Home / Життєві історії / Лише любов і пам`ять – обереги роду

Лише любов і пам`ять – обереги роду

 До редакції надійшов лист, у якому Марія Сава розповіла про свою сестру Ольгу Тимчук, котра навчалася у Сокальському педучилищі. У 1946-му її арештували, дівчині тоді виповнилося тільки вісімнадцять. Більше в Сокальське педучилище вона не повернулася. І все своє життя прожила в Казахстані.

…Зворушливі, теплі, сердечні поетичні рядки написала про старшу сестру пані Марія САВА. Видно, що йшли від самого серця. Були пережиті, вистраждані. Зустрілася з авторкою цього листа. І ось ми розмовляємо з пані Марією у її затишній оселі.
 
УКРАЇНСЬКИЙ ЗВИЧАЙ
 
Як кажуть на наших теренах, Марія  з дому Тимчуків, родини, яка вкоренилася і проживала не одне покоління у Лещатові. З теплотою в голосі розповідає вона про рідне село:
 
Наше село  невеличке, декотрі хати були під стріхою, але чепурні. Навесні, напередодні Великодня, всі мешканці білили стіни осель глиною, а внизу малювали товсту смужку чорною сажею. Так робила і моя бабуня. А біля нашої хати, наче сторожа, росли два великі ясени. Вони тихенько шелестіли вітами, оберігаючи наш сон. Висока смерічка, притулившись біля самої хвіртки, струнко стояла, наче вояк на варті. Старезна груша, торкаючись гілками бляхи і гупаючи плодами восени, завжди будила нас. Родина наша була дружна, в ній виховувалося троє дочок. Ми змалку були привчені до роботи. А в неділю наша хата замикалася на ключ  всі, від малого до великого, йшли до церкви. Найвеселішими були Різдвяні свята. В світлиці ми ставили ялинку, прикраси для неї робили самі: зі шкарлупок яєць, з соломи. Плели шнурочки, вішали цукерки, горішки, яблука. І правдиві воскові свічки запалювали на вітах ялинки. Коли підросла, то з дівчатами і хлопцями ходила колядувати на церкву. Як то було весело! А зранку, як випав сніг, тато запрягав коней у сани, і ми їхали до церкви. Дуже тішилися, хоча і мерзли, бо чоботи були без хутра, і панчіх у нас не було, але ми не нарікали. Взимку люди сиділи по хатах. Дівчата вишивали, пряли. Збиралися в одній хаті. До нас приходили хлопці. Ми співали, фліртували. Кожна дівчина мала мати кілька вишитих сорочок і багато рушників. Ними прикрашали образи в хаті. Одежа була здорова, бо ткали її з льону. А перед Великоднем писали писанки. Батьки чепурили хати після зими, забирали загату з соломи. А в жнива ми зранку до смерканку трудилися у полі. Ввечері йшли на вигін, де співали, танцювали…
 
У вересні 1939 року в село прийшли "визволителі". Вони "визволили" нас від усього свого, рідного: від українського звичаю, церкви, свого майна. Все стало колгоспним. А потім війна, а далі нас вивозили…
 
РОЗКОЛОТЕ РОДИННЕ ДЕРЕВО
 
Старшу сестру Ольгу, яка закінчила Спасівську школу, потім навчалася у торговельній школі, а згодом вступила на перший курс Сокальського педучилища, арештували у липні 1946 року, їй тоді виповнилося лише вісімнадцять літ. Вона була членом націоналістичної організації у педучилищі. Сиділа три місяці в Сокальському НКВС. У Львові її судила "трійка". Ще два роки Львівської в`язниці. Потім її відправили у Казахстан, де пробула у таборі вісім років. І залишилась там на все життя. Бо сталося так, що вона виходила з одних дверей кабінету, а її суджений, який відсидів десять літ,  з інших. Він почув, як Ользі повідомили, що везуть її до колгоспу, де вона примусово ще п`ять років працюватиме дояркою, і сказав: "Нікуди її не повезете, то моя дружина". Хоча вони навіть не були знайомі. Але Федору відразу сподобалась вродлива українка. Оля прожила з ним все своє життя, мали двох дітей, а потім внуків. Так і померли в Казахстані.
 
Тільки хрести стоять у Казахстані.
 
Під ними два страждальці спочивають.
 
Ніколи вже вони до нас не встануть.
 
Діти і рідні лиш про них згадають.
 
Тож помолімся ми за них так щиро.
 
Просім у Господа, щоби прийняв до себе.
 
Вони страждали за Вкраїну милу.
 
Підносим руки всі ми, Господи, до Тебе.
 
Це строфи з вірша про сестру, який написала пані Марія. Вже в похилому віці, коли поховала чоловіка, а син і дочка, маючи власні сім`ї, стали жити окремо, пані Марія відчула неабиякий смуток і тугу. І тоді її душа заговорила поетичними строфами. У зошиті мама, бабуся, прабабуся розповіла дітям і внукам про своє життя, присвятила кожному вірші, просила любити один одного, а найбільше Бога і Україну. Той старенький зшиток віршів і спогадів  то як сповідь і заповіт для нащадків. Кажучи словами поета, "навчала дітей, як на світі по совісті жити…" Бо сама жила так. Хоч нелегким було її життя. 
 
