Home / Інші види спорту / Карпати кличуть…

Карпати кличуть…

Мальовничий край, оспіваний в піснях… Край легенд та казок, де влітку височіють голубі гори та зелені кручі. А взимку пекучий вітерець сніговою віхолою вкриває кригою кришталево чисті гірські потічки, де і народжуються ці маленькі промінчики щастя. В ці різдвяні дні вони освітлюють наше життя та сповнюють мрії  про незвідані вершини, височенні смереки з верхівками до неба, білий туман, пухнастий сніг, якого так бракує в місті, та, звичайно, високогірне карпатське повітря, що пронизує кожну клітинку нашого єства надзвичайною легкістю та чистотою. Запитаєте, що доброго взимку в Карпатах? Одним реченням навряд чи вдасться відповісти на це запитання. Але я точно знаю: незважаючи на розповсюджену думку про те, що, побувавши у Великих Горах, в Карпати вже не тягне, МЕНЕ КАРПАТИ БУДУТЬ МАНИТИ ЗАВЖДИ. Отож, вирушаймо на Говерлу і Петрос.

Що не кажіть, нелегко бути найвищою вершиною Карпат. Багато хто із затятих та досвідчених туристів Говерлу (2061 м) взагалі ігнорує. Купа сміття на вершині і навколо неї перетворили найвищу гору України у "прохідний" двір, а відтак на Говерлу піднімаються практично усі  і високопоставлені люди з посиленою охороною, і церковні парафії з хоругвами, і молодята, і навіть панянки на каблуках, в купальниках та шубах, залежно від пори року. Тільки на Говерлі продають сувеніри, до вибору до кольору, з написами на кшталт: "Підкорювач Говерли", або "Я підкорив Говерлу". Але попри те, що гору запопадливі туристи витоптали як футбольне поле та встелили сміттям  краєвид хребта Чорногори, до масиву якого і належить Говерла, зачаровує неймовірними пейзажами! До речі, на горі немає підйомників, тому деякі схили Говерли взимку є досить небезпечними і своєю крутизною приваблюють екстремалів гірськолижного спорту. Влітку сходження на Говерлу не викликає жодних труднощів. Туристичний потік – безперервний. І якщо ви раптом вирушите в одиночну мандрівку, не переживайте  компанія стовідсотково віднайдеться відповідно до ваших інтернаціональних смаків  білоруси, поляки, чехи, росіяни, угорці і, звичайно, весь спектр багатонаціонального українського люду. Залишається лишень вибрати напрямок, з якого розпочати підкорення найвищої вершини українських Карпат  а їх є кілька.

Ще одна, як на мене, дуже примітна в цьому районі вершина поблизу Говерли  гора Петрос (2020 м), що в перекладі з румунської означає "камінь". Звідси чудово проглядається весь Чорногірський хребет на три десятки кілометрів  від Говерли і до Попа Івана, а також знаменита гора Близниця та гірські долини хребта Свидовець. А належить цей дивовижний район Гуцульщині. За легендою, назва “гуцул” походить від князя Гецила, що правив у цих краях. Інші джерела назву "гуцул" пов’язують зі словами "горул" та "горал". Справжній гуцул пишається своєю назвою, і, кажуть, може вибачити усе, але хай тільки хтось спробує сказати: "Мой, ти, бойку". "Я не бойко, але я гуцул!", почуєте у відповідь, тоді начувайтесь! Чому? Бо у давні  аси, коли гуцули обирали для осідку околиці Чорногори, вони не були великим народом та зазнавали знущання. Ймовірно, то були кілька сімей або родів. Про це свідчать перекази, у яких йдеться про сім хат в околицях Чорногори, що належали істинним гуцулам. Нині столицею гуцулів вважають Верховину. От яка дивовижна ця сторона! Вирушаймо за пригодами далі…

 

