Home / Наші інтервю / Сумно дивитися на те, до чого довели наш трудолюбивий шахтарський край!

Сумно дивитися на те, до чого довели наш трудолюбивий шахтарський край!

 Цьогорічна передвиборча кампанія триває уже більше місяця, і за цей час кандидат у депутати Верховної Ради України, директор шахти «Надія» Микола КРИШТОПА встиг відвідати чимало населених пунктів, що знаходяться на території 124-го Сокальського виборчого округу. Побував Микола Григорович у Червонограді та Сокалі, Угнові й Великих Мостах, поспілкувався із мешканцями сіл Старий Добротвір, Двірці, Волиця, Реклинець та інших. Враженнями від поїздок поділився у цьому інтерв’ю.

 
– Миколо Григоровичу, для початку хотілося б почути Вашу оцінку теперішньої ситуації у Прибузькому краї. Адже за останній час Ви об’їздили багато міст та сіл і, мабуть, почерпнули для себе значну кількість корисної інформації.
 
– На теренах Сокальщини я мешкаю із далекого 1976 року, тобто вже понад три із половиною десятиліття. І весь цей час активно спілкуюся з людьми різних професій та соціальних верств. Саме тому для мене немає потреби, як модно тепер говорити у політичних колах, «вивчати округ». На відміну від так званих «парашутистів» я живу на цій землі, живу її проблемами і радощами та добре знаю, як непросто дається нашим людям шматок хліба.
 
Скажу чесно – коли дивлюся на те, у якій ситуації опинився сьогодні наш шахтарський край, враження складаються двоякі. З одного боку, у кожному місті чи навіть найменшому селі мешкають добрі, освічені, високоморальні люди, які люблять і вміють працювати та виховують своїх дітей і онуків у традиційному українському дусі. А з іншого, сумно й боляче спостерігати, у що за 20 років незалежності України перетворилася донедавна сильна як у промисловому, так і у сільськогосподарському плані північ Львівщини. Перспективні енергетичні підприємства, такі як Добротвірська ТЕЦ, приватизовано приватними структурами. Через не надто далекоглядну політику у сфері палива та енергетики державою створено умови, через які більшість вуглевидобувних шахт нашого краю вже кілька років «дихають на ладан». Нічим не краща ситуація і у сільському господарстві, адже замість того, щоб допомогти аграріям дешевими кредитами та дотаціями, законодавці вже немало років лише вставляють їм палиці у колеса. Якщо так продовжуватиметься й надалі, боюсь, що ми можемо «догосподарюватися» до втрати державності. І саме тому теперішні вибори до парламенту багато в чому є для нашої країни доленосними. Адже вкрай необхідно, щоб до влади прийшли досвідчені люди, які довели, що вміють працювати не на вирішення власних бізнесових інтересів, а на благо усієї громади. 
 
– Ситуація у паливно-енергетичному комплексі нашого краю сьогодні вкрай непроста. Адже стараннями представників крупного бізнесу розірвано сталий механізм збагачення та реалізації того вугілля, яке видобувається на шахтах Львівщини. 
 
– Опираючись на свій багаторічний досвід керівника вугільного підприємства, скажу так: якщо у найближчий час існуючі проблеми не будуть вирішені, на весь Львівсько-Волинський вугільний басейн чекає затяжна криза та катастрофічно різке зростання рівня безробіття. А тепер поясню чому. Перше і найголовніше – Добротвірська та Бурштинська теплові електростанції, а також Центральна збагачувальна фабрика опинилися у приватних руках. Причому теперішній власник електростанцій – компанія ДТЕК 
 
– володіє також вугільними шахтами у Дніпропетровській, Донецькій та Луганській областях. Тобто в будь-який момент олігархи, які контролюють ДТЕК, можуть відмовитися від закупівлі вугілля із наших шахт. І все – 12 тисяч родин опиниться без засобів для існування. А вслід за ними збанкрутують і сотні магазинів та підприємств обслуговуючої сфери, адже кількість їх клієнтів дуже різко знизиться. Для того, аби цей вкрай песимістичний сценарій не втілився у життя, необхідно налагодити чітку систему збуту видобутого шахтами Львівсько-Волинського басейну вугілля на теплові електростанції Західної України. Саме цим я в першу чергу займусь, ставши депутатом Верховної Ради. Тому що маю чітку життєву позицію – великі промислові об’єкти повинні працювати на благо усіх людей, а не лише представників крупного бізнесу. У шістдесятих роках минулого століття паливно-енергетичні підприємства нашого краю споруджувалися за принципом єдиного замкнутого виробничого комплексу. Сьогодні ж найприбутковіші із них вже приватизовано. Тобто основна частина їхніх доходів осідає у кишенях бізнесменів, а не в державному бюджеті. І що характерно, двоє із моїх теперішніх опонентів, які відсиділи у Верховній Раді вже по кілька скликань, пальцем об палець не вдарили для того, щоб не допустити продажу стратегічно важливих промислових об’єктів і тим самим захистити інтереси звичайних людей. От так вони дбають про своїх виборців. І після цього їм ще й вистачає нахабства для того, аби знову просити мешканців Прибужжя проголосувати за них. Вважаю, що такі люди не мають ні честі, ні сорому, ні совісті. 
 
