Home / Життєві історії / Євген Петрушевич – славний син Галичини

Євген Петрушевич – славний син Галичини

Громадськість України відзначила 150 років від дня народження Євгена Петрушевича. Старше покоління сокальців гордиться тим, що його життя пов'язане з нашим містом над Бугом. Проте нинішні хлопці та дівчата мало знають, чим займався майбутній президент ЗУНР у Сокалі та на якій вулиці мешкав. У 2008 році вийшов друком нарис Григорія Кручкевича й Олега Солодяка "Євген Петрушевич – видатний громадський, політичний і державний діяч", де вміщені цікаві матеріали про діяльність цієї неординарної особистості на теренах Прибужжя. Тож ми попросили екс-голову районної ради, голову районної організації політичної партії "За Україну!" Олега СОЛОДЯКА розповісти про видатного українця, чиє ім'я пов’язане з Сокалем.

– Олеже Мироновичу, Ви є співавтором нарису "Євген Петрушевич – видатний громадський, політичний і державний діяч". Що нового довідалися про діяльність Петрушевича на Сокальщині під час роботи над рукописом? Чи збереглися спогади сокальців, які знали його?

– Багато пізнано, але не все. І для істориків це цікава тема для дослідження.

– Хто, на Вашу думку, мав вплив на Євгена Петрушевича?

 – Мабуть, родина. Петрушевичі – з давньоукраїнського шляхетного роду, коріння якого сягало ще княжої доби. У ХІХ столітті більшість чоловіків з цього роду присвятили себе душпастирській діяльності. Серед них були греко-католицькі священики, зокрема у Галичині. Водночас вони мали зацікавлення в різних сферах гуманітарних наук – археології, історії, літературознавстві та мовознавстві. Великий вплив на малого Євгена мав його батько, Омелян Петрушевич, який був парохом у галицькому містечку Буськ, де й народився, 3 червня 1863 року, майбутній президент ЗУНР. Петрушевич-батько колекціонував старожитності, книги, у його бібліотеці були видання з обох боків Збруча. Пізніше зачитуватиметься ними Петрушевич-син.

У зрілому віці на ідейні переконання Євгена серйозно вплинув відомий педагог, народовець, посол до австрійського парламенту Юліан Романчук. Він був одружений з тіткою Євгена Петрушевича і часто гостював у Буську, вів розмови з хлопцем на національні теми. Він викладав у львівській Академічній гімназії. Нині гімназія у Буську носить ім'я Євгена Петрушевича.

– Розкажіть, будь ласка, що привело Євгена Петрушевича в Сокаль?

– Євген Петрушевич одружився з Леокадією Пуніцькою, донькою сокальського старости Антона Рогаля-Пуніцького. Мама її була з роду Коцюбів. Подружжя переїхало до Сокаля. Тут він відкрив свою адвокатську контору. Влився активно в українське середовище.

 – Чи відомо, на якій вулиці мешкав у Сокалі майбутній президент ЗУНР?

– За однією з версій, у будинку, де нині розміщена центральна аптека, по вулиці Шептицького. Там свого часу проживав повітовий староста.

– Що відомо про діяльність  Петрушевича на Сокальщині?

– Євген Петрушевич створив у Сокалі та розвивав товариство "Просвіта", яке на той час успішно процвітало на Галичині. Займався адвокатською діяльністю, брав активну участь у громадсько-політичній роботі. Став одним із засновників Української націонал-демократичної партії, очолив її осередок на Сокальщині. Багато селян та жителів міста знали його як фахового правозахисника, що захищає інтереси українців. Як глибоко ерудований знавець права, захищав у суді селян від сваволі та утисків австрійської, польської адміністрації, місцевих польських поміщиків, багатіїв. Одночасно проводив політичну роботу з націоналізації повіту, вів боротьбу проти шкідливих ідей полонізації та москвофільства – течії, яка виникла в другій половині ХІХ століття серед населення Галичини, Буковини, Закарпаття. Євген Петрушевич проповідував українську мову, навчання в освітніх закладах рідною мовою. Тому в людей до нього з'являлося велике довір'я.

