Home / Життєві історії / Ми повинні не забувати в’язнів фашистських концтаборів

Ми повинні не забувати в’язнів фашистських концтаборів

…У смугастій в’язничній одежі з номером 2949 Петро Міщук знову пройшов через браму колишнього табору Аушвіц Біркенау. Яким то було відчуття вільної людини, котра через п’ятдесят років знову ступала по бруківці табору смерті, де у п`ятнадцятирічному віці сиділа за гратами. Крок за кроком, впевненіше і сміливіше, а у руках синьожовтий Державний прапор України. Петро Міщук йшов наче через роки, насильство, зневагу, подих смерті, та все ж ця дорога привела до життя…

Петро Міщук народився на хуторі поблизу села Кіселиця, що на Волині. Не було дитинство Петра ні безтурботним, ні веселим, ні ситим. Мама – інвалід, отож сину довелось з восьми років іти в найми. Пас корів, працював на городі за окраєць хліба та горнятко молока, якими ділився з хворою мамою. За щоденною роботою не було як і в школу ходити. Його школою життя була навколишня природа, де в рідній місцині знав кожен закуток. Тому й на третій день війни понесло його у ліси, де переховувались радянські солдати, бо німці вже господарювали на цих теренах. Попросили змучені бійці показати їм дорогу через болота. Петро провів їх, а згодом ще носив українським хлопцям харчі, які були в лісах, захищаючи земляків від загарбників, і за це поплатився волею. Якісь «доброзичливці» «настукали» фашистам, що Петро – партизан.

«Який я був партизан, – згадує пан Петро, – був пастухом та ще й неграмотним». Після того його схопили у травні 1942го і ув’язнили спочатку в Освєнцім, а потім у Бухенвальд. Звільнили у 1945му. І навіть через п`ятдесят років, коли ступив ногою на бруківку табору смерті, мороз під шкірою пройшов. Почувся скрегіт кайданів, побачив дим над крематорієм і довгі ряди бараків, вежі наглядачів і колючий дріт… У ті спогади не дуже хотів поринати пан Петро. Бо те, що підлітку тут довелось пережити, нікому не бажав.

Приїхав на Сокальщину у 1952 році, коли на наших теренах починала розвиватися вугільна галузь. Тоді й навколо себе зібрав в’язнів німецьких таборів. Це було одне з перших товариств на Львівщині. Тоді їх було більше двадцяти, нині – залишилось двоє. У своїй квартирі у Червонограді зробив невеликий музей.

В Освєнцімі Петро Міщук був чотири рази. «На п’ятдесятиріччя визволення з німецьких таборів в Освєнцімі зустрічався з Президентом Кучмою, а на шістдесятиріччя – з Президентом Ющенком. У цьому році Президент України в Освєнцім не приїжджав. Я завжди брав з собою наш Державний український прапор. У квітні їду в Бухенвальд. Коли я в Освєнцімі вдягнув в’язничний одяг, то інші колишні в`язні з Естонії, Польщі, Латвії, Литви, Білорусі дивувалися, як мені вдалося його зберегти». Останнього разу в Освєнцімі Петро Міщук з дружиною зустріли студента з Італії, а з`ясувалось, що він українець. Бо коли побачив у руках в пана Петра синьожовтий прапор, то підійшов до нього і сказав, що, начебто, побачив всю Україну. Тоді в Освєнцімі були представники 44 держав і лише Петро Міщук привіз з собою наш прапор. На території Освєнціма є пам’ятник, де на гранітних плитах викарбувані назви держав, громадяни яких буди в’язнями цього табору смерті. До плит підходили президенти, ставили свічку, клали букет квітів у знак шани тим, хто був замордований табірними катами. «На жаль, ні минулого, ні цього року найвищих керманичів Української держави на поминальному вічі в Освєнцімі не було, – згадує Петро Міщук, – то я, як представник від України клав квіти до підніжжя пам’ятника». Ще пан Петро, котрий був він в`язнем і Закзенхаузена, знав, що там перебував Провідник ОУН Степан Бандера, але ніколи його, на жаль, не бачив.

Тепер частіше Петро Міщук має можливість відвідувати ті страшні катівні, згадувати побратимів, помолитися за душі закатованих. Разом з ним їздить його друга дружина, бо перша померла, котра свого часу дуже допомагала йому в облаштуванні цього невеличкого музею. З киянкою Любою побрався в кінці минулого року, нареченому тоді минуло 85, а нареченій 73. І нині вони щасливі, бо разом, підтримують одне одного, не почувають себе самотніми. Пані Люба їздила зі своїм чоловіком на його рідну Волинь, аби поклонитися могилам родичів,облаштувати пам’ятники.

А цього року, 27 січня, Петро Міщук звернувся до духовенства 13 українських церков, а також кількох костелів у Польщі, аби відправили панахиду по в’язнях таборів. І священики відгукнулися на цю просьбу, мало того, пообіцяли протягом усього Великого Посту правити заупокійну за закатованими, замордованими українцями, котрі були ув’язнені в Освєнцімі та Бухенвальді.

Оксана ПРОЦЬ.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Молоду українку нелюди-нкведисти допитували за заповіді українського націоналіста

Дев`яносторічна мешканка Острова пані Ольга Бобик ...