Home / Життєві історії / Спогади із дитинства корінної скоморохівчанки Надії Піньковської
сокомрохи

Спогади із дитинства корінної скоморохівчанки Надії Піньковської

Скоморохи. В кінці сорокових років, на початку п’ятдесятих минулого століття тут пробігало моє дитинство. В селі організовано колгосп. Основна «техніка» – коні і люди. Як треба було напрацюватись, щоб обробити всю землю, ті ж самі площі, що й тепер. Особливо довгими були жнива, бо косили збіжжя косами. За кожним косарем ішли дві жінки, в’язали снопи і складали у пів-кіпки. Молотили, правда, технікою-«молотилкою» ночами. Для людей був запроваджений продовольчий податок – з кожної корови здати певну кількість молока, з кожної зарізаної свині здати шкіру. За роботу людям не платили гроші, а писали трудодні. Всі працездатні люди в селі повинні були працювати. Хто не працював, той вважався тунеядцем. Влітку для дітей був садок. Чуть старші діти, в кого не було діда, баби, господарили самі, мали свої обов’язки – встати раненько, вигнати корову на росу, потому вигнати до «колії», помити кухонне начиння, навести порядок в хаті. Між тим, ми мали ще багато вільного часу. Ми, діти, купались в річці, «пекли балабушки» із різнокольорової глини, яка була на березі річки, старими кошиками ловили малесеньких рибок. Ходили на Хутолю по щавель. Хутоля…То була велика сіножать. Коли виростали трави і зацвіли квіти, то з горбочка від застави здавалось, що то розстелений велетенський різнокольоровий килим. Коли викосили траву, то запах розливався неймовірний.

На Вболоню ми ходили напитись холодної джерельної води і подивитись на падалників (то була велика гусінь, як палець, із великим гострим рогом на спині). Ходили ми босоніж, боялись стати на гусінь, бо старші діти казали, що, як станеш, то може тріснути нога. Пройшло 50 років і вже тих падалників на Вболонях нема, вимерли. Через наші постійні мандри і день був довгий, і літо було нескінченне, і цілий світ був наш. Кінчались канікули і ми йшли до школи. Одна вчителька вчила одночасно два класи: перший і третій, другий і четвертий. Зима також була для нас раєм. Після школи йшли на ковзанку. Щасливим був той, хто мав сани, лижів не мав ніхто. Ковзани хлопці робили із деревяних полін. Одяг намерзав так, шо ставав цупким, стоячим, коли роздягнулись. Довгими зимовими вечорами діти чекали свята Миколая і Різдва. Разом з мамою робили прикраси для ялинки-ланцюжки з соломки і кольорового паперу, загортали горішки в фольгу(позлітку), пекли печиво для ялинки з дірочками. До нас приходили сусіди, тато брали скрипку і всі колядували.

А яким радісним був Святий Вечір! Вбирали ялинку, стелили на підлогу солому. Ми, діти, розкошували в соломі. Мені здається, що я й досі пам’ятаю той запах соломи і ялинки в хаті. Вночі йшли до церкви, там було цікаво і таємничо. Про дитинство можна розказувати безконечно. Для кожної людини воно залишається світлим променем життя.

Надовго запам’яталась така розповідь – бувальщина з дитинства. Один чоловік був у Львові в цирку і бачив живого слона. Його в Скоморохах питали, який той слон, чи великий. Чоловік сказав, що такий той слон великий, як Шамборові хлівці. З того часу прижилось в Скоморохах порівняння, як щось дуже велике, то таке, як Шамборові хлівці.

Надія Захарівна Піньковська.

Свято-Вознесенська Парафія УГКЦ с. Скоморохи

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Степан Бандера – символ нації

«Для того, щоб вміти бачити справжнє ...