Для декана Тартаківського о. Богдана Лилика розпочався двадцять четвертий рік священства, і сьогодні він досяг полудня свого віку. Вже п`ятнадцять літ править у храмі Різдва Пресвятої Богородиці у селі Тартакові. Про працю на духовній ниві наша з ним розмова.
– Отче Богдане, Ви навчались у радянській школі, у родині не було осіб духовних, що спонукало Вас стати священиком?
– Я народився і виховувався в сільській хліборобській багатодітній, дуже побожній родині на Городоччині. З вихідців нашого села Угри вийшло багато священиків. І навіть за радянської влади майже все село ходило до церкви. Щонеділі і в свята йшли до храму мої батьки і брали з собою своїх семеро дітей. Скільки себе пам`ятаю, завжди хотів іти до церкви, любив церковний спів, вивчав молитви і відтоді зародилось бажання стати священиком. Пригадую, десь однієї неділі трохи прихворів, і батьки не взяли до церкви. Вони пішли, а я – за ними. Мама побачила мене вже у храмі заплаканого і не посвятковому вбраному. Коли заспокоювала мене, то наш місцевий парох о. Степан Гриньків сказав їй: «Не бороніть дитині йти до церкви, дякуйте Богу, що має таку потребу». І цю потребу несу через усе своє життя. Потребу служити Богу, на благо людей і України..
– І як же ця дитяча мрія втілилася у життя?
– Закінчив школу, мене призвали в армію, служив у Німеччині, а після демобілізації поступив у Ленінградську духовну семінарію. Хоча були певні перешкоди з боку влади. Але Бог помагав мені. Особливо я це відчув, коли мав змогу готуватися до вступу у духовну семінарію. У нас вдома була старенька книжечка катехизму, сам опанував алфавіт церковнослов`янської мови. У церкві св. Юра тоді служив священик Павло Кочкудан, з котрим приятелювала моя сестра, і він мені дав програму вступу до духовної семінарії. Семінаристів дуже перевіряли, навіть уповноважений зі справ релігії у Львівській області подавав про вихідців з Львівщини інформацію. Розумію, що в цей час через мене в якійсь мірі постраждали вчителі школи, де я навчався. 28 липня 1988 року в соборі св. Володимира у Ленінграді мене висвятили на священика, а вечірню вже служив у ОлександроНевській Лаврі. Пропонували залишитися у Ленінграді, але як зауважив священик о. Ігор Мазур, виходець з Вінничини, мене тягнуло до своїх людей, хотів правити на рідній материнській мові, в Україні. Деякий час мав практику вже як священик у церкві св. Юра у Львові. Згодом з благословення владики Никодима отримав парафію у селі Варяж, в яку входить Лешків, Русин. Десь з півроку я ще правив як православний священик, а потім перейшов у лоно грекокатолицької церкви. І дуже радий з того, що думки парафіян не розділилися, що вони пішли за мною, не було міжконфесійних чвар. Там я прослужив дев`ять років.
– А потім перейшли до Тартакова?
– У1997 році з благословення владики Михаїла Колтуна перейшов до Тартакова і тут труджуся в пастирському служінні. До лона церкви стараюся залучити якнайбільше дітей, молоді, проводжу з ними катехизацію в дитсадку, школі. Хочу, щоб молодь була свідома, тягнулася до духовності, щоб серцем Господа любила. Бо нині юнаки та дівчата оточені стількома спокусами, і лише Божа наука наверне їх на правильну дорогу.
Особливу увагу у пастирському служінні звертаю на проповіді, стараюся, щоб недільні науки дійшли до розуму та душі кожного, і Божі заповіді направляли кожного на життєвому шляху. У нашій церкві нині є гарний хор. Був час, коли я із Сокаля запросив нині вже покійного викладача музичної школи Зеновія Скибінського, котрий доклав зусиль, щоб хор зазвучав. Нині творчо і ревно працює з хором тартаківчанка Любов Козак, залучає до нього молодь. Думаю, що пастирське повчання і чудовий спів хору притягують до церкви парафіян.
– Отче Богдане, останнім часом змінилася Тартаківська церква, оновилася, помолоділа…
– Побудова нашої церкви датується 1876 роком. На жаль, коли я прийшов на парафію, храм був досить занедбаний, хоч величний і у ньому збереглася духовна перлина – Чудотворна ікона Тартаківської Матері Божої. І відразу у 1997ому році разом з парафіянами ми взялися за те, щоб поремонтувати, оновити, прикрасити храм. І до сьогоднішнього дня трудимося на цій ниві. Ми почали від відновлення тетраподу, реставрації хрестів, які похилилися, куполів, поштукатурили стіни храму знадвору, а навколо обклали плиткою. Поставили нову огорожу, бо стара була дуже занедбана. Далі ремонтуємо всередині: поновили престол, помалювали захристіє, поклали підлогу, реставрували Тартаківську Чудотворну ікону Матері Божої та іконостас, бічні образи, придбали нові фелони, євхаристійний набір. А у цьому році продовжуємо малювати церкву всередині.
– Очевидно, на це потрібні досить великі кошти. Звичайно, мешканці Тартакова дають пожертви, є також меценати…
– Звичайно, парафіяни люблять свій храм і допомагають як можуть. Насамперед, нам допоміг Борокський спиртозавод, спілка «Тартаківська». А у 2008 році вихідець з Тартакова Григорій Ковальчук, який нині мешкає у Києві, спонсорував кошти на перекриття однієї бані церкви. Інший бізнесмен Василь Кравець, теж колишній мешканець Тартакова, виділив кошти на придбання світильників для церкви.
– Отче Богдане, Ви – декан Тартаківського деканату, що входить у Ваші обов`язки?
– До 1946го у Тартакові був Тартаківський деканат, а у 2001 році з благословення владики відновлено деканат, до якого увійшли 16 сіл. І я очолюю його вже 11 рік. Разом зі мною тут працюють десять священиків. Насамперед, маю донести до духовенства певну інформацію, яку на пастирних радах нам подає владика. Часто збираємось на деканальних нарадах, аби вирішити певні проблеми. Живемо як одна велика родина, радимось, помагаємо один одному, бо робимо одну справу – доносимо слово Боже до людей.
– Дякую за розмову.
Розмову вела Оксана ПРОЦЬ.