Подорож на Петрос

Сокаль  тільки на перший погляд провінційне долинне містечко. У ньому живуть люди, які марять горами, для яких гори стали другим домом та "наркотиком", але дуже приємним і корисним. Ще б пак, сокальські шукачі пригод не на одному камені та альтанці в Карпатах викарбували назву свого міста "Сокаль". Зрештою, нічого поганого в цьому немає, головне, щоб не страждала від цього природа. Такими написами всіяні практично всі Карпати. Сокаль у цьому плані  не виняток, як і святкування Нового року в горах. Бо кажуть, як його зустрінеш, так і проведеш весь рік. А традиції в нас, як правило, складаються роками і навіть десятиріччями. Тому й не дивно, що хтось, відзначивши багато років по тому новолітування в Карпатах, намагається кожного року не пропустити цю подію за будьяких обставин, навіть якщо і забракло квитків на поїзд. Треба віддати належне, це моя перша зимова новорічна подорож до найвищих вершин українських Карпат  Говерли і Петроса. Один із таких маршрутів пролягає через село Лазещина, де за поворотом на Козьмещик на КПП можна залишити автомобіль і далі рухатися до туристичного притулку "Козьмещик". На КПП потрібно в обов’язковому порядку зареєструватись, бо в горах буває інколи непереливки. Так, позаминулого рокув районі Говерли заблукала група сокальських туристів. Хлопці всю ніч просиділи біля вогнища, але вчасно встановлений мобільний зв’язок із рятівниками допоміг вибратись із скрутного становища. Хоча потім вони самотужки віднайшли дорогу в табір, але страху парубки набрались неабиякого. Ще б пак! Загубитись на Чорногорі  пригода на все життя, нікому не побажаєш!

Далі від КПП йде розбита лісовозна дорога, добре промаркована. Головне визначитись з напрямком  кому на Петрос, а кому на Говерлу. Підйом доволі простий, серпантин дороги поєднується із рівнинними ділянками лісу. А жовтобіле маркування скеровує в потрібному напрямку. Як правило, сходження і на Петрос, і на Говерлу завжди відбувається великими інтернаціональними товариствами (гуртами), тому загубитись можна лишень за несприятливої погоди та поганої видимості. Нам цього року особливо пощастило на велику групу білорусів, які радо для своїх побратимівукраїнців на одну ніч виділили кілька спальних місць і пригостили білоруськими смаколиками. Компанія видалась ще та! Тим паче 2 січня свій 58 день народження зустрічав легенда "Козьмещика" білорус "Міхалич", як його всі називали. Перше враження  справжнісінький Санта Клаус! Привітне, бородате обличчя, великі добрі очі і незмінна червона шапка з білою китицею! Турист, водник з величезним досвідом, він з 1995 року всі нові роки зустрічає саме тут в притулку "Козьмещик", за винятком одного року, коли мав операцію.

Безперечно, такі люди з чистою, як гірська водиця, душею зустрічаються тільки в горах. І вже наступного дня, коли ми гуртом, білоруси та українці, вирушили підкорювати Петрос, трьохгодинне сходження до підніжжя гори пролетіло як одна мить! По дорозі до нас приєднались одесити та кияни, а наш спільний ватажок "Міхалич" час від часу давав поради, як правильно ступати по льодяному схилу, зупинявся, коли комусь несила було йти, та підбадьорював народ своїми байками про гори. А коли ми піднялись впритул до скелястої заледенілої вершини, провідник відправив нас назад у табір. Бо далі підніматись без спеціального туристичного спорядження  "кішок", льодорубів та шнурів, було дуже небезпечно. Лише троє "сябріввідчайдухів" були готові до такого двобою з гірською стихією. Погода теж додала своїх труднощів  повітря навколо біліло туманом і розгледіти будьщо можна було лишень в радіусі кількох метрів. Сніжинки, немов легкі пір’їнки, застеляли очі і було радісно на душі не тому що, а всупереч! Всупереч несприятливій погоді, неподоланій вершині, пекучому вітру і холоду, що пронизував тіло наскрізь! На жаль, таки довелося повернутись у табір, що був розташований у притулку "Козьмещик". "Зрештою, це ж не останні гори", переконувала я сама себе і з острахом згадувала зледенілі брили каміння Петроса. А яка смачна вечеря чекала нас внизу! Смачна, бо заслужено вистраждана! Наступного дня планували йти на Говерлу…

"Говерло! Говерло!.."