На мою думку, тільки через те, що в Сокалі жив Євген Петрушевич, сокальці отримали від Головного виділу "Просвіти", який був розташований у Львові, велику допомогу для будівництва філії Народного дому. Однозначно, були пожертви і місцевих осередків "Просвіти", які розуміли, що потрібний свій Народний дім. Згадаймо, що в цей час на наших теренах панували москвофільські настрої. Але час показав інше: про своє, українське, потрібно думати самим. І ніхто нам не збудує і не облаштує нашу хату. Такі настрої зароджувалися за сприяння Євгена Петрушевича. Допомагали йому в цьому священики, з якими він тісно співпрацював. Зокрема, якщо погортати книжку Григорія Кручкевича, де згадується діяльність сокальського товариства "Просвіта" у 1898-1899 рр., можна побачити, що місцеві осередки "Просвіти" очолювали греко-католицькі священики. Вони розуміли, що без просвітницької роботи неможливо повести за собою громаду, а довіра у населення до них була велика.

– Яким був шлях Євгена Петрушевича до політичної діяльності?

– Шлях був досить тривалим. Практично процес становлення доктора Є. Петрушевича, як видатного громадсько-політичного діяча, припадає на 1898-1905 роки. В ці роки він мешкав у Сокалі. Після відбуття адвокатської практики, в 1896 р. доктор Євген Петрушевич відкрив у Львові свою адвокатську канцелярію, яку вже наступного року переніс до Сокаля. Поза адвокатською працею він був активний у громадському житті – і в місті, й в цілому повіті. Саме за його почином в Сокалі засновано товариство "Просвіта". Як відомо, станом на 31 лютого 1901 року на Сокальщині нараховувалося, відкритих і діючих, 21 читальня. І розбудова читалень, просвітницьких осередків продовжувалася. Він їздив по селах з доповідями та був дійсним оборонцем селян. Став членом екзекутиви Національно-демократичної партії, заснованої наприкінці 1899 р., організатором будівництва Народного дому "Просвіта". Доктор Євген Петрушевич заснував у Сокалі і очолив касинове товариство "Руська Бесіда". Українських міщан м. Сокаля згуртував у "Народнім міщанськім касині". Відкрив бурсу для селянських дітей "Шкільна Поміч", товариство "Січ" і "Повітове Кредитове Товариство", які теж очолював. Завдяки йому в повіті засновано багато кас, "Січей" і читалень "Просвіти". З ініціативи "Просвіти", зокрема доктора Є. Петрушевича, на Сокальщині діяли різні курси: господарсько-кооперативні, садівничі, насінницькі, кошикарські та інші. Петрушевич завойовує у жителів Сокальщини авторитет та повагу. Через що громадяни віддали за нього понад 90% голосів у виборах до австрійського парламенту 1907 року, у виборчій окрузі Сокаль – Радехів – Броди. В 1911 р. його з цієї округи обрали знову, він залишався послом австрійського парламенту аж до розвалу Австро-Угорської монархії. Згодом Петрушевич переїхав в м. Сколе, де також вів активну громадську роботу. В 1910 році став послом Галицького сейму. Уважний до інших, безкорисливий, а до того ще й репрезентативний і один з кращих промовців у парламенті та Галицькому сеймі, Петрушевич швидко зайняв провідне місце серед наших послів. Ставши заступником голови Українського Сеймового Клюбу (головою був доктор Кость Левицький), Петрушевич розпочав безкомпромісну боротьбу за права українців у Галичині, яка змусила поляків піти на деякі поступки. І це стало причиною того, що була схвалена вигідна для українців виборча ординація і відбулася часткова зміна крайового статуту. Австрійський уряд дав згоду на заснування в 1916 р. українського університету у Львові. З'явилася надія, що, може, врешті українці осягнуть свою ціль – відділення польських земель від історичної Галичини та об'єднаються в одній державі.

– Яким, на Ваш погляд, був Євген Петрушевич?

