Home / Життєві історії / Святий Миколай подарував маму й тата…

Святий Миколай подарував маму й тата…

Кожному з нас долею приготовлене якесь випробування. Чекало воно й на родину Кульбідів (прізвища та імена героїв змінені). Раптово занедужала їхня старша донька. Після обстеження дівчинки лікарі повідомили, що вона невиліковно хвора. Для батьків це було, наче грім серед ясного неба. Донька згасала, мов свічка. Проте Марійка була життєрадісною і намагалася допомогти усім, хто траплявся на її шляху. Якось перед Днем Святого Миколая вона разом з мамою дивилася телевізійну програму про дітей, які живуть в інтернаті. Потім показували дітей-сиріт, які мріяли про найзаповітніше. Хтось із них думав про красиве плаття і зачіску, дехто про великого м’якого ведмедика, а хто – про солодощі. А ще три дівчинки з сумом розповідали, про що найбільше мріють: щоб святий Миколай подарував їм маму й тата.

Марійка звернула неньці увагу, що у цих дітей дуже прості мрії. І сказала, що вона хотіла б виконати мрію когось із них. Та не встигла, бо…. померла. Невдовзі Галина Василівна, бавлячись з молодшим сином, згадала про бажання доньки: виконати хоч одну з мрій дітей-сиріт з інтернату. Їй здавалося, що має виконати останнє бажання Марічки. Про це розповіла чоловікові. Добре все зваживши, вирішили, що зможуть дати раду ще одній дитині. Вже наступного ранку були в Службі дітей Сокальської РДА. Швидко оформили документи і пройшли навчання.

– Нам стали підбирати дітей, – згадує пані Галина. – Але я сказала, що дитина – це не лотерея, а буде як буде. І ми одразу поїхали в Червоноградський інтернат. Там сказали, що є така – одиначка. Це була худенька, кароока, світловолоса дванадцятилітня дівчинка, яку звали Роксоланою. Вона охоче спілкувалася і погодилася піти до нас в прийомну родину. Невдовзі забрали її до себе.

Тепер дівчинка зізнається, що дуже переживала, бо в інтернаті прожила вісім років. І бачила, що потенційні батьки брали, в основному, тільки малих дітей. Бо з підлітком більше проблем. Навіть її рідна мама навідалася до неї в інтернат лише одного разу. Дівчинка відчувала себе обділеною долею, бо навіть неньці не була потрібна. Скільки днів вона дивилась у вікно, мріяла побачити рідну постать. Проте та більше не приходила. А через декілька років їй повідомили, що батьки померли. Роксолана втратила надію мати родину і замкнулася у собі, стала відлюдькуватою… Безпорадна дитина залишається наодинці з жорстоким навколишнім світом, у якому дуже мало любові, турботи та безпеки. Адже все це повинна уособлювати родина, якої у крихітки тепер немає. ..

Якось прийшла в будинок-інтернат подружня пара, вирішивши взяти її у прийомну сім’ю. І дівчина погодилася.

У Роксолани був складний характер, їй випала нелегка доля, жила у багатодітній неблагонадійній родині у Соснівці. Батьки про них не дбали. Діти жили, як горох при дорозі – хто не йде, той скубне. Були голодні та недоглянуті. Найбільшою розкішшю для них був чорний хліб з маргарином чи майонезом. Мама, яку Роксолана добре пам’ятає, не любила готувати їсти. Зі страв вона запам’ятала лише зелений борщ. Мама пиячила і про дітей не дбала. Відтак старші виросли на вулиці. Тож не дивно, що всі виховувалися в інтернаті, – маму й тата за недбале ставлення до дітей позбавили батьківських прав. Двоє старших братів ще в юнацькому віці потрапили у в’язницю. Один з них помер там від туберкульозу. Пустилася берега й середуща сестра, лише наступна з них створила родину. Наймолодша – Роксолана – потрапила в інтернат чотирирічною. Відтоді втратила з братами і сестрами зв’язок… А невдовзі батьки померли. Тож дівчинка не знала, що таке материнська ласка та батьківська турбота, що таке родина, дім, сімейне торжество…

Галину і Сергія дівчина одразу стала називати мамою і татом, легко порозумілася з маленьким братиком. Проте адаптація дитини у родині відбувалася дуже непросто. Вона, наче потрапила в інший світ, який їй був зовсім невідомим. Батьки терпеливо навчали дівчинку, допомагали їй освоїтися вдома, навчали користуватися побутовою технікою, робити елементарні речі. В інтернаті Роксолана не вчилася, тож надолужувати було дуже багато. Вона не знала елементарного: таблички множення, не розумілася на годиннику, не вміла запалити газ. Дещо давалося їй дуже трудно, тож вирішили вчити тих речей, які безпосередньо потрібні у житті: вирахувати скільки буде 100 грамів з півкілограма, господарювати по хаті. Для дівчинки відкрився інший світ – протилежний, тому, який вона бачила у рідній сім’ї. Тут ніхто не ховав грошей. Це дуже дивувало дівчинку, котра не розуміла, що гроші можуть просто лежати на холодильнику. І їх беруть лише на продукти, або, щоб оплатити комунальні послуги. Спочатку вона не знала ціни грошам. 10 чи 100 гривень для неї було все одно. Батьки давали їй кишенькові гроші, щоб вчилася розпоряджатися ними належним чином: купувала те, що потрібне. Водночас навчали, як важко заробити цю сотню. Названі батьки добре розуміли, що цій дитині потрібні опіка, любов, навчання та настанови. Мама вчила з нею уроки, навчала готувати смачні страви, купила їй книгу з кулінарними рецептами, а тато – пекти деруни, готувати омлет, налисники…

Однак найважче Роксолані було прижитися в шкільному колективі. Діти знали, що вона з інтернату, і дражнили її. Кожне погане слово, яке вони казали, дівчина брала до серця. І, як загнане вовченя, «відгризалася» словами, намагаючись вирішувати конфлікти сама. А наступного ранку не хотіла йти до школи. Завести її туди було неможливо. Вона виходила вранці з дому, а потім поверталася назад. Іноді втікала до інтернату, щоб зустрітися з подругами.

