Home / Життєві історії / На Святвечір збуваються щирі мрії

На Святвечір збуваються щирі мрії

Прокинувшись, Маруся встала з ліжка, накинула на плечі кожушок, всунула ноги в теплі бурки і клякнула перед образами. "Боженьку мій милосердний, дякую Тобі уклінно за Твою любов до нас, грішних, за Твою ласку і опіку. Прошу: дай здоров’я всім моїм близьким і найперше синочку дорогому, наверни його дорогу до рідного дому, благаю Тебе…".

Маруся молилася ще довго і щиро. Потім важко піднялася з колін, вдягнулася, вмилася і зашкандибала по хаті. Запалила піч, сухі дрова весело загуділи в грубці (дай, Боже, здоров’я сусідові, що нарубав та поскладав їх), поставила бараболю варити, запарила чай із зібраних влітку трав.

Глянула у вікно – ще глуха ніч. Можна було б і поспати, та звикла вставати о цій ранній порі. Зрештою, й справ має багато. До Cвятвечора, зазвичай, треба дванадцять страв приготувати. Напередодні зварила пшеницю, мак потерла, горіхів налускала… Маленькими ковтками пила чай і снувала свої невеселі думи. Для кого це все готує? Хто зайде в її вдовину хату? Сестри повмирали, їхні діти роз’їхалися по світах. От і її Іванко далеко від рідного дому. Як поїхав на заробітки десять літ тому, так і не бачилися. Де його тільки не носило! Чехія, Італія, Голландія… Тепер аж в Канаді опинився. Ніби осів там. Одружився на дівчині українського походження, батьки її мають свій бізнес. Прислав фотографії. Будинок в них великий, двоповерховий, басейн на подвір’ї, сад… Кличе її в гості. Та куди в таку далеку дорогу. Тільки подумає про це  серце заходиться, а як літаком летітиме? Та й ноги останнім часом не хочуть іти  даються взнаки гумовці, в яких все життя на ферму ходила. Приїжджайте, мамо, вилікуємо вас, пише Іван. Та хіба є лік від старості? Ковтнула чаю, що став чомусь гірким, змахнула непрохану сльозу: вставайно, Марусю, берися до роботи.

…Стіл вже був накритий святковим обрусом, на ньому стояли традиційні пісні страви, у дерев’яному підсвічнику чекала, коли її запалять, свічка,в кутку стояв перев’язаний дідух. Маруся у святковій вишиванці раз у раз позирала у вікно  чи не зійшла перша зірка. Раптом вчула звук мотору  наче в їх провулок авто завернуло. А ще через пару хвилин побачила високу чоловічу постать, що прямувала до її порогу. Серце забилось, як сполохана птаха. "Іванку, синочку рідний!" впала на широкі груди. Іван цілував її мокре від сліз зморшкувате обличчя: "Пробачте, мамо, пробачте. Я Вам валізу подарунків привіз". Маруся дивилася і не могла надивитися на сина – найбільший подарунок у її житті, її щастя і радість, а вуста беззвучно шепотіли: "Дякую Тобі, Господи, що почув мою молитву!".

Валентина БЛУДОВА.    

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Молоду українку нелюди-нкведисти допитували за заповіді українського націоналіста

Дев`яносторічна мешканка Острова пані Ольга Бобик ...