Home / Життєві історії / Літа на зиму повернули…

Літа на зиму повернули…

Прокинувшись вранці, помолилась Богу, подякувала за свої літа, попросила здоров`я внукам і родині, пом`янула чоловіка і сина, нехай спочивають з Богом, а тоді взялася застеляти ліжко. Кілька разів, спрацьованими руками, провела по покривалі, щоб рівнесеньке було, щоб не було складок і горбочків. І ось, врешті, подужала цю роботу. Поверхня ліжка і справді рівна, як лід на ковзанці. Неспроста жінка так довго і вперто застеляла ліжко, не лише тому, що вона акуратна і господиня добра, а щоб не кортіло їй прилягти на нього. Подалі від тої спокуси. Сказала собі, що не має права прилягати вдень, бо мусить рухатися. Їй треба зварити їсти котові, курям, та й зрештою собі якусь страву закалатати. Позамітати в хаті, на подвір`ї, заглянути до хліва. Їй треба чимось зайнятися, бо жінка мусить жити, дочекатися літа, бо внучки приїдуть з далекої Америки відвідати бабусю. Скільки разів упродовж свого життя Ганна Таланчук повторяла ці слова: «Мушу жити, мушу дочекатися…» Правда, щоразу за інших обставин.

В ХОЛОДНИХ МУРАХ ЕНКАВЕДИСТСЬКОЇ КАТІВНІ

Вперше Ганну Таланчук (дівоче прізвище Камінецька) заарештували у сорок п`ятому, коли їй виповнилося двадцять два. За що? За те що пекла повстанцям, а деколи навіть по два рази на день, хліб, збирала продукти по селі і носила до лісу, що передавала грипси… Та, передусім, за те, що любила Україну. Просиділа у застінках два тижні, але за неї заступилися, і тоді її випустили. Вона якийсь час працювала у кооперативі в рідному селі Перетоки.

– Того дня приїхали в село москалі і робили в нас обшук, вже майже закінчували свою брудну роботу, – згадує пані Ганна, – коли з лісу принесли звістку, що нас будуть вивозити. Тоді хату оточили і почалася стрілянина. Було це 15 квітня 1945 року. Тоді вдома були тільки я і тато, сестра і брат вчилися у педшколі (нас усіх було шестеро), а мама понесла їм їсти. Зустріла по дорозі енкаведистів, подумала: «Ото біда кудись їде». А як повернулася додому, то замість хати побачила один комин…

Вдруге Ганну арештували вже через рік, тоді їх взяли групою.

Cиділа в одиночній камері в Сокальському НКВС, що по вулиці Шашкевича.

– На подвір`ї було приміщення, і там я була ув`язнена. І вдень, і вночі сама, – поринула у спогади старенька. – Але ж молода, хочу жити і вирватися з рук отих катів. І згадала, як було колись у дитинстві…

Батько Ганни – Григорій Камінецький був добрий господар, окрім худоби і землі, тримав ще й пасіку. З їх обійстям межувало пасовище, де діти пасли худобу, і дуже часто у Ганни і її брата просили меду. Як не було батьків, вони їм наливали у пляшечки. Спочатку тато нічого не казав, але як побачив, що вони забагато того меду роздають, то позамикав вулики на замки. Старший брат Славко був винахідливий, зробив гачок і відчинив замок, і вони знову частували дітей солодким нектаром. Про цей випадок згадала Ганна в буцегарні. Їй з дому передали бляшану банку смальцю, яка була закрита на гачок. Після відбою вона спробувала гачком відімкнути замок у дверях. Покрутила, і двері відчинилися, Ганна стала і не знала, що робити, куди йти, бо у Сокалі не бувала часто. Подвір’я НКВС було обгороджене колючим дротом, їй вдалося пролізти між тими колючками. І на думку їй спало (бо ж молода була)… піти на примірку до свого кравця Кожушка, який шив їй плащ. Після цього вона пішла на сокальський цвинтар, і там перебула ніч. А тільки-но почало світати, Ганя побачила прикордонників, які шукали на цвинтарі, як згодом з`ясувалося, свого солдата, а натрапили на дівчину. Ганну забрали на прикордонну заставу, де її допитали, і вона призналася, що втекла з тюрми НКВС. Її передали туди. Слідчі Воробйов, Максімов і Тисьовкін ще вранці, коли побачили, що Ганни нема, з камер вигнали всіх в`язнів, перерахували, чи ще хто не втік. Дивувалися, як та втекла, зачиняли один одного у ту камеру і пробували відчинити двері. А на допиті питали Ганну, як вона втекла, хто її випустив. На це дівчина відповіла: «Максімов мою камеру не зачинив». Він клявся, що того не було, але дівчина стояла на своєму. Потім усіх в`язнів відправили спочатку в тюрму на Лонського, а потім у Замарстинівську в`язницю. Там Ганна захворіла. І аж восени її відправили на дальній етап у Норильськ, якраз туди відходив останній ешелон. Єнісей вже замерз. Попереду їхньої баржі спочатку йшов криголам. Був момент, коли в баржі набра-лося води, і в`язні думали, що тут буде їх останній спочинок. Тим скористалися «битовики» – це злодії, бандити, які й обікрали наших дівчат, а потім на причалі з допомогою наглядачів продали їхні речі.

