Отець Орест Сиротинський, парох села Карова (Сокальський район, Львівщина) був відомим москвофілом. Хоч в селі активно діяла читальня "Просвіти", він з трьома десятками заможних господарів підтримував "Общество ім. Катковського". В 1938 р., коли "общество" в Карові робило своє "собраніє", щоправда останнє, під вікнами будинку просвітчанин Андрій Сайчук проспівав їм "Вічная пам’ять". Пізньої осені 1939 р. дорогою до Карова, яка вела з с. Домашів, приїхав відділ більшовицької кінноти. Кілька кавалеристів з обличчями монголів в шоломахбудьонівках звернули з дороги, загримали до брами приходства і викрикнули:
– Ей помєщік, виході!
Парох відчинив фіртку і почав з ними таку розмову.
– Я нє помещік, я священнік.
– Да? розчаровано бовкнули солдати.
– Да, да і к тому же я русскій, захотів похвалитися услужливий ієрей.
– Что? Какой єщо рускій? Здесь рускіх нет і нє должно бить! Здесь одні украінци. Ти что, сбєжал от нас в 17ом? Так тебя немедля растрелять надо.
– Нєт, нєт! Що ви, ні. Я здєшній, я місцевий, тутейший спромігся ще вимовити отець Орест і з переляку захитався.
До нього підбігли служниці та сусід студент Петро Дужий (автор цієї оповідки), що були свідками такої "щирої зустрічі панотця зі своїми "єдінокровнимі братьямі". Вони встигли підхопити єгомость під руки, показали солдатам як проїхати до панського двору. Поки Петро підтримував пароха, служниця принесла води.
Напившись води, панотець мовив:
– Боже, то що за людиноподібні! Якісь чорти! Та ті росіяни, які були в 14у році, то були нормальні люди, приходили до церкви, хрестилися, а ті якісь татари. Ще не привітались, а вже розстрілюють.
(Надіслав професор Юрій ГУБЕНІ, уродженець Угнова).
Петро Атанасійович Дужий (* 7 червня 1916 в Карові; † 24 жовтня 1997 у Львові) український письменник, з 1944 р.видатний діяч українського підпілля, референт пропаганди ОУН, почесний громадянин міста Львова. Автор книги багатьох поетичних і літературних творів.
Петро Дужий