Друге – виділення державних фінансових дотацій на покриття витрат із собівартості, або по-народному «на проїдання». Це виділення бюджетних коштів виключно на виплату заробітної плати і відрахувань. Що стосується капіталовкладень на заміну чи ремонт зношених фондів або придбання нових, то вони не фінансуються. Існуючі ж виробничі ресурси невпинно морально і фізично зношуються. Ще трохи – і не буде чим працювати. Щоб існувало підприємство, потрібно видобувати вугілля, а щоб заробити кошти, його необхідно іще збагатити й продати. Керівники шахт кожен день зіштовхуються з цією проблемою. І доки держава справно виплачує гірникам заробітну плату, все ніби добре. Але ж насправді ситуація виглядає доволі плачевно, і тому необхідно віднайти шляхи виходу із неї, щоб люди не втратили свої робочі місця. 
 
А тепер третій аспект, який тісно пов’язаний як з першим, так і з другим. Це – збереження цілісної структури ДП «Львіввугілля». Вже тривалий час ходять чутки, що найперспективнішу та найновішу із шахт – «Степову», тобто колишню десяту «Великомостівську», хочуть віддати в оренду, а всі решта – виставити на приватизацію. Але ж хто захоче купувати вже досить старі шахти навіть за символічну ціну, якщо офіційно збитки від діяльності кожної із них доходять упродовж року до 30-40 мільйонів гривень? Таку шахту бізнесмени можуть придбати хіба що для того, аби порізати її на металобрухт. І якщо зараз не завадити втіленню цього плану у життя, наш край буквально за півроку може спіткати лихо, масштаби якого, мабуть, мало хто із мешканців собі уявляє. Адже без «Степової» ДП «Львіввугілля» навряд чи зможе працювати продуктивно. Тому я іще й іще раз закликаю людей – не вірте популістам, які поодягали вишиті сорочки і взялися за свою улюблену справу – вішання лок-шини на вуха. Бо сьогодні ви за них проголосуєте, а завтра вони будуть працювати так як «працювали» вісім років. Переконаний, що люди, які ні дня не працювали у шахтарський галузі, не зможуть та й не захочуть детально вникати у всі її проблеми та потреби. І звісно ж, вони не заважати-муть багатим підприємцям реалізувати свої наміри. А за яскравим прикладом того, як господарюють нові власники на «прихватизованих» об’єктах, далеко ходити не треба – буквально кілька тижнів тому центральна збагачувальна фабрика зупинилася через обвал однієї із галерей. Тобто принцип роботи у них один – отримати прибуток якнайшвидше, без інвестування суттєвих коштів у оновлення та вдосконалення виробничих потужностей. Благополуччя звичайних людей при цьому до уваги не береться. Адже відомо, що наприклад у центральній збагачувальній фабриці працівникам боргують заробітну плату, а трудяться вони у непростих умовах, без води, тепла та іншого. 
 
– Уже від кількох кандидатів у народні депутати від Сокальського виборчого округу довелося почути, що Ви – провладний кандидат, прихований представник Партії регіонів. Чи правда це?
 
– Звісно ж ні! Я вже навіть трохи втомився повторювати, що Партію регіонів ніколи не підтримував і підтримувати не буду. Адже підприємство, яке я очолюю вже 15 років, постраждало від дій теперішньої влади чи не найбільше за інших. До того, як були віддані на приватизацію Добротвірська та Бурштинська ТЕЦ, ми працювали із відмінними фінансовими результатами, не отримуючи при цьому жодної копійки державних дотацій. І мали можливість допомагати школам, дитсадкам, лікарням, релігійним громадам та багатьом іншим. А що тепер? Тепер ми, посуті, змушені вмовляти приватну структуру ДТЕК придбати наше високо-якісне вугілля за значно нижчою ціною, ніж воно насправді коштує. Адже ми повинні заробити хоча б на зарплату своїм працівникам. А інших вагомих ринків збуту для нас немає. І невже я повинен підтримувати владу, яка прагне поставити на коліна край, в якому я живу? Ні в якому разі! Працюючи у Верховній Раді, відстоюватиму виключно інтереси звичайних людей, трудівників, як і робив це упродовж кількох десятиліть праці на керівних шахтарських посадах. 
 
