Home / Життєві історії / Моє рідне село, мої односельці

Моє рідне село, мої односельці

Вже 30 років живу в місті. Як випурхнула з батьківського гнізда, звитого під старими яблунями у селі Федорівці (нині Тудорковичі), зовсім дівчиськом, так і не повернулась туди. Провідувала рідних на свята чи в час садіння (збирання) картоплі, чи з якоїсь іншої нагоди. Давно немає батьків, сусідів, багатьох знайомих, але думки і душа моя завжди в рідному селі.

Дуже рідко випадає нагода побачитись з друзями, перекинутись словом-спогадом, крадькома витерти сльозу. А потім знову з нетерпінням чекаю наступної зустрічі, щоб побачити як кладовище ширшає, а порожніх хат більшає…

Теплого листопадового дня спішу запалити свічки на могилах рідних, тихенько помолитись з ними… Під гранітними плитами, старими хрестами відпочивають односельці, забравши з собою спогади, які не встигли чи не змогли повідати колись. Втім, раніше ніхто не цікавився минулим. А тепер багато хто хотів би знати правду, та втраченого не повернути.

Ось мій тато-красень! Перемогу у війні зустрів у Берліні, у голодному 1945-ому повернувся додому. А потім родину виселили на Тернопільщину. Там і одружився, звідти мене маленьку привіз до Тудоркович.

Мама. Скільки хлібів напекла, скільки гектарів поля висапала… Від важкої роботи швидко зістарілась. Але ніколи не жалілася, терпляче несла свій хрест до кінця.

А ось Катерина Киба. Добра, працьовита. Таких жінок брали коровай місити, щоб молодята жили щасливо.

Ольга Іванівна Стерничук – невеличка на зріст, симпатична, моторна, моя улюблена вчителька. Любила кожного учня, ласкаві очі випромінювали тепло.

А тут спочиває Теодозій Фелюшко. Рано поховав молоду дружину, тож всю любов віддавав єдиній дочці Галинці. І руки мав золоті. Чи не в кожній оселі збереглася кахляна піч, зведена його руками. А столяр який був!

Степан Сухович збудував сотні будинків не лише в селі, а й у районі. Його міцні руки вміли класти цеглу і голубити дітей. Та не вберіг доньку. І не витримало серце болю.

Наша сусідка – Катерина Кулинич. Красива, поставна. А скільки горя пережила ця добра жінка. Про таких людей треба романи писати, фільми знімати, а не показувати героями "злодіїв у законі" чи бойовиків з російських телесеріалів.

Багато років пропрацював електриком Василь Галета, змагався з вітром і хурделицею, хоч
сам – тендітний і добрий, завжди усміхнений.

А який працьовитий і співучий був Федір Неспляк. Неділя. Люди відпочивають. А на вулиці весело грають цимбали і вигукує бубон. Не стало музиканта – село стало тихим, байдужим.

Хай пробачать мені ті, кого не згадала, хоч про кожного жителя можна розповісти чимало. Бо тудорковицькі селяни – трудолюбиві та свідомі українці. Варто згадати трохи історії.

У Першій світовій війні село на 75 відсотків вигоріло, бо поруч був опірний пункт Австрії. Фронт декілька разів перекочувався через село, а згодом почалася українсько-польська війна, і бідам та злидням не було кінця. Та люди, будуючи власні житла, будували читальні та кооперативи, на початку 30-х років звели простору семикласну школу. Завдяки отцю Романові Осмаку побудували велику п'ятибанну церкву. У цей період інтелігенцією села, крім родини о. Осмака, були українські вчителі: Володимир Гнатевич, Семен Юрчук, Євгенія Кохан. У 1927 році організовано товариство "Луг", яке було найкращим у Сокальському повіті. Тоді ж створено аматорський гурток (Мирон Кохан), бібліотеку, касу ощадностей, Союз українок. Життя в громаді було поставлено на високий рівень. Але, щоб мати свої права, треба ще мати свою державу… А то була Польща – зарозуміла, затуркана, але з великою дозою шовінізму.

Польські улани, не гірше татарів, почали нищити все українське. Тяжко покалічили людей: дяка Павла Кравчука, голову товариства "Луг" Мирона Мазурка, голову "Просвіти" Івана Робака, голову кооперативу Семена Орисюка, секретаря "Просвіти" Івана Кашубу, бібліотекаря Теодозія Воробія… Тож не дивно, що жителі села плекали тиху надію на німців, думали, що життя стане кращим… Та ця надія обірвалася, коли прийшов горезвісний "контингент" та "добровільний" виїзд на роботу до Німеччини.