Після того, як заарештували старшу сестру, дамоклів меч повис над усією родиною. Одного дня тато, котрий був секретарем сільської ради, будучи у Сокалі почув, що тієї ночі будуть вивозити людей, в кого у сім`ї є хтось засуджений. Порадив дочкам та дружині йти до сусідів. Вони взяли з собою дещо з теплого одягу. А батько і сімдесятирічна бабуня лишилися в хаті. Вночі енкаведисти, як чорні круки, обступили хату. З хлівів вивели худобу. Забрали тата, а стареньку жінку лишили у порожній хаті. Пані Марія пригадує, коли батька вели, він проходячи повз них, щоб якось попрощатися і не видати, сказав: "Бувайте здорові, дорогі сусіди". Так вони залишилися без господаря. Але жити в родинній оселі Тимчуки не могли. Трохи мешкали в сусідів. А потім, цілий 1948 рік, вдень сиділи в своїй хаті, а вночі ховалися у стодолу. Дільничний міліціонер запеленгував їх і відвіз до Сокаля, в катівню КДБ. Вони одну ніч перебули в тюремній камері. Пані Марія дотепер без болю не може згадувати ті написи на стінах катівні, писані кров`ю. Проте вранці їх на якийсь час відпустили. Марії вдалося закінчити курси бухгалтерів, але на роботу в колгосп її не приймали, бо "бандерівка". Поїхала у Сокаль і влаштувалася на маслозавод. Маму і молодшу сестру таки в 1950 році вивезли до тата, який відбував покарання у Кемеровській області. Щоправда, його в таборах засудили ще на 25 років, бо він як дяк, таємно разом з грекокатолицькими священиками вінчав, хрестив, хоронив людей. Але Бог добрий. Батько писав у різні інстанції, а тоді при владі вже був Хрущов,  то відсидів у тюрмі три роки, потім всі разом переїхали жити до старшої доньки, в Караганду. І там залишилися на все життя. А Марія з бабунею жила на Сокальщині. У 1954 році зустріла свого судженого  Лаврентія Саву і прожила з ним щасливе, хоч і нелегке життя. До всього доробилися самі. Жили спочатку в Белзі, потім на приватних квартирах у Сокалі. Марія ще вчилася у технікумі. Чоловік працював водієм. Народилися у подружжя син та донька. У 1968 році сім`я отримала трьохкімнатну квартиру. І ріка життя потекла…
 
"ПРИЗНАВАЙМОСЯ, ЗУСТРІЧАЙМОСЯ, БО БАГАЦЬКО НАС Є"
 
Родина Тимчуків розрослася. Доньки повиходили заміж. Двоє з сім`ями і батьками жили у Караганді, а Марія зі своєю сім`єю і бабунею  у Сокалі. Щороку, починаючи з 1962-го, вони їздили один до одного в гості. Старша сестра, незважаючи на те, що була засуджена, все ж здобула освіту і працювала заступником головного бухгалтера аеропорту в Караганді. Там, на чужині, померла їх мама, а батька, коли той відійшов у вічність, привезли на Україну і поховали в рідному селі. Вже немає серед живих найстаршої Ольги, про долю якої написала у вірші пані Марія. У Караганді залишилась лише наймолодша сестра зі своєю дочкою. А її син з родиною таки повернувся в Україну, нині вони мешкають у Львові.
 
Пані Марія прожила нелегке життя. У вісімнадцять років залишилася зовсім сама зі старенькою бабунею на руках. І тавром  "бандерівка". Ніхто не хотів ні приймати на роботу, ні брати на квартиру. Не мала допомоги і підтримки. Але з Божою поміччю переборола все. Бо ніколи не відрікалася від Бога, завжди ходила до церкви, і нині бере активну участь у спільноті "Апостольства молитви". Сорок два роки в любові, радощах і бідах прожила зі своїм чоловіком. І донині тужить за ним, в душі і серці  самота. Хоча нажила неоціненне багатство: двох добрих дітей  сина і дочку, п`ять внуків і шість правнуків. Всі її люблять, шанують і допомагають. “Нас двадцять один,  зворушливо розповідає мама Марія, я всіх зв`язала шнурочком, бо від матері залежить згода в родині". І той шнурочок  то велика материнська любов, справедливість і прощення. Бо тільки мати вміє так любити і так прощати. До її оселі приїжджають діти, внуки сестер, вона пригортає їх до себе. Бо пам`ятає ті часи, коли відрубували гілки на їх родинному дереві. Проте умертвити його не вдалося, воно з кореня пустило добрі і міцні пагони.
 
Оксана ПРОЦЬ.
 
 

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Молоду українку нелюди-нкведисти допитували за заповіді українського націоналіста

Дев`яносторічна мешканка Острова пані Ольга Бобик ...