Home / Життєві історії / Попереду йшов Ісус, а я за ним

Попереду йшов Ісус, а я за ним

Таким було життєве кредо Ярослави Семенюк з с. Спасів, яка 1 жовтня переступила свій сотий рубіж.

З самого ранку в невеличкій оселі був рух: тут жваво поралася маленька голубоока господиня, якій, якби не паспорт, ніхто б і не дав сто літ. Допомагала Ярославі Матвіївні сусідка Люба Стажинська, яка доводиться їй родичкою по чоловікові. На жаль, у пані Ярослави донька померла ще маленькою.

Згодом приїхала до бабусі на день народження й внучка по чоловікові – Леся Качмар з села Воля-Висоцька Жовківського району. Ювілярка почувалася щасливою, бо вже давно в її хаті не було стільки гостей. Минуло 13 років як не стало чоловіка Івана Семенюка, і вона доживає віку сама. Та з роками не розгубила доброзичливого ставлення до людей. Ясночола та життєрадісна, привітно усміхалася кожному, хто переступав поріг її хати. Як годиться добрій господині, у запасці поверх вишитої голубими нитками сорочки, у білій хустині з голубим віночком вийшла вона до поважних гостей: керівника апарату РДА Марії Христинич, директора територіального центру Тетяни Бугай, Перв’ятицького сільського голови Богдана Сороки, місцевого пароха отця Андрія Палюха. Ювілярка запросила до світлиці, де одразу впали у вічі старовинні образи, уквітчані рушниками.

Ярославі Матвіївні, яка все життя трудилася на землі, сповідувала християнські традиції, берегла сімейний затишок, подавала приклад працьовитості, доброти, поваги, людяності, ревного служіння Богові, керівник апарату Сокальської РДА Марія Христинич урочисто вручила грамоту від Президента України Віктора Януковича, квіти, грошову допомогу з районного бюджету та солодощі.

– Життя пройти – не поле перейти, – сказала Марія Христинич – У кожного воно помережене білими, червоними і чорними нитками. Ваше життя, пані Ярославо, було дуже нелегким.

Вона побажала столітній здоров’я міцного, а свій життєвий досвід передавати молодим.

До щирих зичень долучилися Перв’ятицький сільський голова Богдан Сорока та місцевий священик Андрій Палюх. Останній розповів, що пані Ярослава – ревна і сумлінна християнка, незважаючи на свій поважний вік, ходить до церкви та ще донедавна брала участь у всіх прощах, які організовувала церковна громада. Вона – ревна молитвениця. Отець Андрій подарував їй образ Божої Матері і побажав, щоб Господь благословив її ще довгими роками на многії та благії літа.

Приїхала привітати ювілярку й директор Територіального центру Тетяна Бугай. Вона також передала вітання від своєї мами – Ростислави Проць, яка колись ще дівчиною працювала у Спасівському дитячому садочку та жила на квартирі у Ярослави Семенюк (недарма кажуть, що шляхи Господні невідомі). Правнучка Наталія подарувала прабабусі святковий торт, де горіла свічка «100». Опісля рідні та гості заспівали ювілярці «Многая літа».

Ярослава Семенюк щиро подякувала гостям за таку увагу до себе і сказала, що на цьому світі її тримає Бог та молитва. Всевишній подарував їй 100 літ при здоров’ї, ясному розумі й добрій пам’яті. Рецептом свого довголіття столітня спасівчанка вважає Божу ласку, в яку щиро вірить. Жінка встала на коліна і змовила молитви «Отче наш» та «Пречистa Діво Маріє, радуйся». Опісля розповіла про нелегке життя, яке випало на її долю.

Народилася Ярослава на Жовківщині у селі Воля-Висоцька.

– Я росла сиротою, мама померла, коли мені було п’ять років, – розповідає жінка. – Але вона була дуже побожною, навчила мене молитися, і навіть коли вмирала, просила: «Молися, доню, і Бог тобі допоможе». За рік батько привів мачуху, яка мене не любила. Я мусила йти служити до чужих людей, яким бавила дитину та допомагала по господарству. За це мені платили 8 злотих.

Слово за словом і розговорилися. Жінка ділилася спогадами про своє дитинство та юність. Оповіла й таку цікаву історію:

– Почалася війна. Німці агітували молодь їхати в Німеччину на роботу, обіцяли гарний заробіток. Я ж була бідна, тож хотіла заробити гроші на одяг. Та й не мала де бути, бо у батьківській хаті ґаздувала мачуха. Тому й зголосилася їхати. Працювала у господаря дояркою. Але там мені було недобре. Треба було тяжко напрацюватися, а їсти давали лише окраєць хліба та склянку кислого молока. Якось один мадяр, який був з нами на роботі, каже до мене: «Ти така дівчина, як калина. Чого ти тут? Втікай». Ці слова запали в душу, і у мене визрів план втечі. Незадовго по тому, якось у неділю, разом з подругою Стефою втекла від господарів. Чотири дні ми йшли лише лісами, бо боялися, що нас спіймає поліція. Та дуже зголодніли і зайшли в одне село, щоб попросити окраєць хліба. Тут зустріли жінку, яка йшла з церкви. Вона запросила нас до себе, нагодувала. Дала ще й хліба на дорогу. І розказала, де живуть її добрі знайомі, які можуть нас прихистити. Над вечір ми прийшли до того села і знайшли на околиці хату людей, про яких нам говорила німкеня. Якраз господиня доїла корови. Вона нагодувала нас і поклала на рядні спати на підлозі. Пізно ввечері прийшов її чоловік. Він спитав у дружини, що то за одні. Жінка розповіла, що ми йдемо додому з Німеччини. Поляк вклякнув біля мене, поцілував у чоло і сказав: «Дитино, ти не йдеш сама, а з Матір’ю Божою Ченстоховською, бо ж навколо німці, у лісі – дикі звірі. Як ви стільки пройшли?» Додому добиралися три тижні…

