Home / Життєві історії / Краще рідної землі немає…

Краще рідної землі немає…

 Слава Ісусу Христу! 

 Минуло 18 років, відколи я виїхав до Канади. Перша половина цих літ була дуже нелегкою.
 
Важко було звикати до чужомовного середовища, інших державних законів і правил суспільного життя, відчуженості і байдужості (один до одного) людей, інших смаків продуктів, космічних цін, майже повної відсутності запахів квітів та рослин, здичавілих непрохідних лісів, порівняно бідної флори та фауни. Сумно було дивитися в низьке небо над головою без лелеки, жайворонка, ластівки, зозулі, соловейка, на поля без волошок і червоних маків. Важко було ходити по землі, кожний клаптик якої є чиєюсь приватною власністю, звикати до холодного і вологого клімату, де тільки 9 місяців є зима, а все решта літо, і літо, і літо… Тривожно було ростити дітей, зберігати рідну мову, заохочувати до навчання і оберігати від морального псування, яке так швидко і міцно обплутує молодь, що росте у достатку і розбещеності.
 
Мабуть, і дотепер не звик до того всього. Просто змирився. День за днем, день за днем… і змирився.
 
Несправедливо було б все змальовувати тільки темними барвами. У Канади є і декілька сильних «плюсів»: тут чітко і бездоганно працює державний апарат (як швейцарський годинник!). Людина, яка втратила працю і не має коштів на прожиття, може отримувати фінансове утримання, – так званий «велфер». Сума невеличка, але на ці кошти можеш винайняти скромне житло і купити харчі. Тут рідко можна чути про корупцію чиновників. А якщо щось таке трапляється, – винних позбавляють посад і садять у тюрми. 
 
В Канаді не працює система «знайомств чи блатів». Якщо дитина не вчиться добре, то вона ніколи не здобуде доброї професії, будь ти хоч сином чи дочкою самого міністра. Така ж ситуація і з пошуками державної праці (в приватних компаніях, то зрозуміло, що власник в першу чергу старається працевлаштувати свою родину). Я трохи тривожився, коли мої дочки закінчили університети і прийшов час пошукувати працю. За звичкою повчав їх, щоб розпитували поміж знайомими, – може хтось у цій справі допоможе, та й сам пробував щось довідуватися в середовищі моїх парафіян. А дочки тільки усміхалися. «Тату, – кажуть мені,– треба зайти в інтернет на відповідні сайти, де різні компанії виставляють вакантні місця і туди висилати свої аплікації». Я спочатку не повірив. Але минуло яких дватри місяці і обидві дочки якраз в такий спосіб знайшли працю відповідно до своїх дипломів. 
 
Старша дочка, Юля (25 років), п’ять років тому вийшла заміж за українця, який родом з Червонограда. Працює за професією «хюмен ресорсис» (щось на зразок нашого відділу кадрів) у державній компанії, котра налічує три тисячі працівників і опікується дитячими установами. В її університетську програму входило майже 15 юридичних предметів. Ці предмети доньці легко давалися, і вона їх собі сподобала. Тепер вирішила подати аплікацію в університет на юридичний факультет. Її прийняли, а ті предмети, які вона проходила по першій своїй професії, зарахували в курс навчання. Тепер працює і навчається. Бог дасть, – то років через три буде мати ще один диплом.
 
Молодша дочка, Оля (24 роки), була більш схильна до математичних наук. Тому вибрала собі професію «банківська справа». Працівники цієї галузі тут дуже потрібні, тож вона не мала проблеми знайти роботу. Закінчила університет і нині працює в «Банк де Монреаль», а також продовжує навчання в цій же галузі з перспективою ступеня магістерки, щоб просуватися по кар’єрній драбині.
 
З дітьми, слава Богу, не мав ніяких клопотів і сподіваюся, що вони в житті дадуть собі раду.
 
Діти живуть окремо (тут така тенденція). Розмовляють українською без акценту. Головною мовою, котрою вони навчалися, є французька, другою мовою – англійська. Провінція Квебек, в котрій ми проживаємо, є в більшості франкомовна, хоч юридично офіційний статус її – двомовність.
 
