Home / Життєві історії / Життєвий шлях Ганни та Василя Квасниці

Життєвий шлях Ганни та Василя Квасниці

В цьому році у подружжя Ганни та Василя Квасниць аж три ювілеї: п. Василеві нещодавно виповнилось 90, п. Ганні  70 і 55 років (смарагдове весілля) їхнього спільного життя. Як на свій вік обидвоє жваві і рухливі, п. Василеві ніколи б не дала його років. Щоправда, декілька років тому переніс інсульт і тепер розмовляє повільно, дещо, каже, призабув. Тож події давно минулих літ згадували разом з дружиною.

Обоє  з Радехівшини. В сім’ї Квасниць було троє братів і сестра. Середульший, Дмитро, загинув в 1944му. Страшні то були роки. Сім’я була віруючою, батько, Матвій, дякував у місцевій церкві. Малий Василько любив ходити з ним у храм, слухати спів, запам’ятовував псалми. Потім, вже на схилі літ, сам дякував у церкві св. Йосафата у Червонограді.

Згадує п. Василь:

– Мені було двадцять. В наших лісах базувався кущ Омелька, в нього входили три села. Разом з Дмитром пішли до лісу. Мені дали псевдо "Чумак". Нас вчили воювати військовики. Робили криївки. Все було організовано, ми жили в лісі, працювала кухня. Переходили з одного місця в інше, щоб нас не знайшли. Деколи навідувалися додому, переважно вночі. Пригадую таке. Неподалік нашого села німці залишили багато зброї і ми за нею ходили. З нашого куща пішло десь біля десятьох хлопців. Нас вели по зв’язку, але сталося так, що вийшли на заставу. По нас стали стріляти. Поранили в ногу тільки мене, на щастя, легко, міг іти. Втікаючи, зустрілися з іншою групою, питають, що за стрілянина. Ми сказали, що попереду застава. Вони повернули назад.

На зиму нас розпустили по хатах. Зброю ми закопали. Дехто ( і я в тому числі) залишились у криївках. Були постійні облави  большевики шукали нас.

 Згадує п. Ганна:

– Я родом з села Нестаничі, воно через ліс від Василевого села. Наша хата стояла за селом. В 19441945 роках до нас часто по ночах приходили хлопці з лісу. Ми їх годували. Заходили і большевики, мовляв, в куркулів є що взяти. Мої батьки вирощували і продавали городину, тож якась копійка була. В 1949му в нашій хаті зробили криївку в кухні, вхід був з комори і переховували чотирьох чоловік  Карпишина, Черника, його жінку Аду, з Радванців було двоє хлопців  Соловейко та Олень. Криївка була під самим порогом. В 51му хлопці пішли від нас. Одного разу, коли брата везли до школи, нас попередили: не ходіть, бо заберуть.

Так і сталося. Хтось доніс. 10 лютого, вранці, приїхали. Мама каже: моліться, діти, щоб хлопців не знайшли. Почали шукати, порубали всю підлогу, але криївки не знайшли. Та нас всеодно забрали, повезли в Радехів, а далі  в Сибір. В розпачі мама покидала в мішки лише одяг та харчі. А люди брали з собою швейні машинки і навіть балії. Тата допитували, жорстоко били, але він нічого не сказав. Вже потім нам переказали, що тих хлопців забили в Радванецькому лісі в криївці.

Ми опинились в Іркутській області, в селі, 70 км від дороги. Працювали в колгоспі, на різних роботах…

В 1945му Василя також забрали з криївки, де він був ще з одним хлопцем. Під час облави схопили його сусіда, який їх видав. Василя арештували, судили у Львові, дали десять років за "підсобництво банді". І повезли хлопця у далекий Норильськ. Тоді побачив Біле море, яким пливло їх судно, а на ньому  декілька тисяч "бандерівців", в основному із західної України. Василь працював штукатуром, слюсарем: в’язні будували Норильськ. Холод, голод, бараки, знущання… Люди не витримали  підняли бунт. Тиждень не виходили на роботу. Приїхала комісія з Москви: "страна работает, а вы, бандеровцы, нет". Декількох застрілили, інших  повезли в Магадан. В інших таборах розправа була жорстокішою, загиблих значно більше.

Василеві визначили спецпоселення, мав право написати лише два листи в рік. Головне, як і інші, повинен був працювати і працювати. Тут у нього закінчився термін ув’язнення. Його родину вислали в Амурську область, до них і поїхав. Там трохи попрацював, а в 1955му повернувся додому, в своє рідне село. Але там його не приписали, тож знову повернувся в Амурську область, потім  в Іркутськ, працював електрослюсарем.

Отам і перетнулись дороги Ганни і Василя. 1 липня 1957 р. їх розписали в комендатурі, церкви в селі не було  в ній зробили клуб. Не було в молодят ні весілля, ні дружок – розписалися і повернулися в село. Їм виділили маленьку кімнатку у бараці. В 59му народилась їх перша донька Оля. Лише в 62му молода сім’я Квасниць повернулась в Україну. І знову їм відмовили у приписці. Влаштувалися у рідних на Донеччині. В Харцизьку "знайшлася" друга донька Леся. В рідні місця повернулися лише в 65му, поселились у Червонограді. Пан Василь довгий час працював електрослюсарем на третій "Великомостівській", дякував у церкві св. Йосафата, п. Ганна  швеєю на фабриці "Юність". Отець Нискогуз відзначав побожність п. Василя, сумлінність, доброту. Не забув свого помічника  привітав з ювілеєм, просив для нього Божої ласки.
 Подружжя Квасниць живе в мирі і злагоді. Доньки далеко від них: старша  в Тюмені, молодша  в Тернополі. Мають чотирьох внуків. На Великдень Леся приїжджала. Сиділи за святково накритим столом, під образом Матері Божої, прикрашеним вишитим п. Ганною рушником. Дивлячись на молодих, старші згадували свою молодість, яка минула на чужині, в тяжкій праці, але все ж була чудовою. Тож дай їм, Боже, ще довгих років щасливого життя. Вони на це заслуговують.

Валентина БЛУДОВА.

 

На знімках: такими вони були молоді; подружжя Ганна та Василь КВАСНИЦІ.
Фото автора і з сімейного альбому.
З КОГОРТИ НЕЗЛАМНИХ           

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Молоду українку нелюди-нкведисти допитували за заповіді українського націоналіста

Дев`яносторічна мешканка Острова пані Ольга Бобик ...