Старенька трохи посмутніла. Мабуть, щось пригадала, і продовжила: «Повернулася додому, але мачуха була мені не рада, ставилася до мене зле. Батько якось був у Сокалі і дізнався, що деякі господарі потребують роботящих дівчат до роботи. Я довго не думала, взяла шматок хліба, змовила три рази «Отче наш», перехрестилася і пішла шукати роботу. Доля привела мене на Сокальщину, в село Зубків. Там зустріла дівчину, з якою втікала з Німеччини. Вона вже працювала у тих господарів, що тато казав. Я ж пішла до господарів з Боб’ятина, яким також потрібні були робітники. У них відпрацювала сім років. Тут став за мною упадати Василь. Але його мама мене, бідну, не хотіла. Я це знала і відмовляла хлопцеві. Та він мав твердий характер і сказав, що заподіє собі смерть, якщо я не стану його дружиною. Однак через тиждень прийшла до мене його мама і почала вмовляти, щоб я змилосердилася над її сином і вийшла за нього заміж, бо він уже тиждень нічого не їсть. Невдовзі ми справили весілля…

Я мала гарного, вродливого чоловіка, який був шевцем. Але прожили ми з ним лише два роки, бо він застудився і помер. Через деякий час спіткало й інше горе: померла єдина донька. Невдовзі родичка нарадила Іванові Семенюку зі Спасова взяти мене за дружину. Я ж не мала де подітися, тож і вийшла за нього заміж. В Івана було два сини, яким замінила матір. Ми жили з Іваном дружно у Божій благодаті, звели хату, один одного шанували».

Столітня зачаровувала своїм тихим голосом. Скільки різного довелося пережити, перетерпіти їй. Якщо б зібрати всі спогади разом – вийшла б, напевно, книжка.

Пані Ярослава зазначила, що у житті все від Бога: і талан, і здібності до будь-чого. Потрібно вміти жити, бо життя – це боротьба. А в її житті бувало по-різному, але вона все пережила, бо щось всередині душі наказувало: «Молися, Ісус йде попереду тебе, а ти за ним».

– Я не знаю, як подякувати Господу за все, що маю, – каже п. Ярослава. – Бог любить працьовитих. Я вставала о п’ятій годині ранку, молилася, а потім йшла до роботи. Робила, як той віл. Працювала у ланці, старалася виконати норму. У домашньому господарстві утримувала і корову, і різну іншу живність. Мусила все доглянути, ще й городи пильнувати. Так моє життя й перейшло.

Ювілярку доля не пестила, але, мабуть, найважче було в післявоєнні роки. Пані Ярослава допомагала воякам УПА. Якось її разом з трьома сотнями людей схопили енкаведисти у Боб’ятині та забрали у в’язницю до Львова. Сиділи там місяць, молоду жінку часто кликали на допити. Але вона твердо стояла на своєму: моявляв, нічого не бачила, нічого не знаю. Нині старенька каже, що мріяла дожити, коли стане Україна незалежною. І дочекалася. Проте у мріях бачила Україну не такою. Прикро їй, що нині між людьми нема любові та єднання.

Знайомі та односельці дивуються, яка бабуся Ярослава жвава у свої літа. Не один секрет довголіття випитує. А старенька знизує плечима, мовляв, звідки їй знати, чому Бог стільки років дав прожити. Мабуть, тримає її на світі молитва.

– Ярослава – родичка моєї покійної дружини. Ми були, мов рідні, часто приїжджали одна до одної, допомагали копати картоплю, спільно відзначали свята. Вона добра господиня, жінка-трудівниця, – розповів родич ювілярки Дмитро Атаманюк, який приїхав з Червонограда.

Внучка ювілярки по чоловікові Леся Качмар зазначила, що бабуся Ярослава весь час була жвава та енергійна, дуже рано вставала, мало спала, старалася все поробити і комусь допомогти: «Я у Спасові виросла і до школи ходила. Вона привчала мене до праці на землі, вчила куховарити. Адже була вправною господинею. Спасівці добрим словом згадують понині, бо не одному вона допомагала готувати весілля».

Сусідка Любов Стажинська додала, що бабця Ярослава ніколи ні про нікого нічого злого не сказала, хто б не зайшов до хати – нагодує.

«Бабуся ніколи не була в лікарні, лише коли зламала руку. Лікувалася травами, соком цибулі, лимонами, морквою. Торік ще тримала корову та порося, цьогоріч садила картоплю. І нині дає собі раду», – каже пані Люба, яка була її опікуном, доки не вийшла на пенсію. Проте Ярослава Матвіївна нікого чужого не хоче.

Ювілярка гостинно всіх пригощала, припрошувала скуштувати то голубців, то млинців з сиром, то хліба, який спекла власноруч. І тішилася, що має з ким поговорити, поділитися споминами про життя.

Прощаючись, Ярослава Семенюк нас навчала: «Живіть з Богом і з вами буде Божа благодать, бо без Бога – ні до порога. І приклад цьому моє життя, бо завжди попереду йшов Ісус, а я за ним. І все пережила».

Ось така вона, столітня ювілярка зі Спасова.

Ярослава Матвіївна мріяла, щоб на її століття для неї заспівали «День народження у тебе», і родичі та гості подарували їй цю пісню. Ювілярка від такої уваги розчулилася. Й відчувала себе щасливою, бо Бог у цей день прислав до неї стільки добрих людей, щоб вона не сумувала, а веселилась.

Любов ПУЗИЧ.

Фото автора.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Степан Бандера – символ нації

«Для того, щоб вміти бачити справжнє ...