Home / Життєві історії / Різдво 1949-го зустріла на пересилках, не доїжджаючи до Воркути…

Різдво 1949-го зустріла на пересилках, не доїжджаючи до Воркути…

    Історію творять живі люди… І в багатьох з них – частинка нашої України. Інколи непросто це осягнути, бо зі спогадів старенької бабусісусідки несподівано постає образ незворушної, мужньої жінки, що відбула Сибір та знає всі «принади» таборового життя. Думаю, поняття любов до Батьківщини оповите не сенсом захоплення красою гір та лук, рідної природи та синяви Бугу, а саме вчинками та думками людей, що творили цю історію в одвічному прагненні жити на вільній землі, народжувати дітей, вчити їх, вирощувати хліб, зводити храми та співати хвалу Всевишньому за кожен прожитий день… Безперечно, в когорті сокальчан є такі люди. Марія Андріївна САКАТЮК – одна з таких непересічних постатей визвольного руху України.

    – Судьба мною гонила всюди по Сибіру, а коли у 1955-ому повернулась із заслання на Тернопільщину, вдома все було знищено. На той час у Сокалі ми мали родича, пізніше будували завод хімічного волокна, і нам вдалось у цьому місті осісти, працевлаштуватись і приписатись. З часом сім’я побільшала, діти пішли до школи, – розповідає пані Марія, уродженка села Вовчківці Зборівського району, що на Тернопільщині. 

    Там, на батьківщині, життя було не з легких, бо треба було п”ять років по сибірському засланні вдома відбути, а через деякий час для родини Сакатюків Сокілград став другою рідною домівкою.

    – Я рано залишилась без мами. Коли мені пішов тринадцятий, на руках опинився малий брат, то й мусила домашніх пильнувати. То був 1939 рік, найважчий час війни… Де думала, що доживу до таких років? – посміхається старенька, бо ж пережила справжнє пекло як розплату за участь у підпіллі УПА, в якому була змалечку. – У нас вся родина пов’язана із цією діяльністю. Я тоді ще до школи ходила, була помічницею, носила підпільну літературу, так мене з нею і зловили. На той час я була на роботі – вчителювала, але в полі мене злапали просто на гарячім, – сумно зітхає літня жінка. 

    Пані Марія розповідає, як на той час вчителювала у початкових класах на Зборівщині. В селі бракувало освічених людей, тому залучали до навчального процесу всіх дорослих, хто був писемний. З такої ідейної молоді і гартувалось підпілля УПА. Проте в серпні 1948 р. сільську вчительку заарештували. На допиті Марія пояснила, що до неї підійшли і змусили взяти сумки, а що в них було, не сказали. Звісно, більшовицькі нелюди не повірили і силоміць вимагали зізнання.

     – А як мене, доню, били і відливали, годі казати, – бідкається бабуся, – але, Богу дякувати, Господь допоміг все знести. Сьогодні я навіть маю реабілітацію, що невинна. То були страшні часи, не хочу згадувати усього. Уявино, дві великі сумки підпільної літератури несла, щоб потім то розклеювати! Бог допомагав у моїх справах. Я готувалась до арешту і передбачала це, але завжди знала, що наголошуватиму на провокації, бо іншого шляху не було. На це були підстави, я не мала мами, мусила пильнувати кухню та сім’ю, вчителювала, заочно навчалася, їздила на сесії до Бережан. Правда, були випадки, коли «заривалась» не раз, але постійно виправдовувалась, що живу легально, працюю, а мене беруть на провокації. На той час батько хворів, малий брат на руках, то мусила якось викручуватись. Як допитували мене, то спочатку «Маріє Андріївно» кликали, бо були такі, що мене добре знали як вчительку, а потім били прикладами, вибивали зізнання, де я цю літературу взяла, бо ж багато на машинці було надруковано – і рекламівок, і листівок. Я й досі не можу збагнути, як вони мене перехопили, йшла відкрито, не крилась ні від кого. Пригадую, кроків двадцять, як уже пройшла повз них, а вони з собакою стоять, але серце моє забилось у тривозі, чи пройду повз них. Аж раптом спустили вони собаку, бо, напевно, натренований пес зачув фарбу і на команду «іщі» зреагував миттєво. Собака підбіг, обнюхав і за сумку вхопив. На тому мене зловили і відразу почали випитувати: «Нам треба знати, до кого несеш, і де взяла». 

    Сталінські кати, на жаль, не повірили у невинність сільської вчительки, і як вирок: Різдво 1949 року пані Марія провела в дорозі на Воркуту. Отримавши термін «25 і 5», що означало 25 років заслання і 5 років поселення без права виїжджати кудись, жінка не видала своїх ідейних побратимів. На запитання, чому так багато дали, коли не було доведено її провину, Марія Андріївна пояснила, що на той час усім так давали, а тих, хто признавався, ще довше тримали у тюрмі. Оскільки підпільниця не видала своїх друзів та не визнала звинувачень, то її відразу, без вироку й слідства, відправили у Сибір. 

