У приміщенні Сокальської міської ради зібралися сивочолі ветерани визвольних змагань, члени Спілки політв`язнів, члени Сокальської станиці вояків Братства УПА. Мені надзвичайно приємно було бачити їх, адже на сторінках часопису «Голос з-над Бугу» часто писали про них. І в той же час смуток оповив душу і серце. Боже, як поріділи їх ряди. Пригадалось, як двадцять літ тому, у день 50-ліття УПА, на Покрови, їздила разом з ними Сокальщиною та Радехівщиною до могил їх побратимів, командирів та стрільців УПА. Пригадую спогади Петра Салогуба, Петра Микитюка, Петра Батога, Степана Саганського, Василя Таланчука… Мудрі доповіді про наших провідників – Ореста Викрикача. Їх вже нема серед нас, відійшли у вічність. Ця тяжка втрата пронизує серце. Під час подорожі я пізнала Івана Сича, мене полонила його бунтарська душа, яка шукала справедливості, і велике бажання працювати на благо України. Закохалася в ліричну і в той же час патріотичну поезію Петра Хруща, в котрого не зачерствіла душа в катівнях, тюрмах на засланні. Вороги катували їх, але не знищили в серцях любові до Батьківщини. Як нині бракує пристрасного слова Марії Грицай, її доброзичливої і лагідної усмішки, яка випромінювала стільки тепла і любові до людей. Бракує. На жаль, ці добродії прикуті до ліжка і майже не виходять з дому. Сумно, що наполовину поріділи ряди хору «Повстанець». А тим, хто залишився, вже далеко за вісімдесят. Але вони поки можуть, то співають, їздять по містах і селах, зустрічаються з молоддю, згадують свої молоді роки, побратимів. Я теж попросила їх на мить зануритись у минуле і коротенько розповісти, як вони пішли в УПА або ж, як були зв`язані з повстанцями.
Іван СОРОКА:
– В 1942-43 роках я навчався в Торговельній школі в Сокалі, там вступив в ОУН. Прийняв присягу і таємно ходив на зібрання. Про них знали лише ті люди, які ту справу робили. У березні 1944-го в УПА мене покликала Організація Українських Націоналістів, членом якої був. Мені наказали в повній бойовій готовності з`явитися в станицю у Розджалові. Потім направили у Карпати на підстаршинський вишкіл. У нашій сотні було 140 чоловік. Коли вишкіл закінчували, наближався фронт, але нам було наказано в бій з більшовиками не вступати, а йти в гори. Я зі своїми побратимами пішов на гору Парашку. Там були два тижні, а потім кожна сотня отримала своє завдання.
Василь МОЧУЛЬСЬКИЙ:
– У 1943 році вступив у юнацьку ОУН в Стенятині, нашим командиром був Василь Ющак, котрий недавно помер. Потім організували боївку, в 1945-ому нами керував «Скритий», родом з Ількович. Мені дали псевдо «Тихий». Ми працювали в Сокальському районі, переважно поблизу Перетік, і навіть на Волині. Там пробув два роки. А 28 грудня 1946 р. мене і ще п`ятьох вояків арештували. Хтось нас продав. І вивезли мене в Норильськ.
Михайло КУЦЯБА:
– У нашому товаристві я наймолодший. Родом з Радехівщини. Коли виповнилося вісім років, вже тоді зустрічався з надрайоновим провідником Кащаком з Радехівщини, котрий приходив разом з товаришами до нашої хати, яка була на краю села Пиратин. Вони розмовляли, щось записували. А я мав завдання ходити навколо будинку і спостерігати, чи хтось не йде. Мені тоді доручали начебто пасти гусей, але попереджали, якщо когось підозрілого побачу, то не бігти, а крок за кроком, поволі йти до хати. Під коморою у нас зробили криївку, і повстанці там могли ховатися. Старший брат Василь був у боївці УПА. Ходив до нього до лісу, носив їсти. Власне, через нього вивезли усю нашу родину, а він загинув на Колимі, не витримавши тортур. Мені ж вдалося втекти: ночував у скиртах сіна і там зустрів партизанів, які часто бували в нашій оселі, попросив, щоб вони взяли з собою. А командир Ярко відповів: «Ти з нами не підеш, ми йдемо на смерть. Ти маєш бачити усе це, як ми боролися, як нас катували, вивозили і потім розказати своїм дітям та внукам».
Василь КАШУБА:
– Навчався у Сокальській гімназії. Коли підходив фронт, її закрили. А до мене до хати в селі Павловичі прийшли односельці: Грицай і ще один чоловік, прізвище якого забув. Мені було лише п`ятнадцять років. Викликали маму у коридор і довго з нею говорили. Я побачив, що вона плаче. А потім витерла сльози і покликала мене до них, хоча попередньо з ними говорив і дав згоду піти на вишкіл у сусіднє село Угринів. Був поранений у 1945 році, лікували в Угринівському шпиталі. Через те, що вихідців з Хомщини переселяли, вдалося уникнути Сибіру, але енкаведисти знайшли мене, і я сидів у Луцькій тюрмі.
Михайло ДАЦЮК:
– Я родом з Перв`ятич. Мій батько був господарчим, його брат – в самообороні, а сестра – санітаркою в УПА. Мені дуже часто доводилось возити тітку до Лучиць, Боб`ятина, Лещатова. Тато клав на фіру мішок зерна, і ми їхали туди, де нас чекали. Після закінчення Спасівської восьмирічної школи навчався у Тартакові, де вступив у молодіжну ОУН. Жив у тітки, бо моя мама була родом з Тартакова. В 1949-ому почалися арешти, родину виселили у Сибір. Тато там помер. На Україну повернувся у 1959 році.