– Найбільше місто нашого округу – Червоноград – без сумніву заслуговує підвищеної уваги з боку депутата Верховної Ради України. 
 
– Справді, незважаючи на те, що ззовні місто виглядає менш-більш доглянутим і благополучним, проблем у ньому вистачає, причому проблем серйозних. Чого варте лише недобудоване приміщення поліклініки, яке у народі називають «Колізеєм». Ну й що б, здавалося, з того, чи мало довгобудів у наших українських містах і селах… Але ж на території споруди щороку гинуть діти, там розвели собі притон наркомани та алкоголіки, одним словом, це вже не довгобуд, а справжнє зміїне кубло. А влада робить вигляд, що не має до цієї проблеми жодного відношення. Дійшло уже до того, що на початку 2012 року молодь Червонограда організувала масштабну акцію протесту проти існування «Колізею», яку висвітлювали загальноукраїнські телеканали. І про який позитивний імідж Червонограда можна після цього говорити? На мою думку, реально віднайти кілька шляхів вирішення проблеми. Але для цього потрібно не сидіти у кабінеті й писати листи, а їхати до Києва у Фонд держмайна і наполегливо рекомендувати чиновникам спільно зайнятися цією справою. Іще одна надзвичайно важлива та дуже небезпечна для Червонограда проблема – це сміттєзвалище поблизу заводу «Зміна». Лише уявіть собі – від його межі до центральної площі міста по прямій менше трьох кілометрів. Зараз туди сміття вже не вивозять, але ж необхідно якнайшвидше впроваджувати у дію програму рекультивації цього полігону. Бо якщо іще трохи з цією справою потягнути, місту може загрожувати екологічна катастрофа. 
 
– За статистикою щороку в Україні зникає близько 50 сіл. Сьогодні село має статус вмираючого навіть в Галичині і безпосередньо у нашому Прибузькому краї. Села у європейському розумінні, де кожен господар має якесь виробництво чи обробляє шмат землі, вирощує свині чи корови, у нас вже майже не існує. Чому, на Вашу думку, так сталося, і як можна вирішити теперішню проблему села? 
 
– Хочу сказати, що в українському селі є не якась одна проблема. Сьогодні я бачу великий клубок проблем, найвагомішими серед яких постійне зменшення сільського населення, зникнення цілих населених пунктів. В селі найбільш сильно відчуваються проблеми безробіття, низької якості освіти і охорони здоров’я, відсутності реальних та дієвих стратегій розвитку сільського господарства. Дуже болючими питаннями є несправедливі закупівельні ціни на сільгосппродукцію. Селяни не мають змоги її продати без посередників, втрачаючи на цій процедурі величезні гроші. Адже ціна реалізації виробленої селянином продукції дуже низька. До прикладу, ціна на молоко у заготівельників втричі нижча від вартості бутильованої води. Хоча це абсурд! Але така ситуація існує тому, що в молочній галузі у нас діє монополія, яка чітко поділила ринки збуту і ринки закупівлі. Тому за цієї системи селянин приречений продавати молоко за невиправдано низькою ціною, незважаючи на те, що споживач купує його у перекупників 7-12 гривень. Подібна ситуація складається й на ринку інших продуктів харчування. Селянину невигідно займатися таким бізнесом, і він позбувається корови, теляти, свиней, не розширює виробництво фруктів і овочів і т. д. Згортається виробництво – зростає імпорт. Тому і їмо картоплю єгипетську, яблука польські, петрушку ізраїльську… 
 
Попри те, мало не щодня ми чуємо, що держава впроваджує економічні та соціальні проекти на селі. Однак, насправді, ці програми державної підтримки практично не працюють. 
 
Проблема в тому, що вирішувати проблеми сільського господарства слід комплексно, оскільки незначні вливання коштів за вирощування худоби мало допоможуть селянам. Бо ж село – це не лише сільське господарство, це цілий спосіб життя. Село підніметься лише тоді, коли селянин буде добре заробляти, тоді він буде жити в селі, продовжуватиме свій рід. А для цього потрібно детально розробити і забезпечити фінансово план відродження села.
 
