Жигулика» важкенький апарат зі всіляким начинням до нього і вирушили на адресу замовника. Виявилось, що від дороги до будинку клієнта далекувато. Пер-ти апарат на руках хлопцям було не до снаги, тому вирішили під’їхати якнайближче до під’їзду.
А для цього довелося виїхати на тротуар. Це нині тротуар став проїжджою частиною, а в недалекому минулому правил руху значно суворіше дотримувались.
Тож хлопці потихеньку їдуть тротуаром, а попереду шкутильгає бабуська – божа кульбабка. Юра каже водію Віктору: «Тільки не сигналь, а то пере-лякаєш до смерті, гріхи потім посиплються на наші голови». Віктор зуби стиснув – ну кому охота плентатися за пішоходом, проте наказ виконав. Не сигналив, але кілька разів натискував на зчеплення і гучно газував дви-гуном. А бабусі – «до лампочки», нуль уваги. Зупинилась вона саме біля того під’їзду, куди й хлопцям потрібно було. Віктор підійшов до неї та й каже:
– Бабусю, невже не можна було вбік відійти. Невже не чули, що за вами машина їде? І не страшно було?
– О-йой, синочку! Це ти своїм задрипаним «Жигульчиком» хотів мене налякати? Та в 41-му році в нашому селі так само за мною німецький танк їхав. Так я і то з дороги не зійшла! Він мене ледве у спину не штовхав, а я поволеньки йшла доти, поки мені необхідно було звернути на іншу вулицю! Правда, німчури, гади, про щось, мов ті гусаки, голосно гелготіли, свистіли і вельми реготали, ледве не падаючи з танка…
ЗУПИНИЛА РОЗСТРІЛ
На початку 60-тих років минулого століття я проходив військову службу в Угорщині, в окремій розвідувальній ескадрильї. Офіцери проводили політзаняття, розмовляли і про життя-буття загалом, і про те, як воювали вони з німецькими фашистами. Особливо мені цікаво було слухати нашого начальника штабу, майора О. П. Лук’янця.
Олександра Петровича мобілізували одразу з перших днів війни, а його сім’я евакуювалась на схід країни – дружина, син і дочка. Доньці було сім років. На ешелон з евакуйованими налетів одинокий юнкерс. Він розстріляв спершу кабіну машиніста паровоза, а відтак почав поливати кулями всіх, хто вискочив із вагонів. На черговому віражі одна дівчинка рішуче і сміливо піднялася з землі, підвела голову і за скляним ковпаком побачила фашиста, котрий у цей час пильно дивився на неї. Зустрілися поглядами – очі в очі. Дівчинка різко підняла руку і показала йому дулю, та й стрибнула в яму. Гітлерівець не став обстрілювати вагони, а різко розвернувся і полетів геть.
Дівчинка Тетянка була донькою майора Лук’янця.
Роман Крикун, м. Сокаль.