Стати батьком чи матір“ю – це дарунок долі, який випадає у житті не кожному. Та це розуміють ті, які лише у мріях та снах можуть обняти свою донечку чи сина, побачити щасливу усмішку на їх обличчях, чи почути дитячий щебіт та те жадане: «Матусю!». Вони у житті усе віддали б аби народити дитину… І як подоброму вони заздрять тим, хто може пригорнути до серця свою маленьку кровинку…Та, на жаль, багато батьків не вміють цінувати того, що мають. І їхня дитина росте сиротою при живих батьках, не маючи ні материнської ласки, ні любові, ні батьківського тепла, ні родинного затишку… Комусь щастить мати троєп“ятеро дітей, а комусь – жодної. Хоч у однієї у душі – байдужість до долі дитини, а у іншої – стільки любові та тепла, яким вона могла б зігріти не одне дитяче серденько. Чому ж так? Мимоволі запитуєш себе, коли буваєш на засіданні комісії захисту прав дитини Сокальської РДА. На одному з них, яке вела заступник голови РДА Наталія Карташова, розглядалися два питання про призначення опікунства над дітьми, позбавленими батьківського піклування.
…У службу у справах дітей звернулася бабуся, яка хоче стати опікуном неповнолітнього онука. Літня жінка давно опікується ним, бо її донька – матиодиночка, давно забула про дитину, не бере жодної участі у вихованні сина. Хлопчик при живій матері є сиротою. Єдина, кому не байдужа його доля – це бабуся. Вона намагається дати дитині тепло і родинний затишок, віддати йому свою любов, якої так потребує хлопець. Але, на жаль, не може замінити ні мами, ні тата…
Наступною теж була справа про призначення опікунства: молоде подружжя, у якого є уже власна дитина, мріяло взяти на виховання та зігріти родинним теплом малюків з багатодітної сім“ї. Ця родина уже декілька років перебуває на обліку опікунівпіклувальників прийомних батьківвихователів. І нещодавно доля подарувала їм таку можливість… Рідні горебатьки так «пильнували» цих дітей, що ті потрапили у лікарню, а згодом до притулку. Вони не дбали, аби малеча мала дитяче харчування та вітаміни, які вкрай потрібні їм у такому віці. Зате мали час і гроші на горілку та розгульне життя. Побутові умови, у яких проживає родина, добрими не назвеш. Чоловік не працював, а жінка, хоч і сиділа вдома, але про дітей не дбала. Працівники служби у справах дітей РДА та сільської ради не раз намагалися достукатися до їхнього зчерствілого батьківського серця, але намарно. Не змінили батьки свого ставлення до дітей і тоді, коли над ними зависла загроза щодо позбавлення батьківських прав. Не дарма кажуть, що горбатого хіба, що могила виправить… Та світ не без добрих людей. Молоде подружжя, дізнавшись про долю малюків, вирішило стати їхніми опікунами. Матеріально вони забезпечені, мають житло, а найголовніше – добре серце. І за декілька зустрічей повернули радість у дитячі серця покинутої малечі. Члени комісії з питань захисту прав дитини РДА сподіваються, що вони дадуть їм ту батьківську любов, яку не дали їм рідні батьки.
Порізному складаються жіночі долі. Комусь вона усміхається, а для когось влаштовує випробування. Нелегким воно є для Ольги (з етичних міркувань імена героїв змінено. – авт.). У неї троє діточок, двоє хлопців та донька. Найменшій – півроку. Жінка любить своїх дітей, але піклуватися і виховувати їх не може, бо у неї важке захворювання – туберкульоз. Перший чоловік помер, другий, ще не оформивши законних стосунків, дізнавшись, що вона хвора – втік, а третій – перебуває у місцях позбавлення волі. Тож, крім неї, піклуватися про дітей нікому. Коли жінка потрапила у лікарню, медичні працівники Сокальської ЦРЛ повідомили у службу у справах дітей РДА, що їй необхідне стаціонарне лікування у Львівському регіональному фтизіатричному центрі, а троє дітей залишаються без опіки дорослих. Працівники служби у справах дітей РДА заопікувалися ними і наприкінці січня згідно з розпорядженням голови РДА двох старших хлопців скерували на лікування у протитуберкульозний санаторій у Журавно, а молодшу дівчинку – в Комунальний будинок дитини №2 м. Львова. Жінка мусить спершу вилікуватися, і лише після того зможе забрати дітей. Відтоді, як недуга розлучили її з дітьми, минуло півроку. Весь цей час вона марила ними, та найбільше скучала за наймолодшою донькою, яку так хотіла пригорнути до себе. І коли її стан здоров“я покращився, не задумуючись, забрала хлопців з санаторію. Проте аби забрати дівчинку додому з будинку дитини, потрібно зібрати багато дозволів та довідок. Однак тут є одне велике але. Жінка ще хвора і далі потребує стаціонарного лікування. Їй важко усвідомити, що для дітей поки що небезпечно зустрічатися з нею. Жінка плакала і просила аби допомогли повернути дітей. Начальник служби у справах дітей РДА Галина Федаш повідомила їй, щоб забрати немовля необхідно пройти повністю курс лікування. Члени комісії як могли розраджували матір та пояснювали, що коли вона буде здорова, зможе забрати дівчинку та хлопців додому. Ніхто не відмовляє їй у цьому праві.
…Ось такі життєві історії… Одна жінка, хоч і хвора – б“ється, наче риба об лід, аби повернути дітей, інша, – здорова, як та зозуля, залишає їх напризволяще. Ось такі ми різні…
Любов ПУЗИЧ.