«КУРОРТИ» У НОРИЛЬСЬКУ ТА ПРОКОП’ЄВСЬКУ

Переправивши в`язнів через Єнісей, одягнули їх у солдатські черевики, бушлати. Навіть дали їсти. А потім «вузькоколійкою» повезли у Норильськ. Для в`язнів несподіваною була зустріч з Норильськом. Снігова, морозяна хурделиця закрутила ними, вони попадали. Завезли їх у шосту зону. І там десять довгих років, років молодості, минуло у снігах, морозах, важкій нежіночій роботі. Ким вона тільки не була: і ковалем, і інструментальником, і кранівницею, і в кар`єрі працювала. Робила все, щоб вижити, щоб не померти у тих холодних снігах на чужині. Яка то небезпечна і тяжка робота була для молодої дівчини! Після десятирічки норильських «курортів» Ганна Камінецька, звільнившись, поїхала до своїх батьків у Прокоп`євськ, яких теж вивезли. Там було багато українських родин. Тут знайшла свою долю, познайомилася з хлопцем Василем Таланчуком з Топорова, який теж уже відсидів і приїхав до своїх односельчан – Баранюків. Саме в гостях у родини Баранюків Ганна познайомилася з Василем Таланчуком. Там, на чужині, справили молодятам весілля. І потім подружжя Таланчуків уже разом робили все, щоб повернутися на Україну. В Сокаль приїхали на початку шістдесятих вже з синочком Романом.

90-РІЧЧЯ

У Сокалі Ганна Таланчук дожила до свого дев`яностоліття. Її життєва доля мережана не лише чорними, а й барвистими візерунками. Були радість і щастя, коли підростав син, і вони з чоловіком збудували затишну хату, де збиралася велика родина Камінецьких і Таланчуків, бо тітка Ганна вміла частувати і обдарувати теплим словом, дядько Василь був добрим господарем і щирою людиною. Минулося. Нема вже Василя, і син Роман зарано пішов у вічність. З тим болем і тугою пані Ганна живе, то її сокровенне. Але то в серці, а на обличчі – тепла усмішка, і любов до людей. Вона не нарікає на свою долю, не жаліється, вміє радіти кожному прожитому дню. Тому й на дев`яносторіччя до її гостинної оселі зійшлися люди: родина, сусіди, друзі і хлопці-побратими та подруги зі Спілки політв`язнів Сокальщини, колишні «курортники» Колими, Інти, Воркути, Норильська, Прокоп`євська… Їх нищили фізично і морально, їх принижували, над ними знущалися. А вони, Богу дякувати, ще й донині живуть, і не просто живуть, а згадують вголос про своє життя, подвиги полеглих побратимів і співають повстанських пісень. Було дуже зворушливо бачити їх з букетами квітів: Василя Мочульського, Максима Савку, Михайла Дацюка, подружжя Степана і Софію Баранюків, Михайла Куцябу, Євгенію Віру, Галину Глушко. «Хлопці», коли вітали свою подругу, не ховали сліз. Були і щирі поетичні строфи, і прозові слова, які йшли від серця кожного. За гостинним столом вони згадували свої молоді роки, сповнені боротьби, проведені у катівнях, таборах, на засланні. А потім зі світлиці Ганни Таланчук полинула повстанська пісня, вільна, гучна і переможна:

– О, Україно! О люба ненько,

Тобі вірненько присягнем!

Серця кров і любов,

Все тобі віддати в боротьбі…

Оксана ПРОЦЬ.

Фото автора.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Молоду українку нелюди-нкведисти допитували за заповіді українського націоналіста

Дев`яносторічна мешканка Острова пані Ольга Бобик ...