Home / Життєві історії / Сокальчанка Юстина Павлівна Федина відзначила столітній ювілей

Сокальчанка Юстина Павлівна Федина відзначила столітній ювілей

10 березня сокальчанка Юстина Павлівна Федина відзначила столітній ювілей. З цією поважною датою одну з найстарших жителів міста привітали голова райдержадміністрації Олег Пелих, голова районної ради Микола Пасько, Сокальський міський голова Вадим Кондратюк та начальник управління соціального захисту населення РДА Володимир Огінський. Вони вручили їй квіти, грамоту, Біблію та 1000 гривень з нагоди 100-річчя, побажали міцного здоров’я, чимало сонячних днів, щоб Матір Божа тримала омофор над їх родиною. А також висловили вдячність ювілярці за її добросовісну, невтомну працю, виховання дітей та онуків, за яскравий приклад людяності, мужності, сили волі, порядності. 

Бабуся Юстина подякувала їм за увагу до себе та побажала, щоб був мир та спокій в Україні, розповіла, що щодень молиться за це. А далі старенька розказала, що в понеділок до неї приходив отець Михайло з церкви св. ап. Петра і Павла, який є її душпастирем, висповідав й привітав її зі сторіччям, наголосивши, що довголіття – це дарунок від Бога. Вона з тим погоджується, бо в її родині не було довгожителів. 

Юстина Павлівна – жінка з нелегкою долею, яка мужньо пройшла через усі негаразди, що випали на її життєвому шляху. Ювілярка народилася у селі Бабичі Радехівського району в родині Павла Демчука. Крім неї в сім’ї росло ще троє дітей. Жили вони біля церкви, змалку їх привчали до роботи. У двадцять років Юстина Павлівна зустріла своє кохання і вийшла заміж за Олексія Андрійовича Федину. Жили в любові та злагоді, виховували троє діток, чекали на четверту дитину, але війна, а потім радянська влада зруйнували їхню родину. Чоловік Юстини пішов в УПА, та довго не воював, його схопили в бункері під Вузловим та заслали в Сибір. Помер сл. п. Олексій у 1953 році в Челябінській тюрмі. А його вдову з наймолодшою Зенею, якій на той час було лише два роки і три місяці, вивезли на Сибір в Кемеровську область (м. Прокопівськ), де вона працювала у шахті. На жаль, наймолодша донька ніколи не бачила батька. Старші діти – Богдан, Павло та Леся залишилися у рідному селі в сестри Юстини – Зоні, яка їх виховувала. 

Донька п. Зіновія згадує: «Ми приїхали туди холодні й голодні, не мали, що їсти, тож викопували лушпайки…», – на очі жінки набігли сльози. Вона, переборовши себе, продовжила: «Нас поселили у бараку, де жило 18 родин. В основному, це були діти з матерями різних національностей, які тоді населяли СРСР. Жили дружно, допомагали один одному, бо всі мали один статус: «вороги народу». Ніхто дверей не зачиняв на ключ. Пам’ятаю, що весь час ходила голодною, бо була найменша серед дітей у бараку, тож старші за мене дітлахи, з’їдали все що лежало на столі чи саморобній печі. На шахті мама працювала у три зміни по 14 годин. На роботу йшла пішки, відстань була як зі Сокаля до Червонограда. Потім уже провели трамвай… На поселенні був священик, якого привезли туди з сім’єю разом з нами, він навчав нас молитися. Згодом до нас поселили в барак ще монаха отця Василя. Він збирав дітей та вчив різні молитви, роздавав образки, які зберігаю і досі… Це були важкі часи», – згадує донька Зіновія. 

«У шахті працювала важко, але ніколи не падала духом. Мабуть, Бог допомагав. Ніколи не думала, що доживу до сто років. Але дуже хотілось повернутись на Україну, побачити та обняти своїх дітей», – розповідає бабуся Юстина. Але цьому судилося стати лише через двадцять років. До них в Сибір приїхав після армії син Богдан і там одружився. Пізніше він переїхав з родиною до Червонограда. У 1967 році Юстина Павлівна з донькою Зіновією переїхали жити в Сокаль. При ній ненька й доживає віку. Та це не було останнім випробуванням для жінки: вона поховала трьох дітей – Богдана, Павла та Лесю, двох внуків – Івана та Андрія. Але це не зломило її, проте додало зморшок на обличчі. Від спогадів на очі, кольору цвіту льону, набігають сльози. Каже, що втомилась. Наостанку охоче ділиться секретом довголіття: «Працювати і молитися Богу», – каже Юстина Павлівна. Донька підтверджує, що ненька не покладаючи рук, завжди робила щось хороше й корисне для людей. «Вийшла на пенсію в 1961 році, але не сиділа без діла, працювала в заготконторі. Крім цього 18 років була сестрицею в церкві св. ап. Петра і Павла. Десь у середині дев’яностих відійшла від цього, бо вже не мала здоров’я. Та все одно працювала на городі, тримала лад у хаті. Все практично було на її плечах, бо у мене рано помер чоловік, потім втратила сина, це підірвало здоров’я. Тож ми все життя вдвох», – каже пані Зіновія. 

Вона також розповіла, що бабуся рідко зверталася до лікарів, лежала в лікарні лише в молоді роки, коли мала травми, працюючи в шахті. А це було двічі. З роками стала гірше чути та бачити.

Багата Юстина Павлівна внуками, їх у неї семеро. Дочекала вона 8 правнуків, має одну праправнучку Єву, якій рік і два місяці. 

Радіє бабуся, що дочекалася незалежної України, за яку загинув її чоловік, за яку вона пронесла такий нелегкий хрест у житті: 20 років життя на чужині. Тепер щодень молиться за те, щоб Бог давав щастя і здоров’я всьому народові, щоб один одного любили, мирно жили, плідно працювали на її благо, щоб прийшов довгоочікуваний мир та спокій на українську землю. Наостанку вона побажала, щоб ми, як і вона, прожили в здоров’ї, силі, при добрій пам’яті, в колі люблячої родини до ста років. 

Любов ПУЗИЧ.

Фото автора.

 

 
     

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

На Сокальщині дітям-сиротам урочисто вручили ключі від будинку

21 вересня у четвер, о 13 ...