– Які першочергові пункти повинні бути в цьому плані?
 
– Перш за все, у стратегічному плані ми повинні чітко, однозначно та аргументовано заявити – ми хочемо сформувати сільське господарство європейського зразка. Оскільки, я часто бував за кордоном, то бачив, що різниця між селом та містом там давно стерта. Друге важливе питання: наше село, для початку, має бути не «житницею Європи», а спершу має нагодувати якісними продуктами власний народ. Адже реальний споживчий кошик наших громадян є вкрай бідним і незбалансованим. А що вже говорити про якість та безпечність його вмісту?! Третє питання – структура аграрного сектору. Якщо ми беремося за розвиток села європейського типу, то маємо брати приклад з Європи, яка за багато років довела те, що аби вижити селу, селянину, як повітря потрібна кооперація. Таким чином, це стане конкретним завданням реалізації патріотичної балаканини в патріотичні діла. Оце буде наш вклад у спасіння села.
 
 Оскільки, збут продукції, її переробка, оптове постачання, спільне використання техніки, приміщень, постачання води, газу, електроенергії, виробництво комбікормів можуть регулювати самі кооперативи. Також кожне село має мати свою специфіку і спеціалізацію. В одному селі можна відкрити мініпекарню, в інших – столярний цех, пилораму, молочний, переробний, м’ясний мінізаводи, агрофірму, грибну, рибну чи звіроферму, швейний мініцех, також можна займатися пасічництвом, оранжерейним бізнесом, надавати побутові послуги тощо. Нашим працьовитим людям головне забезпечити стартовий поштовх, захистити в правах, а далі – спрацює їхня ініціативність і дух підприємливості. Підприємливість – вроджена риса українців. В селах сьогодні залишилось чимало активних селян. Тому нашим завданням є дати їм те, до чого вони зможуть докласти свої роботящі руки.
 
Завдяки відродженню промислів і агросектору село самостійно встане на ноги. Адже підприємства реєструються в селі і частина відрахувань йде в сільську раду на розвиток місцевої інфраструктури – культурно-просвітницької та соціальної сфер, охорони здоров’я, облаштування доріг, мостів, вулиць. Скажімо, 10 працівників платять щомісяця в сільський бюджет по 100 грн. відрахувань від заробітку. Протягом року одне міні-виробництво принесе селу 144 тис. грн. Це вже чималі кошти. А якщо відкрити 2-3 фірми, а потім вони почнуть розширятися? Достатньо відкрити в середньостатистичному селі 2 міні-цехи і надати 20 робочих місць, як воно відживе саме по собі. І селянам не доведеться їздити на чужину на заробітки. 
 
Такі проблеми як нестача робочих місць, невідремонтовані школи, садочки, будинки просвіти, дороги та інше відійдуть самі собою, оскільки фінансуватимуться за рахунок цих міні-підприємств. 
 
Кожне село повинне забезпечити повне використання своїх переваг у малому й середньому підприємництві. Саме таким шляхом пішла вся Європа, бо малий і середній бізнес є набагато ближчим для людей, зрозумілим і більш гнучким. Крім того, саме розвиток підприємництва стирає грані між селом та містом. Той, хто вважає, що це «комуністична утопія», хай поїде до Західної Європи і побачить, що мається на увазі. Ми повинні вивести сільське життя на рівень європейських, а не африканських стандартів.
 
– А яке враження справили на Вас автошляхи нашого краю?
 
– У Кам’янка-Бузькому та Сокальському районах, де я встиг побувати, є два види доріг – погані і дуже погані. Особливо «незлим тихим словом» пригадується шмат дороги від села Старий Добротвір Кам’янка-Бузького району до міста Великі Мости Сокальського району. Нічого дивного, адже там такі вибоїни, що у них ховається півколеса легкового авто. Зазвичай, місцеві водії намагаються об’їздити ями, а тому «виляють» по всій дорозі, створюючи таким чином аварійні ситуації. На жаль, владі до цього немає ніякого діла. Бо окрім обіцянок «ось-ось» розпочати необ-хідний ремонт, які лунають кожні 4, а тепер уже 5 років, мешканці більше нічого не чують. 
 
Особливої уваги заслуговує міст у селі Реклинець. Його аварійний стан можна констатувати без особливих дослід-жень. Щоправда, місцеві люди дещо потурбувались про машини, які їздять через міст – в одну із ям у якості знаку «Стоп» запхали гілляки.
 