Василь ГНАТЮК:
– Родом я зі Завишня. В 1944 році старший брат – будучи у боївці Служби безпеки, покликав мене туди. Я пройшов вишкіл у Завишні, в читальні «Просвіта». Село тоді було якраз на кордоні. І тим сокальським напрямком переходили наші партизани, котрі часто бували у нас вдома. Мені наказували перевірити чи в Борятин можна провести повстанців. Мене побачили поляки, але не зловили. Зате потім хтось зрадив і мене восени 1945 року забрали в польську катівню на Жвирці. Два тижні мордували, били шомполами, на тілі не було живого місця. Я ледве відійшов. А потім мою родину вивезли.
Степан БАРАНЮК:
– Народився в Топорові Буського району. Тато і брат були в УПА. Тато – районів господарчий. Брата арештували німці, але оунівцям вдалося його визволити. Через певний час він повернувся до села, пройшов вишкіл і керував зв`язком у Буському терені. У 1945 р. нам передали, що хочуть вивозити. Ми з мамою покинули своє обійстя. Бо на нас вже чатували. Будинок спалили. І з 1945-го до осені 1947 року нас УПА переводило в різні села, в різні сім`ї. То було дуже тяжко, бо люди боялися. Як прийняли до хати, то ми не мали права з неї виходити, щоб хтось не побачив. І так два роки пройшло. А коли поляки виїхали з села в Польщу, то ми повернулися в Топорів. А тут людей почали вивозити в Сибір і нас вивезли.
Богдан ПЕТРОЩУК:
– Мої батьки Іван та Марія Петрощуки були членами ОУН і УПА. Боролися за Україну. Потім їх арештували. Батька навіть до смертної кари. Я бережу стару вишиту батькову сорочку, в якій він був там. Мама – учасниця Кінгірського повстання. І донині вболіває за Українську державність. А я народився в Донецьку, бо мама саме туди приїхала до свого брата, який працював на шахті.
Михайло ДЯКІВ:
– Мої батьки були членами ОУН в Радехові. В 1945 році, тількино «совєти» прийшли, відразу нас забрали. Але батько був добре законспірований. Він працював у Горохівському районі. В 1945-ому на Святий вечір, коли всі зійшлися до хати, нас забрали. А на Йорданські свята завантажили нас у товарняк, а мене і брата, коли ще потяг не набрав швидкості, викинули у кучугуру снігу. Мені тоді було тринадцять. Старший брат Володимир піщов в УПА і більше ми його ніколи не бачили. Ще одного брата, Василя, який навчався у гімназії, поляки дуже побили, і він незадовго помер. Я після того пішов до тітки в село, і там «крутився», передавав повідомлення. В 1951 р. мене зловили на зв`язку у Виткові. Взяли в КГБ, тримали тиждень і дуже побили. Опинився в лікарні і звідтам втік. Переховувася, аж поки правдами й неправдами забрали до війська. А батько помер в Сибіру, мати втікала, то їй ще додали три роки.
Іван БІЛОЦЕРКОВИЧ:
– Мене разом з родиною зі Стенятина вивезли в Сибір, коли мав лише десять років. Там зустрічався і слухав розповіді українців-патріотів, вояків УПА, і саме вони передали мені ту велику любов до України, Бога і людей, яку я проніс через усе життя.
Євгенія ВІРА:
– Я родом з Яворівщини. Однієї неділі після Служби Божої сотенний звернувся до молоді, хто хоче боронити Україну, нехай вступає в УПА. Хлопців пішло багато, а дівчат – десятеро. Сімнадцятирічною пішла зв`язковою, а дехто з дівчат – на вишкіл санітарок, який вів відомий лікар Юрій Липа. Він похоронений в сусідньому селі. В 1943 р. вступила у лави УПА, через два роки мене арештували. Сиділа в камері смертників на Лонського. У цьому ж році мама померла, а батька з сестрою і братом вивезли. Брат і маленька дитинка там померли. В Норильську познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, родом з Тартакова. Він вже був на поселенні на Уралі, і я до нього поїхала. В 1957 році ми хотіли приписатися в Донецьку, але не дозволили.
Михайло ЯЙЦО:
– Я уродженець Стенятина. В юнацтві ОУН з 1943 року. Тоді керівником був Іван Скавінський. Після приходу радянської армії, нашу і ще три хати оточили енкавендисти. Рідний брат теж був в УПА, вчився свого часу в торговельній школі в Сокалі. В 1947 році нас виселили у Прокоп`євск, де пробув 33 роки. Там одружився, сім`ю завів. У 1980 році повернувся на Україну.
Михайло КОРОСТІЛЬ:
– В 1943-44 роках навчався у Жовківській торговельній школі, де і вступив у юнацтво ОУН. Там пройшов вишкіл. Після закінчення вернувся у рідне село Пристань. Мені сказали, що маю звернутися в сотню, якою керував мамин стрічний брат Казимірський (псевдо «Хмара»). Скерували мене у Службу розвідки, посилали у різні місця, і давали завдання. Одного разу мене викликав сотенний з політвиховником, порадили вчитися на медика. При тій розмові був Петро Дужий, якому потрібен був свій представник у Львові. Я не мав жодних документів, але за тиждень мені їх виробили. Поїхав до Львова, навчався у мед-інституті. У зв’язку зі сімейними обставинами повернувся в село, мені присвоїли псевдо «Пімста», виконував накази сотенного. Одного разу мене спіймали, але ніхто не зрадив, у них не було доказів, то мене відпустили.
Розмову записала Оксана ПРОЦЬ.