Життєві історії

Шануймося, браття….

…Весна вступала у свої права. Ясне сонце світило високо в небі, пестячи своїми лагідними променями все навколо: і природу, і людей. Прокіп вийшов із хати і присів на призьбі, тішачись погідною весняною дниною. Та спогад про татар і турків насунув в голову сумні думки. Адже орда татарська спустошує Україну. Отож знову доведеться брати шаблю в руки. Душа розболілась, жаль стиснув серце, бо ж синочків трійко Бог їм дав, а сама дружина без чоловіка пропаде з дітьми і господаркою. Та й батьки вже дуже старенькі. Батько зовсім охляв, а мати ледь ноги пересуває. Хто на полі робити буде? Бо ж сніг вже зійшов, земля прогрілася сонечком, вже і ярину час сіяти. У ту святу неділю, коли лагідне сонце огорнуло теплом все навкруги, діти радісно бігали по подвір`ю, граючись у квача. Жінка вивела з хати стареньку маму і посадила на призьбі відпочити, погрітись на сонці. З хати вийшов старенький дід Остап помилуватися гарною дниною. Одарка покликала дітей обідати. Раптом на сході знялася курява. Занедовго на краю села з`явилися татари. Гвалт, крик. Прокіп, як обпечений, вискочив зі світлиці, тримаючи у руках шаблю та пістоля. Але було пізно, татари вже хазяйнували на подвір`ї. Вбили стареньких батьків, пов`язали Одарку, винесли з хати трьох синочків. І хоч як відчайдушно боронив свою родину Прокіп, але і його здолали, закували, а вже у Криму продали на галеру. Одарку і дітей купив мурза, який добрим був до них. Дітей вчив володіти шаблею, стріляти з мушкета. Остап і Омелько вже справно їздили на конях, не відставав від них наймолодший Юрко. Одного разу, коли господар поїхав у своїх справах, до хати вбіг малий Юрко і повідомив, що до них наближаються якісь вершники. І хоча охорона оборонялася, вершники перемогли. Одарка з дітьми вийшла з хати. Це Прокіп з козаками визволив свою родину. Яка то була радість усією сім’єю повернутися на Україну.

Минули роки, хлопці повиростали, займалися господарством, вчилися козакувати. Одного літа прийшов до них гінець і покликав на Січ, де козаки вдосконалювали майстерність. Якось кошовий скликав раду і оголосив, що Катерина II хоче ліквідувати Січ, вже послала своїх москалів розганяти козацтво. Козаки одні вирішили податися за Дунай, інші залишились на рідній землі боронити Січ, а Остап, Юрій – добиратися в Австро-Угорщину. Але спочатку про це сповістили батькам. Хоч як і важко було батькові погодитися з тією думкою, що сини покидають рідний дім, але він їх благословив. А от мати ніяк не могла погодитися з тим, що може вже ніколи не побачить своїх соколів.

Половіли жита, коли брати дісталися кордону між Україною і Австро-Угорщиною. Залишилось переїхати Волинь, і вони вже у Галичині. Та не так сталось, як гадалось. Захворів найстарший Остап. Звернулись до одного господаря і той з радістю погодився доглянути за хворим.

Запевнив братів, що підлікується й тоді наздожене їх. Господиня приготувала хлопцям харчів, і ті занедовго вже були в Галичині. Їм тут дуже сподобалось. Вразила чистота, охайні хати, які потопали у цвітінні квітів, доглянуті сади, подвір’я огороджені дерев’яними парканами, дороги висипані гравієм, чисті. На вулицях нікого не видно, всі у полі або ж на городі, готуються до жнив. Місцеві люди привітно віталися з прибульцями. Юрко поцікавився у перехожих, де тут можна перепочити і дещо поїсти. Селяни показали на корчму. Коли ті туди прийшли, їх зустріла стара жидівка, посадила за стіл, дала їсти, по кухлю пива. А ті розпитали її, де можна підзаробити. Крамарка порадила дочекатися вечора, коли зійдуться газди, і вони візьмуть їх на роботу. Так і сталося. Роботящим хлопцям запропонували попрацювати на жнивах…

Спочатку Омелян оженився на наймолодшій дочці господаря, а Юрко сподобав собі сусідську дівчину Марію з родини Мандриків. Восени справили два весілля. Омелян одружився з полькою Агатою, Юрій взяв за дружину Марію Мандрик.

Під час Першої світової війни поляки виїжджали на свої землі, і Омелян з Агатою потрапили у Вроцлавське воєводство, де жили, народжували дітей і донині там ще живуть їх нащадки. Найстарший брат Остап так і залишився на Волині – створив сім`ю. Один з його нащадків був військовим. І наймолодшого Юрка родина розросталася. Один його син одружився до Перв’ятич, інший до Тартакова, третій знайшов свою долю у Спасові, а наймолодший Прокіп покохав дівчину з Горбкова. У Прокопа та Ганни народилось двоє синів: Костянтин та Григорій. Згодом старший син вивчився на коваля, а молодший на будівельника. Вже праправнуки Юрія і Марії поодружувались, мають свої сім`ї. Отак козацькому роду – нема переводу. Молоді цієї історії не знають, не відають, що походять вони з козацького роду, тому й я написав фрагменти з історії нашої родини. Шануймося, братаймося, бо ми того варті.

Григорій ВІРА, правнук Юрія і Марії, син Костянтина, мешканець с. Домашів.

Від редакції: Цю бувальщину, своєрідне дослідження свого роду, написав старший вже чоловік, якому минуло 72 роки, Григорій Віра. Він дуже хотів би, щоб його нащадки зацікавилися історією козацького роду, відшукали в архівах мережива ліній козацьких родів. Бо лише, коли поновимо історичну пам`ять, зможемо сподіватися на те, що майбутні покоління гордитимуться і примножуватимуть славу родів українських.  

Голос Сокальщини на GoogleNews