Щодо мене, то я живу у невеликому парафіяльному будинку у передмісті Монтреаля* (Монтреаль – англійська форма звучання назви міста, а Монреаль – французька), що називається Вердон, неподалік (може, за яких 200 м) від великої річки Сан Льоран (Святого Лаврентія). Маю дві невеличкі парафії, котрі нараховують майже 90 осіб кожна. В неділі і свята служу в обох церквах, а в будні – Богослужіння приватного наміру трапляються 23 рази на тиждень в тій чи іншій церкві, – на замовлення вірних.
 
Наші парафіяни розсіяні по великій території міста далеко один від одного, тому до церкви дістаються машинами чи автобусами. Поблизу церкви не живе майже ніхто, хоч в ті часи, коли наші храми будувалися (60100 років тому) українців було набагато більше, і жили всі компактно в цих околицях. Оскільки більшість парафіян це люди старшого віку (7090 років), то шлюби і хрестини – рідкість (1 або 2 на рік), а похоронів стається 610. Діти і внуки тутешніх українців з причини частих змішаних шлюбів злилися з місцевим населенням, частина в пошуках праці виїхала в інші провінції або у віддалені околиці Монтреаля. Тож їх рідко можна побачити в наших церквах. Число парафіян зменшується з кожним роком. З України прибувають нові емігранти, але рідко хто з них долучається до церковного життя. Тому перспективи на майбутнє наших громад виглядають сумними.
 
Крім двох церков, де служу я, в Монтреалі є ще три українські грекокатолицькі церкви і три православні. Священики і вірні обох конфесій живуть у мирізлагоді поміж собою. Хоч старші люди розповідають, що років так 5060 тому поміж ними також були «тертя».
 
Церкви побудовані в такий спосіб, що на першому поверсі (по суті, це підвальний рівень) маємо просторі зали, де збираються наші парафіяни по недільній Службі Божій, готують каву та солодке, організовують різноманітні виставки чи лекції. Два рази на рік (після Пасхи та Різдва) збираємося на спільну святкову трапезу. Водночас, силами наших парафіян організовуємо маленькі концерти.
 
При парафіях існують церковні Комітети, які планують і здійснюють різноманітні ремонтні та господарські роботи, так що священик не має з цим жодних клопотів, а займається тільки духовними справами.
 
Щотижня готую церковний бюлетень, в якому подається розпорядок Богослужінь на наступний тиждень та різноманітні оголошення, тож кожний парафіянин, прийшовши в неділю до храму, бере собі один примірник додому.
 
Недільні і святкові Богослужіння у нас відправляють українською мовою. Служби приватного наміру, а також церковні треби – по ситуації. Якщо в храмі присутні змішані родини, то приблизно 50 відсотків українською, а 50 – англійською.
 
Всі парафіяни є зареєстровані, щорічно платять членську вкладку (майже 25 доларів). Кожному видається пачка конвертів, на яких відбитий реєстраційний номер цієї особи і дата неділі чи свята. Після недільної збірки пожертвувань члени комітету виймають з конвертів пожертви, вписують суми до фінансової книги, а в кінці року видають кожному посвідки загальної річної суми. Ці посвідки вірні долучають до своїх фінансових документів, котрі кожний дорослий житель Канади зобов’язаний представити до урядових фіскальних служб після завершення фінансового року та сплатити державні податки. Посвідки, видані церквою, значно зменшують суми цих податкових нарахувань.
 
Треба сказати, що держава уважно стежить за фінансовими доходами кожного громадянина і знає майже все про кожного. Тут неможливо купити будинок або якусь іншу цінну річ, не маючи виправданих фінансових доходів. Відразу після такої купівлі фінансові органи, котрі згідно з твоїм соціальниv номером (всі ми тут понумеровані!) мають особові файли на комп’ютерах, перевіряють, – хто звідки взяв гроші на ту чи іншу покупку (втаювання доходів вважається кримінальним злочином і потягує серйозні покарання). Кажуть, що в них ця перевірка займає якихось 10-15 хвилин.
 
