Home / Життєві історії / Спогади колишнього жителя с.Скоморохи учасника другої світової війни Івана Карпюка

Спогади колишнього жителя с.Скоморохи учасника другої світової війни Івана Карпюка

Село Скоморохи за народними переказами засноване ще в 10-11століттях мандруючими співаками-музикантами, яких називали скоморохами. Згодом, вони обрали собі живописне місце на правому березі Бугу, неподалік від лісу, і тут поселились. Звідси пішла назва села.

Минали століття, творчий мистецький дух довго передавався з покоління в покоління. В селі було багато співаків, музикантів, часто ставились п’єси «Ой, не ходи, Грицю…», «Запорожець за Дунаєм», «Назар Стодоля»…

Весною 1920 року польські жандарми вдерлись в дім мого батька Ілька Карпюка і, назвавши його «злосцівим члонкєм», наділи наручники, забрали на півроку у в’язницю. Від перенесених страждань, голоду батько ледь живим повернувся додому.

В 1932-1933 роках жид Шафранський купив в поляка п. Солика 6 моргів землі і побудував на ній цегельний завод. Всі роботи виконувались вручну. Люди працювали від зорі до зорі, навіть, в неділі і свята. Шафранський мав великі прибутки, та на платню робітникам був скупуватий.

В 1939 р. до нас прийшли «визволителі» – більшовики. Мені, тоді ще підлітку, добре запам’ятались їх брудні шинелі, обмотки на ногах, зарослі бородами обличчя. В південній стороні села біля річечки Млинарки жили поляки-господарі Прохира і Броник. Їх більшовики заслали в Сибір, майно і господарку конфіскували, розмістили в домі 13-яту прикордонну заставу. По Західному Бузі був встановлений кордон. В січні 1940 року, якраз перед Різдвом, за одну ніч із Стенятина, Равщини, Ганівки, Ромоша, Роліківки, Скоморох всі польські сім’ї були вивезені в Сибір.

Була люта зима, нещасним людям дозволили взяти тільки найнеобхідніше. Люди жахались, задумувались – за що такі страждання терплять ці родини.

В лютому 1940 р.в село прибули владодержці, таємні агенти НКВД, зібрали скоморохівців на збори і заявили, що село знаходиться в прикордонній смузі і всім треба переселитися на 800 метрів.

Незабаром, здається, таки в січні, в селі було організовано колгосп. Головою призначили скоморохівця Євгена Барана. На початку літа скоморохівчан розселили – кого в чисте поле, кого в інші села, кого у опустілі польські будівлі. З багатьох польських будівель почали споруджувати колгоспну бригаду, клуб. Почалось нове, «щасливе радянське життя». Але молодь, як молодь, вечорами сходилася до клубу. В селі весь час нишпорили енкаведистські агенти, підслуховували, чи не нарікає хто на совєтську владу.

Наш колгосп назвали іменем «батька» Сталіна, за вказівкою якого сотні тисяч галичан були репресовані. Тюрми наповнились національно-свідомими юнаками і дівчатами. Сталінські садисти після відступу червоної армії залишили після себе страшні сліди. Рабська праця за трудодні оптимізмом селян не надихала. Появились анекдоти на кшталт: «В колгоспі добре жить – один робить, сто лежить». Довелось працювати і мені, 15-літньому підлітку, в колгоспі.

Збігав час. В нашій окрузі тихенько ширився поголос, шо ось-ось почнеться війна, що Гітлер підтягує до кордону військову техніку. І, справді ,22 червня о 4 год. на світанку, не зустрічаючи опору, німці форсували Західний Буг і спокійно пройшли неподалік 13-ої застави. Прикордонники нічим себе не виявляли. Німецькі війська через Стенятин подались на схід. В селі зрідка почали появлятись німецькі офіцери. Арештували жителів села – Василя Піньковського та Павла Панюту. Що з ними сталося далі, невідомо. Вони були колгоспними бригадирами, один із офіцерів обшукав дім Піньковського і, знайшовши на дні скрині стару дідову скрипку, сказав: «Гут, гут» і забрав з собою.

Прикордонники інколи разом з начальником застави О. Лопатіним вночі добирались до церковної дзвіниці і там переховувались. В селі було пусто. Люди ще боялися повертатись до своїх обійсть. На другому тижні війни із Ульвівка поблизу застави проїжджав мотоцикліст з одним старшим офіцером. Прикордонники розстріляли німців з кулемета. Отоді вже зі Сокаля до села приїхали німці, знайшли мешканця села Матвія Скочка, який володів німецькою мовою, і змусили його йти на заставу та передати прикордонникам наказ, щоб ті здалися в полон. Та до застави парламентар не дійшов. Прикордонники вбили Матвія Скочка, залишивши сиротами дітей. Одночасно був убитий і німецький солдат. Односельчанин Василь Бецелюк хотів убитого німця похоронити, але і його убили, він залишив сирітську долю своїм чотирьом дітям. Прикордонники продовжували сидіти на заставі.

Другого липня до Скоморох прибули німці із 120-міліметровою гарматою. Вони прямою наводкою били по заставі. Коли другий поверх розвалився, з підвалу приміщення з білим прапором почали виходити жінки і діти офіцерів. Німці поставились до них гуманно і відпустили їх. Вони пішли до людей. Наші скоморохівці їх помили, нагодували та одягнули. Прикордонники залишались і далі на заставі, очевидно, надіючись на допомогу совєтських військ, хоч німці доходили вже до Києва.

Німці продовжували і далі палити снарядами по заставі. Лише після того, як розвалились стіни, із руїн із білим прапором почали виходити прикордонники. Начальник застави Лопатін, політрук Гласов і десять рядових солдатів, змучені і голодні, ледве стояли на ногах. Німці їх посадили на вантажівку і повезли в Сокаль. Говорили, що там їх розстріляли,і в протитанковому рові засипали землею. Ось такі події відбувались на 13-ій заставі в Скоморохах в перші дні війни – в червні-липні 1941року. Ніякого запеклого бою, як про це писали після другого приходу більшовиків засоби масової інформації, не було.

Невдовзі скоморохівці почали повертатись назад в село, колгосп проіснував ще рік часу і розлетівся.

Записано із слів Івана Карпюка
1995 р.(приблизно)

Свято-Вознесенська Парафія УГКЦ с. Скоморохи

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Степан Бандера – символ нації

«Для того, щоб вміти бачити справжнє ...