– Петрушевич був дуже скромним і невибагливим. Він належав до тих адвокатів, які не заробили великих статків у своїй професійній діяльності, бо від бідних селян не брав плати за свою працю. Натомість, немалу частину зароблених коштів спрямовував на громадську діяльність. Зокрема, на його пожертви і за його допомоги було куплено місце для будівництва Народного дому в місті Сокаль. Головний виділ "Просвіти" виділив на будівництво 10000 крон. Завдяки пожертвам, у 1905 році громадськість урочисто і святково відзначила закінчення будівництва Народного дому у Сокалі і відкрила його для потреб міщан, населення повіту.

– Нині ведуться суперечки щодо місця, де був розташований Народний дім у Сокалі. Можливо, в історичних джерелах є відомості, де він був насправді?

– Нині вже встановлено, і є документи, які підтверджують, що тодішній Народний дім – це будівля, де нині розташоване ДП "Львіввугілля". Будинок будувався на кошти громади та центральної "Просвіти" Львова на початку 1900-х років. Хоча дехто вважає, а спочатку і я так вважав, що Народний дім у Сокалі будувався на вулиці, яка нині носить ім'я А. Шептицького, під номером 117. Проте початком цього будівництва є 1936 рік. Нині там планується відкрити історико-краєзнавчий музей Сокальщини. Все це цікаві факти, які потрібно ще детально вивчити.

– Чи пізніше Євген Петрушевич підтримував зв'язки з Сокальщиною?

– До 1910 року Євген Петрушевич часто приїжджав до Сокаля. Тут він звітував перед громадою про свою діяльність як посол австрійського парламенту. В той час для селян і міщан повіту його адвокатська контора була єдиним прихистком від сваволі, переслідувань урядовцями Австро-Угорщини.

– 150-річчю з дня народження Євгена Петрушевича була присвячена програма "Історична правда з Вахтангом Кіпіані" на телеканалі Zik. Ви також були її учасником. Які враження? Чи довідалися про щось нове для себе?

– Такі програми потрібні, зокрема для молоді, адже розповідають про наших українських героїв та державних діячів, дають оцінку історичним подіям, які відбувалися в Україні. Історія нашої держави, на жаль, є вкрай перекручена та викривлена. Зокрема, у питаннях, які стосуються національно-визвольних змагань початку ХХ століття. Нащадки, які вивчали цей період історії, зокрема, діяльність Євгена Петрушевича, стверджують, що тоді в Австро-Угорській та Російській імперіях була нелегка політично-економічна ситуація, яка спричинилася до хвилі національного піднесення українців, вилилася для України величною подією – актом Злуки УНР та ЗУНР. Ця позиція об'єднання була властива не тільки керівництву ЗУНР, а й більшій частині населення Галичини. У програмі за 25 червня "Історична правда з Вахтангом Кіпіані" відомий дослідник цього періоду Олег Павлишин наголошує, що іншого виходу, як об'єднатися, в той час у Євгена Петрушевича не було. В цьому були певні плюси та мінуси. Нині на прикладі розвитку Галичини можна порівняти, який режим є кращий: Австро-Угорської чи Російської імперій. Адже врядування Австро-Угорщини принесло цій території набагато вищий розвиток культури, техніки та будівництва. Проте і перший, і другий режими були для українців окупаційними.

– Про лідерів національно-визвольних змагань цього періоду написано чимало книг, бо всі вони, зокрема Євген Петрушевич, були неординарними особистостями в історії України. Проте дехто засуджує позицію Петрушевича. Чому, на Вашу думку, у Петрушевича виникло непорозуміння з Симоном Петлюрою?