Під’їжджаючи до м. Великі Мости, будь-який, навіть дуже стриманий водій почне лаятись. Здається, що сидиш не за кермом власного авто, а на козі – яма на ямі. Тут на велосипеді їхати важко, не кажучи вже про машину. Чому ж органи, на які покладено обов’язок стежити за нормальним станом доріг, не виконують своїх функцій належним чином, скаржачись на відсутність достатнього фінансування? Хіба ці відмовки повинні хвилювати водіїв, які, купуючи пальне, щоразу сплачують кошти до державної казни на ремонт шляхів? Тому запитання: «Чому я маю платити державі, яка не може забезпечити моє законне право користуватися дорогами з хорошим покриттям?» є одним із найпоширеніших серед місцевих мешканців. Ставши народним депутатом, намагатимуся досконало вивчити цю проблему, адже від її невирішення потерпають передусім звичайні українці, мешканці навколишніх міст та сіл.
 
Зрозуміло, що українські дороги можна будувати швидше, дешевше та якісніше. Але доти, доки в Україні не буде створено справжньої конкуренції у сфері будівництва і ремонту дорожнього покриття, якісних автошляхів нам не дочекатися. Щоб ліквідувати плутанину з утриманням і ремонтом доріг, головне, аби цим займалися професіонали, а не випадкові підрядники. Тому слід позбутися згубної практики конкурсів за принципом «хто дешевше, той і виграв», а також жорстко карати підрядників за неякісні ремонти та тих, хто лобіює або покриває таких горе-шляховиків. Можливо, допоможе посилення відповідальності за порушення норм виконання дорожніх робіт? Але зробити це можна, лише подолавши корупцію і у цій сфері. Бо тільки тоді нашими українськими дорогами можна буде їздити, а не долати перешкоди.
 
На мою думку, попри всі проблеми, українське село було та залишається колискою нашої держави. І тому надзвичайно важливо повернути селянам віру у завтрашній день. Тоді вони зможуть народжувати та нормально виховувати своїх дітей, укріплюючи таким чином національну незалежність та відкриваючи країні шлях у майбутнє. І тому, ставши депутатом Верховної Ради України, я робитиму усе можливе для того, аби наше село встало з колін та зажило по-європейськи.
 
– Вже зараз можемо із впевненістю стверджувати, що цьогорічна передвиборча кампанія не обійшлася без брудних технологій…
 
– На жаль, це правда. Причому у нашому Сокальському виборчому окрузі політичну «чорнуху» використовують чомусь лише проти мене. Очевидно, конкуренти самі розуміють, що я маю чи не найбільші шанси на перемогу, тому й вдаються до таких нечесних, мерзенних дій, як обман людей та шкідництво. Наприклад, народний депутат В’язівський, який дві каденції поспіль у Верховній Раді лише язиком молов і нічого для громади не зробив, при кожній нагоді абсолютно безпідставно заявляє, що я – кандидат від теперішньої влади. Про свою ж діяльність на посаді депутата не розповідає. Зрозуміло чому – нема про що. У Червонограді та Великих Мостах невідомі виродки вже кілька разів обдирали та псували мої передвиборчі плакати, не чіпаючи при цьому жодних інших. А те, яку агітаційну тактику вико-ристовує депутат-парашутист Степан Курпіль, взагалі у голові не вкладається! Лише уявіть – він дає одноразові пожертви церквам та одразу ж після закінчення Служби Божої, повернувшись спиною до Іконостасу, звертається до вірян із закликом проголосувати за нього. Так він посту-пив 7 жовтня у соборі святого Володимира та церкві святого Йосафата міста Червоноград. Вибачте, але ж це – неприкрите богохульство! І дуже дивно, як настоятелі церков дозволяють простому смертному здійснювати подібні речі. Вважаю, що Божий Храм – не місце для політичних закликів.
 
Я ж сподіваюсь, що за останні роки мешканці Прибужжя уже встигли зрозуміти, ким насправді є усі ці псевдопатріоти, популісти й пустослови. І маю велику надію, що на майбутніх виборах вони віддадуть свої голоси за тих людей, які щоденною напруженою працею довели, що хочуть та можуть приносити користь усій нашій великій громаді.
 
Записала Оксана ВОЗНЯК.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Прийде час, і своєю історією займатиметься українська держава

До редакції газети "Голос з-над Бугу" ...