Home / Життєві історії / Впустіть чудо в своє життя

Впустіть чудо в своє життя

Діти – наша радість, наша надія і опора. Як і усі жінки, Іра з дитинства мріяла бути мамою двох діток, пам'ятаю, як вона розсаджувала ляльки, годувала їх, одягала, вчилась "бути мамою". Пройшли роки, вона закінчила школу, вивчилась на медика, в університеті зустріла свою любов. Вони з Ігорем зустрічались кілька років та врешті, закінчивши навчання, одружились. Жили душа в душу, дуже любили одне одного, дорожили сім'єю, а ще… щодня молили Господа, аби послав їм діточок. І коли після кількох років лікування лікарі розвели руками, Іра прийняла найважливіше рішення у своєму житті: вони мусять впустити диво у своє життя. 

Спочатку чоловік й слухати її не хотів, він переконував Ірину, що вони ще не усі методи спробували, що у них ще все попереду, що вони молоді, що можуть ще жити для себе років зо п’ять, та дружина була твердо переконана  немає чого чекати. Вона відчувала, що зараз саме час привести радість і дитячий сміх у їхню оселю.

За горнятком кави Ірина розповіла, яким нелегким для них було це рішення. Було все: сльози, істерики, депресія, тривалі ігри в мовчанку з чоловіком, а потім вона вирішила не тиснути на Ігоря, а просто йти до своєї мрії. Іра показувала йому базу дітей-сиріт, читала щасливі історії сімей, які усиновили чудових діточок, брали участь у форумах на цю тему і Ігорове серце теж стало відкритим для дива. Згодом вони разом знайшли пари, які всиновлювали дітей, вони дуже допомогли в цій справі порадами…

Пізніше тривав довгий збір документів, всі паперові тяганини… Іра сміється, що це, мабуть, можна порівняти з першими місяцями вагітності, бо виготовлення різних довідок доводило їх до нудоти та запаморочення. Але вони це зробили, разом ішли до мети, підготували грубезну папку документів і, взявшись за руки, переступили поріг служби в справах дітей. Отримали статус усиновлювачів, та на жаль, разом і з статусом отримали невтішну новину: "У Львові діток немає… шукайте самі в області…"

Подруга розповідає, що обдзвонювали усі області України, передивлялись базу даних дітей-сиріт сотні разів у день, і таки отримали звісточку зі Сходу про маленьку півторарічну дівчинку. Наступного ж ранку вони з чоловіком ні світ ні зоря виїхали в те далеке місто… 

Дорога була важкою, десять годин майже без зупинок, і майже без розмов, бо обоє переживали, їхали на зустріч зі своїм щастям і молили Бога, щоб це таки було ВОНО!

Наступного ранку вже були в службі у справах дітей того міста, вони чекали на зустріч із працівниками. Написали заяви і отримали дозвіл на зустріч з маленьким сонечком, яке їм показали на фото. 

Дорогу в дитячий будинок Ірина пам'ятає, як в тумані, пригадує, що серце вискакувало з грудей, страх, сльози, мороз по тілу, емоції заважали думати тверезо, вона забігала в кілька магазинів аби купити подаруночок для тієї дитинки і здавалось, це був найскладніший вибір покупки за все життя.
Дитячий будинок виглядав як звичайнісінький садочок. Коли Іра й Ігор увійшли всередину, запахло дитинством. Їх вразив бездоганний стан приміщення, красиві меблі, казково розфарбовані стіни, чудові іграшки, все чисте, нове, усюди прибрано, насправді вони очікували гіршого.

Зайшовши в кімнату для відвідувачів, сиділи, дивлячись одне на одного, тримаючись міцно за руки, а промовити щось було важко… Лише переводили подих і обоє в душі молились. Жінка пригадує, як відчинились двері і в тіні коридору вони побачили два біленьких хвостики, за ручку з нянею зайшла чарівна дівчинка, уважно розглядаючи їх. Даринка одразу сіла на коліна чоловіку і усміхнулася, сиділа спокійно, дивилась то на них, то на книжечку, яку вони їй принесли. Потім вилізла до Іри на коліна і обняла, а потім на дитячих очах з'явились сльози розпачу. Бо, як сказала вихователька, перед тим з Даринкою вже знайомились потенційні батьки, але не взяли, тому дівчинка переживала, бо їй дуже хотілося мати маму і тата. 