Новоприбулі емігранти дивуються тому, що в Канаді, навіть якщо ти купив будинок і за якийсь час сплатив повну суму грошей за нього, всетаки продовжуєш і надалі сплачувати різноманітні податки: податок за землю, на котрій стоїть «ніби твій будинок», шкільний податок – на підтримку школи в твоєму регіоні т. д. Ці податки щорічно «накручують» біля 4 тис. доларів. Та й самі будинки тепер коштують недешево, – яких 300 – 500 тисяч (це як мінімум!). Елітні ж будинки оцінюються мільйонами. Тому велика частина жителів не поспішає купувати власність (навіть, якщо і спроможна), а винаймає житло. 
 
Дехто, посилаючись на чутки (чи на чиюсь хвальбу!) каже: ось знаю такогото чоловіка (наприклад, Петра). Тільки поїхав до Канади, а вже через дватри роки і хату купив, і машину! Так скоро доробився! Але ніхто не каже, що той Петро взяв позику в банку, а тоді все життя аж до самої смерті (а може, ще і його діти) буде працювати для того, щоб цю позику покрити. А якщо він не буде сплачувати щомісячну долю цього боргу, то банк цю хату назад і відбере.
 
Щодо еміґрації, то за моїми спостереженнями і переконаннями, людям старшого віку, ітелігенції, а також тим, хто досяг в Україні певного статку, не радив би кудись виїжджати. З приводу того, що їм доводиться виконувати некваліфіковані «чорні» роботи, то вони дістають великий стрес і відчувають себе дуже приниженими. Навіть протягом довгих років, з великими зусиллями, особам таких професій як лікар, учитель, журналіст, артист не вдається підтвердити свої дипломи і влаштуватися на роботу відповідно до своєї професії. А в провінції Квебек проблема ускладнюється ще й  тим, що тут треба володіти двома мовами, – англійською і французькою. В крайньому разі одну з цих мов можна знати досконало, як в усному мовленні, так і на письмі, а вже другу – «таксяк», як кажуть у нас. В еміграції легше приживаються молоді особи робітничих професій: будівельник, столяр, шофер, сантехнік тощо… Правда, доводиться дуже важко працювати. Тут ніхто просто так грошей не платить. Деякі мої приятелі кажуть, що якби вони так працювали в Україні, як працюють в Канаді, то були б не тільки мільйонерами, а й мільярдерами.
 
Всі наші парафіяни вболівають за долю України і щиро моляться за її щасливе майбутнє. Журимося її проблемами і сподіваємося, що з часом все якось «перемелеться». Мойсей вів жидів до «обітованої землі» сорок років. Можливо, і ми зараз десь на «півдорозі». Справжні проблеми нашого суспільства не в політиці, не в економіці. Це – похідне. Справжні проблеми – в людських головах. Звідси все і починається. Рабський дух має «вивітритися», народ повинен відчути гідність і повірити у власні сили. Тоді почнуться зміни. Ніби все – просто. Але це – процес росту і на це потрібен час. Треба бути терплячим, але і рук не складати в зневірі.
 
Щодо мене, то я, як і всі ми тут, тужу за Україною. Часто згадую дитинство і роки, що прожив у ріднім краю. Згадую свою Поторицю і Сокаль, колишніх колег по праці в музичній школі та своїх парафіян церкви св. ап. Петра і Павла, численних приятелів. З висоти прожитих літ і, маючи можливість порівняти, можу сміливо засвідчити, – наші люди є прекрасні! Часто згадую того журавля, якого питали, де найкраща є земля, та слова: «Журавель відповідає: – краще рідної немає». І тим журавлем себе відчуваю. 
 
Сподіваюся, що прийде день, коли знов повернуся на Батьківщину. До пенсійного віку вже залишилося не так багато часу. Мрію організувати щось на зразок малої поетичної академії,– пошукувати здібних дітей і плекати з них поетів. Маю так багато чого їх навчити! 
 
Всім Вам бажаю доброго здоров’я і багатих Божих Ласк. Серцем – з Вами. Особливе вітання нашим поетам Сокальщини і всім, хто мене ще пам’ятає. 
 
А хто б мав бажання написати мені кілька слів через інтернет, подаю свою адресу: v.vitt@hotmail.com
 
о. Володимир ВІТТ, м. Монреаль (Канада).
 
Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

На Сокальщині дітям-сиротам урочисто вручили ключі від будинку

21 вересня у четвер, о 13 ...