– Наша дорога не була встелена трояндами, – каже названа мама. – У неї на першому місці було власне «Я». Вона робила те, що хотіла. І ми були до цього готові. Але згодом поверталася до нас і просила вибачення. З свого боку намагалися дати їй зрозуміти, що родина – це взаємопорука, довіра один до одного.

Дівчина тепер підтримує зв’язки з братом і сестрою, яких сама розшукала через Інтернет.

Однак найважче було, коли вона не захотіла йти до школи. Батьки переконували, що потрібно закінчити школу, піти вчитися, бо підлітку важко знайти роботу. Проте вона наполягала на своєму: мовляв, нащо вчитися, коли можна вже зараз йти працювати. Досі всі проблеми вдавалося вирішувати у колі родини, а тут довелося звернутися по допомогу до спеціалістів Служби дітей Сокальської РДА. Але тоді Роксолана твердо вирішила піти працювати. І батьки їй поступились: вирішили, що трудотерапія піде дівчині лише на користь. Домовились із знайомою, яка має ферму. Дівчина два тижні доглядала за тваринами. Одноманітна важка робота їй швидко набридла. І вона без зайвих нарікань повернулася до школи. Проте попросила, щоб перевели в інший клас. Закінчила дев’ятий і вирішила отримати якийсь фах.

Прийомна мама каже, що нині батьки мусять бути психологами, бо підлітки дуже ранимі, і треба делікатно та вміло допомогти їм стати дорослими, щоб ті не відчували ні надмірної опіки, ні нав’язування іншої думки. В такому віці вони дуже хочуть бути дорослими. Кажуть, що повнолітні і вже мають паспорт.

– Кожен з нас стежить за своїми словами, щоб правильно сказати і правильно висловитися, – каже моя співрозмовниця. – Вона говорить нашими словами та фразами. Роксолана дуже емоційна. І я відразу бачу, коли щось не так. Відчуваю, коли вона хоче зі мною поговорити. Проте випитувати марно. Розкаже тільки тоді, коли захоче, по-дитячому дивиться на світ. Просто ще не зіштовхувалася у житті з проблемами, і хочеться, щоб реальність не завдала їй болю, бо у неї дуже вразлива душа. Дівчина так і каже про себе, що вона така загадкова, бо лише пізнає світ і себе. Разом з подругою ходить до церкви, щоб бути доброю християнкою.

Пані Галина нині вдома, займається дітьми. Її молодшому синові лише два роки. Роксолана охоче бавиться з молодшими братиками.

Дівчина має добрий смак, гарно одягається. Тож вирішила стати кравчинею і нині навчається у Львівському ліцеї побутового обслуговування. Вчитися майстерності крою та шиття допомагає їй мама, яка хоч юрист за освітою, чудова рукодільниця, вміє гарно вишивати та робити вироби з бісеру. У неї є улюблене заняття – ляльки, їх виготовляє з різних речей. А ще намагається залучити до творчості й Роксолану, заохочує її щось створити власними руками. Каже, що ніколи не забуде, якою радістю сяяли очі дівчини, коли вона пошила «Княжну» та «Україночку». Ці ляльки стали її першими роботами.

– Хочу, щоб Роксолана пішла вчитися далі, – каже пані Галина. – Професія кравця дуже складна. Треба вміти втілити свій задум, ідею, винайти щось нове. Я намагаюся її підштовхнути до навчання, навчити того що вмію. Вважаю, що жінка, насамперед, має бути доброю господинею, берегинею домашнього вогнища.

Вона мріє, що її названа донька колись стане дизайнером чи модельєром.

Подружжя щасливе, що забрало дівчинку з Інтернату, де діти живуть, позбавлені маленьких радощів своїх ровесників. Вони зуміли дати їй любов та ласку, повернули втрачене дитинство. І у світі підлітка, крім сірих та чорних тонів, з’явилися яскраві – жовтогарячі та червоні.

Роксолана живе у прийомній сім’ї уже три роки. Вона дорослішає і розуміє, що щаслива, бо у неї є родина та дім. А що потрібно для щастя дитині? Яскраві іграшки, розумні книжки, цікаві друзі, а поряд – люблячі батьки. Але на сьогодні є діти, які цього щастя не мають, і чекають з вірою і надією на своїх батьків у дитячих будинках…

А ще Роксолана знає, що мрії збуваються, бо колись просила у святого Миколая, щоб подарував їй родину. Так і сталося…

Любов ПУЗИЧ.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

На Сокальщині дітям-сиротам урочисто вручили ключі від будинку

21 вересня у четвер, о 13 ...