Село розкинулось серед просторих лісів коло Волині. Згодом у цій околиці з'явилися українські повстанці, а потім польські лоївки, більшовицькі розвідники. Молодь села, вихована в націоналістичному дусі, включилася в повстансько-визвольні акції, виконуючи роль зв'язкових в діях ОУН – УПА.

Першою жертвою став молодий Василь Медвідь, якого німці замучили в сокальській тюрмі. А потім були інші: Мирон Вавринюк, Мирон Заремба – вбиті німцями; Іван Сорока, Іван Шилюк, Теодор Приступа, Іван Кохан – вбиті більшовиками…

У липні 1944 р. німці почали відступати, а більшовики швидко займали великі території. Їм допомагали поляки. 22 квітня 1946 р. вночі більшовицькі та польські військові обступили село з наміром знищити відділ УПА, який щойно перейшов через Буг і відпочивав по хатах. Згоріло 40 хат…

І знову гинуть люди, зокрема Теодор Левосюк, що постачав продукти УПА. А на престольний празник 21 вересня 1945 р. біля церкви розстріляли трьох юнаків, поляки скинули їх на підводу і повезли до Угринова. Один був ще живий, з розпоротого живота випали кишки, а по ньому тупцював польський чобіт. Хлопець в муках помер. То був мій дядько – Петро Росолюк.

До 1947 р. територія села належала Польщі, тому поляки почали вивозити українців на захід Польщі, або наказували їм виїздити до УРСР. В страху і нужді люди їхали хто куди, тиняючись по чужих подвір'ях. Так гордий та чесний український селянин був розіп'ятий на роздоріжжі злої долі.

В 1951 р. Тудорковичі отримали чужу нову назву "Федорівці". В цей час село було зовсім знищене. Лише церква, як німий свідок великого горя, стояла з вибитими вікнами і плакала за своїми дітьми-сиротами.

А потім почалась радянська дійсність. Хтось повернувся з переселення, а когось переселили з гірських карпатських районів. Та всі вони в сніг, мороз чи в негоду місили багнюку, мозолястими руками будували колгосп і державу. Бо хотіли кращого життя хоч своїм дітям.

Болючі спогади мого дитинства: я з мамою рву льон на колгоспному полі, рву і плачу, бо через ганчірки, якими перев'язані мої долоньки, просочується кров (а норму ми ще не виконали); під пекучим сонцем сапаємо буряки, п'ємо теплу воду з бідона, яку розвозить на конях їздовий. Я сапала ці буряки і ненавиділа селянську працю. Лише через багато літ подумала: як же то треба було довести людей, щоб вони вбили в собі любов до землі – потужний ген, на якому всі віки трималася українська нація. А коли по нашій вулиці на ровері їхав дядько Кароль Лоза і співав "Хай живе Бандера, провідник народу…", люди сахались його, а дітям казали, щоби не слухали пияка. А я дивувалася: який же він пияк, коли має цегляну хату, а черешні у саду аж вгинаються (це він сам щепив). У школі ми вчили про Павлика Морозова, Дзержинського, мали кімнату-музей Леніна. Але нічого не знали про Віктора Матюка, який народився в нашому селі, написав багато пісень, зокрема "Веснівки" на слова Маркіяна Шашкевича. Не чули ми про професора Маямського університету Івана Кохана, уродженця нашого села, який був другом сокальського адвоката Богдана Чайковського, сина Андрія Чайковського, мого улюбленого письменника, якого чомусь не вивчають у школі. До речі, Богдана Чайковського у 1941 р. замордували у львівській в'язниці.

Знаю твердо: без правдивої історії не збудуємо держави. Бо на брехні розсиплеться вона, як піраміда із піску. Тож мусимо хоч для дітей і внуків зробити це. Зараз це легко, бо маємо свою державу, Інтернет, живих свідків… Місцева влада, церква і, звичайно, школа повинні нести до молоді слова правди. А ще мусить бути прапор і герб села. Оголосимо конкурс на кращий ескіз, нагородимо переможців.

…Потихеньку відходять мої односельці. Забирають із собою свою правду. А молодим не варто чекати манни з небес, треба діяти. У вас все попереду. Лише не будьте байдужими.

 Ганна РОСОЛЮК.

м. Сокаль.

(У статті використано спогади Романа Шраменка та Павла Воробія).

 

На знімку: рада товариства “Луг” в Тудорковичах. Сидять зліва направо: Омелян КОСТЯНЧУК, Григорій СИДОР, Олександра ГУЛИД, Мирон МАЗУРОК (голова), Сидор КОХАН, Антін РОБАК, Петро РОБАК, Анна МІЛЕВИЧ, Петро КРАВЧУК, Василь РОБАК.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

На Сокальщині дітям-сиротам урочисто вручили ключі від будинку

21 вересня у четвер, о 13 ...