    – Хоча теж підставляли мені людей, а той тебе знає, казали, а я відповідала, не знаю такого, ви берете мене на провокації. Звісно, ті, що мене арештували, знали мене як свої п”ять пальців. Але ж хтось мусив носити ту літературу, тоді навіть діти малі розносили, і вони слідкували за цим,– продовжуємо розмову. – А Різдво 1949-ого десь на пересилках зустріла, не доїжджаючи до Воркути. Та яке то було святкування? Плакали ми… Годували нас якоюсь кашею, гнилою тухлою рибою, капустою, що навіть на військо не давали, а тут люди їсти хотіли, то все йшло. На Воркуті вже було інакше, трохи краща їжа, бо треба було робити, тому давали пайок, і рано і ввечері. А в тюрмі – дуже важко…

    – Чи багато було з України політичних в’язнів? – запитую та вдивляюсь в старечі очі, що бринять гіркими сльозами спогадів.

    – Ой, багато… Для політичних в’язнів були окремі табори, а були й спільні, разом з «битовиками». Але коли нас привезли, і не було куди подіти, то запхали в такий барак, де були злодії, засуджені за вбивства та крадіжки. Вони не працювали, а жили за рахунок інших. І нас, десь двісті людей, засуджених за політичними мотивами, розкидали по таких бараках. Майже рік провела з цими людьми. Це було жахіття! Посилки до нас не доходили, бо «блатні», як ми їх тоді називали, перехоплювали. Вони не боялись нікого! Навіть наглядачі остерігались заходити, бо вони на них кидались. Це були нелюди, які сиділи на засланні з дитинства (з дитячих притулків, будинків). 

    По смерті Сталіна політичні табори почали відокремлювати. На той час пані Марія працювала на залізній дорозі, але в серці жевріла надія повернутись у рідні краї. Сьогодні важко уявити сірі будні політичних ув’язнених і думки про те, що 25 років життя доведеться провести на чужині за колючим дротом! Та й витримати північну зиму було непереливки, бо ж що можна було очікувати від суворих умов Сибіру? 

    – На Першу Пречисту, як починав падати сніг, то не було видно кінця краю зимовим завірюхам. Бувало, уночі мороз, а вдень вже сонечко пригріє,– згадує Марія, – і природа зачинає рухатись. Але як надходила осінь, серпень та вересень, в моменті все щезало. Ми навіть сміялись, бо «9 мєсяцев була зіма, а остальноє лєто», так співали «блатні». А потім, коли Сталін помер, почали переглядати справи, відділили нас від «битовиків», і вже стало легше. Бо об’їдали нас вони, і обдирали, і одяг забирали, навіть доводилось босяка ходити, це було дійсно страшно… Нині то не переповім усього. Ні, не тому, що забула! Я й досі це відчуваю, бо хіба можна забути ті побої та знущання? Навіть листа нам дозволяли писати один раз в рік, і то такого, що йшов через цензуру, а в листі, що я жива і здорова, а де працюю, чи навіть місцевість, не були вказані на конверті.

    В 1955 році Марію Андріївну Сакатюк реабілітували через відсутність доказів. Але політичні справи тих, хто мав групові вироки, пояснює жінка, ще переглядали. Її, як поодиноку учасницю, реабілітували, видали довідку на руки для місця проживання, де ще п’ять років мала пробути. Звісно, по засланні, на рідній Тернопільщині, за підпільницею встановили жорсткий контроль. Сталінські опричники не могли пробачити реабілітації колишній вчительці, яка з 25 років «відсиділа» лише сім і увесь час запевняла ворогів у тому, що її взяли на провокації. З того часу промайнуло більше як півстоліття, а ті спогади й досі ятрять душу. Нам нині не усвідомити уповні таборових умов Сибіру і поневіряння людей, що свідомо поповнювали лави ОУН-УПА. Ціною власного життя вони відстоювали національну ідею. І навіть в умовах табору, як згадує Марія Андріївна, ув’язнені жінки підтримували свій дух і колядками у різдвяний час, і домашніми традиціями, вишивками та рукоділлям. На згадку у пані Марії залишились кілька оздоблених серветок. Вишивати їх доводилось голками на звичайних хустинках, змочених і власною кров’ю, і сльозами. Дбайливі руки ретельно підбирали кольори та висмикували потрібні нитки з хусток, щоб відтворити задуманий візерунок. Голки для вишивання ув’язненим таємно передавали з продуктами. За цю знахідку, не дай Боже, жінку могли відправити на «холодний бетон», але незважаючи на такі перестороги, Марія вишивала. І кожен стібок такої вишивки пронизаний думками про рідну домівку. Жіночі руки, як могли, гаптували сумні спогади про Україну. Чи здогадувалась тоді бідолашна сільська вчителька, що ці рукотворні пам’ятки таборового життя залишаться у спадок нащадкам і стануть частиною сімейної реліквії? А розп’ятий Ісус, таємно вишитий Маріїними руками на засланні в Воркуті, проведе її через усі пекельні муки сталінської катівні! Не віриться, що за плечима цієї тендітної жінки уже 86 років… І чи не той дух, що є в кожному з нас, сильніший за будь-які сумніви та нелюдські тортури? 

    …Наостанок пані Марія люб’язно надала знімок, який було зроблено за тиждень до її арешту, та світлини вишитих на засланні серветок. Не одну сльозу вона зронила поміж цих барвистих стібочків. А скільки молитов було промовлено за таборовим рукоділлям у Сибіру, знає лише Господь. Дай Боже, Вам, Маріє Андріївно, здоров’я! Слава Україні! Героям слава!

    Ірина СЛАВЧАНИК.

 

 

 

 

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

На Сокальщині дітям-сиротам урочисто вручили ключі від будинку

21 вересня у четвер, о 13 ...