Це була дивовижна зустріч. Та в той момент молода сім'я ще не усвідомлювала, що Даринка стане їх донею, вони просто відчували якесь тепло в душі. Потім дівчинку забрали спати, а їм працівники дитбудинку розказали про стан здоров'я, про звички, характер.

Після зустрічі з Даринкою на подружжя чекала зустріч з ще однією дівчинкою-немовлям з цього ж дитячого будинку. Коли її принесли, Іра та Ігор не знали що відчувають в той момен, ніби зрада чи що. Дівчинка насправді теж була чудова, та Ірина усвідомлювала  їхня доня їх вже обрала. 

Чоловік поглядом дав мені зрозуміти, що вибирати більше не хоче. Та й важко отак обирати, адже ми не на базарі, і почуття не гроші, а дитина  це не покупка. Ми обоє розуміли, що чим більше дітей будемо бачити, тим важче буде визначитись, і вирішили, що перша зустріч з Даринкою була послана нам Богом.

Та остаточного рішення ми не сказали, нам дали час подумати і дозвіл на відвідини Даринки протягом десяти днів. Повертаючись додому, ми знову півдороги їхали мовчки, кожен в своїх думках, які були майже однаковими. Та згодом ми з чоловіком почали розмову про те, що кожен з нас відчує, ніби віддаляється все далі й далі від чогось рідного і хотілось все більше й більше повернутись назад. Приїхали додому втомлені, вночі мені снилася доня, а зранку за сніданком я вже телефонувала в дитбудинок, аби повідомити, що скоро забираємо Даринку,  зі сльозами на очах розповідає Ірина.

Наступного тижня вони приїхали до Даринки вже на три дні, щоб провести з нею більше часу. Їхали і хвилювались: чи пригадає вона їх, буде плакати, чи ні… Та коли дівчинку вивели до них на прогулянку, то два маленькі хвостики підбігли до Ірини та Ігоря, вилізли на ручки і так міцно обійняли, що молода сім'я не хотіла більше її покидати ні на секунду. 

Ці дні в чужому місті були для Ірини з чоловіком найприємнішою відпусткою, адже вони кожного дня зустрічались з маленьким усміхненим сонечком. Няня з дитбудинку розповідала, що перед їхнім приходом Даринка не їла, не гралася, а вже стояла під дверима і чекала на своїх маму і тата.

Молода мама пригадує, що одним з найважчих емоційних моментів була зустріч з маленькими дітками із Даринчиної групи, вихователька сказала: "Дивіться, дітки, це Даринки мама, вона скоро їде додому!"…Іра не могла стримати сліз, вона брала усіх по черзі, обіймала, адже усіусі такі хороші і так мріють про батьківське тепло.

Третя наша поїздка на схід була вже останньою, вони їхали на судове засідання, знову хвилювання, бо мали проблеми, через які дитину могли їм не віддати, але з Божою допомогою все пройшло добре. Після суду Іра та Ігор поїхали за Дарусею, яка не їла в цей день, не пила, бо хвилювалась, чи її не здурили, чи справді заберуть?

Додому вони приїхали о 3 ночі, спати Даруся лягла між мамою і татом, вона так міцно обняла їх за шию, що Іра до ранку не рухалась і не спала, а спостерігала за донечкою, бо ще й досі не вірила, що вони з чоловіком удвох подолали цей нелегкий шлях усиновлення.

Зараз уже два роки Даринка має дім. Перші дні були дуже непростими, адже життя кардинально змінилось в один день, Ірині та Ігорю було ще важче адаптуватись, ніж Дарусі, та нині їм здається, що донечка з ними дуже давно. 

–  Я мама, і я щаслива! Не уявляю іншої доні, ніж Даринка. Знаю, що попереду нас чекає багато труднощів, але ніщо у світі не замінить тих почуттів, які відчуваєш, коли тебе обіймає дитина, горнеться, ніби ти рятуєш її життя і говорить "Мама". Ми з чоловіком такі щасливі, що маємо повноцінну сім'ю, родину, ми душі не чуємо в нашій Дарусі і дякуємо Богу, що дав нам шанс відчути себе батьками. А найважливіше, що хочу сказати  не ми обрали доню, а доня обрала нас, і я дякую їй, що вона зуміла подарувати нам свою любов і зробити нас із чоловіком щасливими мамою і татом,  сказала на прощання Ірина.

Ольга ДИЛИН.
       

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Степан Бандера – символ нації

«Для того, щоб вміти бачити справжнє ...