– Дослідники історії цього періоду по-різному оцінюють діяльність Симона Петлюри та Євгена Петрушевича. Потрібно аналітично проаналізувати цей історичний етап. Не все було просто. Євген Петрушевич був депутатом Австро-Угорського парламенту, депутатом Галицького сейму, мав чітку громадянську позицію й дещо інший менталітет. І не міг сприймати політичні моменти через призму Симона Петлюри чи Володимира Винниченка. Ті мислили дещо іншими категоріями. У них була довіра до росіян, мовляв, ми – слов'яни, і брати-росіяни не можуть нас ображати. Петрушевич був переконаний, що ми самі маємо боротися за свої права. Через те діяльність його, як депутата Австро-Угорського парламенту, показує, що він постійно боровся, щоб українці мали представництво в Австро-Угорському парламенті, яке відстоювало б інтереси українського населення Австро-Угорської імперії. Адже за інтереси українців, окрім них самих, ніхто не буде боротися. Австро-Угорська імперія розпадалася. І свідомі українці – військові й політичні діячі, намагалися використати ситуацію собі на користь і створити власну державу. На жаль, використали її не цілком, бо не закріпили свою державність. Але це було задекларовано і стало попередньою сторінкою, яка дала змогу наступним поколінням продовжити боротьбу за нашу державу. Врешті, в ХХ столітті, за третьої спроби ми проголосили і вже 22 роки маємо свою державу, яку треба вдосконалювати. У нас немає іншого шляху. Якщо ми не будемо шанувати своїх національних героїв, не будемо вивчати їх діяльність – то хто за нас це робитиме? Ми маємо будувати свою державу, не повторюючи історичних помилок. Адже споконвічна мрія українців – мати незалежну, соборну і міцну українську державу.

– Хто був ініціатором побудови пам'ятника Петрушевичу в Сокалі?

– Це народна ініціатива. І я хотів би на цьому наголосити. Сподіваюся, що газета "Голос з-над Бугу" надрукує список меценатів. Будівництво пам'ятника готувалося до відзначення 145-ї річниці від дня народження Євгена Петрушевича і було приурочене до 90-річчя створення ЗУНР. 1 грудня 2009 року громадськість Сокальщини урочисто відкрила достойний пам'ятник. Хотілося б, принагідно, подякувати сокальським архітекторам – Олегові Маркевичу і Вікторові Штикалу, які вдало облаштували територію під його спорудження і розробили проект. І, звичайно, велике спасибі скульптору, народному художнику України, професору Львівської національної Академії мистецтв Ярославові Скакуну, який створив красивий монумент з каменю.

У комплексі з пам'ятником мали відкривати й меморіальну таблицю, на якій містилася б інформація про Євгена Петрушевича та його діяльність у нашому місті, щоб кожен, хто проходитиме біля нього, міг це прочитати. Вірю, прийде час і ми відкриємо й цю таблицю.

Євген Петрушевич був відомим громадсько-політичним діячем серед європейських політиків. Вів переписку з президентом США, бо надіявся на те, що врешті-решт визнають ЗУНР, як українську державу.

Пізніше Євген Петрушевич був змушений виїхати з Відня в Берлін, де й помер. Його поховали у Німеччині. Минуло багато років, доки всіма забута могила доктора Євгена Петрушевича діждалася пам'ятника. Справою його побудови у 1958-1959 рр. зайнялося "Об'єднання українців-правників емігрантів" у Торонто, в Канаді, під головуванням доктора Семена Шевчука, колишнього адвоката у Львові. А 2002 року тлінні останки провідника ЗУНР перепоховали до Пантеону слави на Личаківському меморіальному кладовищі. Його будівництво проводилися за народні кошти – за кошти громадян, меценатів, організацій, які дбають про національну ідею та шанують своїх національних героїв. Бо, якщо ми їх не пам'ятатимемо, то хто їх визнаватиме, хто розповідатиме молоді про них, щоб знали, якою нелегкою ціною прийшла до нас незалежність. Нині наші східні сусіди переписують історію на свій лад. Вони стверджують, що наші князі
Ігор, Володимир, Олег, Ярослав Мудрий, княгиня Ольга – це їх славні предки. Тоді виникає логічне запитання: а де ж наші, українські?

Мова втрачається не тоді, коли її забувають, а тоді коли нею перестають розмовляти. Те ж саме можна сказати й про історію. Ми маємо пам'ятати, що наша історія – це наше коріння. І ми не можемо забувати про своє славне героїчне минуле. Ми самі маємо будувати свою державу. Але, на жаль, у нас ніколи не було єдності, через що й потерпали. Бракує її нам і нині.

 – Дякую за розмову!

Інтерв'ю взяла Любов ПУЗИЧ.
На знімку: Євген ПЕТРУШЕВИЧ.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

На Сокальщині дітям-сиротам урочисто вручили ключі від будинку

21 вересня у четвер, о 13 ...