Примітно, що в перекладі з угорської мови слово "Говерла" означає "Сніжна гора". І це правда, бо сніг на північних схилах вершини тримається деінде навіть до серпня. Дехто з дослідників гір стверджує, що раніше вершина мала іншу назву  "Говирла". "Говерлою" вона стала, коли знайшли помилку на австрійській військовій карті. Правда це чи ні, але так кажуть. А ще про найвищу гору Карпат оповідає легенда. Говерлою звали дівчину, а хлопця  Прутом. Закохані зазнали супротив батька нареченої  гірського Царя, що перетворив дочку в гори. Розвіяти чари можна було лишень зійшовши на гору до сходу сонця, але знесилений горем парубок не встиг. Коли дівчина перетворилась на гору, Прут сів перепочити та заплакав гірськими потічками сліз за своєю коханою! З того часу річка Прут витікає зі схилів Говерли. Загалом, Говерла не така страшна вершина, як її змальовують. Головне не потрапити під немилість матінкиприроди. Зі сторони притулку "Козьмещик" сходження на неї триває від 4 до 5 годин в залежності від погоди та фізичної підготовки групи. Нам цього разу із погодою теж не пощастило. У таборі накрапав дощик, температура зашкалювала за плюс, а ледь примерзла земля на очах перетворювалась у болото. Та всетаки була надія, що там, високо в горах, погода змилостивиться. Зранку у табір прибули ще п’ятеро сокальчан, приєднались дві дівчини з Донецька, і ми вирушили підкорювати Говерлу. Йшли весело, жартуючи про позаминулорічні пригоди наших сокальських блукачів. Хлопці з усмішкою на вустах згадували, як вони загубили під Говерлою стежку і заблукали в лісі, а потім цілу ніч підтримували велике багаття, їли шоколад, запивали "міцненьким" і чекали порятунку від МНС. Пригода навчила їх на все життя: у мандрівки брати все необхідне з собою, про що красномовно свідчили їхні великі наплічники. А раптом знов заблукаємо, мовляв, навчені гірським невдалим досвідом. Але на цей раз обійшлось без пригод. Заблукати нам не вдалось, було досить людно. Групи туристів, що повертались з гори, повідомляли про несприятливу погодну ситуацію під Говерлою. Підйом добре втоптаною дорогою подолати влітку набагато простіше, а от взимку через великі снігові замети та вітри побороти було непросто. Дійшовши до межі лісу, ми зрозуміли, що далі практично підніматись немає жодного сенсу. Туман, сніжна крупа, вітер, що на очах замітав сліди, та заліплені снігом і льодом туристи, котрі розчаровано повертались у табір, так і не дійшовши до цілі. Зрештою, хіба це важливо?..

Не знаю чому, але кожного разу, від’їжджаючи з гір, у мене з’являється незрозуміла ностальгія. Хто бував в горах, той знає, що це за відчуття. Це біль і крик супроти сірого асфальту та нещадної цивілізації, розлука з дорогими та рідними місцями, до яких звикаєш дуже швидко. Ностальгія  це таке своєрідне полум’я, непідвладне рокам. Це зранена пам’ять про тих, хто пішов назавжди з нашого життя. Бо гори, як лакмусовий папірець, проявляють ностальгію за втраченим дитинством. Чому в горах росіяни, білоруси, поляки, чехи, українці зі Львова і Харкова відчувають цю неосяжну ЛЮБОВ, готові поділитись з тобою останнім? Тож нехай ця НОСТАЛЬГІЯ кожного року оживляє в нових зустрічах цю БОЖЕСТВЕННУ ЛЮБОВ! До нових подорожей!

Ірина СЛАВЧАНИК.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

В Сокалі пройшли змагання з баскетболу

1-2 листопада на базі Сокальської ДЮСШ ...