Home / Наші інтервю / В сокальській школі працює волонтер з Німеччини

В сокальській школі працює волонтер з Німеччини

У Сокальській спеціалізованій ЗШ I-III ст. працював волонтером мешканець Гамбурга Ганс-Юрген Болліґ. Ми взаємно обмінялися інтерв`ю. Пан Болліґ розпитував про газету, цікаві теми, навіть пожартував, що прізвище моє звучить по-німецьки. А я, в свою чергу, за допомогою вчительки німецької мови Сокальської ЗШ I-III ст. Марії Гурської, цікавилася журналістською діяльністю Ганса-Юргена Болліґа (на знімку).

– Пане Болліґ, Ви – волонтер, а чому приїхали саме в Україну?

– Я вже в Україні вдруге. В минулому році приїжджав з дітьми у сокальську третю школу, бо був учасником проекту обміну досвідом шкіл з Жешува, Кельна, Сокаля. А цієї весни сам, бо мені цікава Україна, її люди, культура, побут, історія і сучасність. Але не я один відкриваю для себе Україну. Сюди приїхали двоє моїх друзів. Вони хочуть допомогти сім`ям, які цього потребують. Тому з власної ініціативи і за власний кошт закупили досить багато продуктів, привезли їх у приміщення районної влади для малозабез­печених родин. Тож, не одному мені небайдужа доля України. Я люблю подорожувати, в юнацькі роки їздив Європою автостопом. Мені цікаво, як в Україні побудована система освіти, бо маю фах учителя, а також тривалий час працював журналістом у газетах.

– Скажіть, будь ласка, а де Ви народи­лися?

– Я мав народитися у Берліні. Але 1948 року Західний Берлін був закритий. Радянські війська поділили його на західний і східний. Моя мама жила в британському секторі, і англійці дозволили вагітним жінкам покинути Берлін. Вона опинилася неподалік Гамбурга, де я і народився. Хоча дуже люблю Берлін. Вважаю своїм рідним містом.

– Як розпочався Ваш шлях у журна­лістику?

– Навчався у школі, закінчив гімназію. А потім таки повернувся у Берлін, де вчився у Вільному університеті. Вивчав німецьку мову, історію, політику і театр. Спочатку три роки працював лише як журналіст, а потім був і вчителем, і журналістом. Як це сталося? Я прочитав роман, де розповідається, що досвідчений юрист вирішив знову побувати у школі й стати учнем, ще раз пережити шкільні роки. І ми вирішили у газеті, де працював, відрядити мене, як наймолодшого, знову вчитися до школи. І я під вигаданим прізвищем грав роль учня. Вчився, виробляв чуда-дива на уроках, як і всі школярі. І потім це все описував у газеті. У школі ніхто не підозрював, що я журналіст, бо в Німеччині учні вчаться до 18 років, і я серед них не виглядав старшим. Через кілька тижнів признався, що не учень, а -журналіст, закінчив університет. На мене у школі вчителі були сердиті. А через кілька днів зателефонували від шкільної адміністрації, бо дізналися, що я вчитель, запитали, чи не хочу знати ще й вчительської роботи? Запропонували вчительську посаду, і я погодився. І з того часу працюю і журналістом, і викладачем історії, політики, німецької мови і театрального мистецтва.

– Журналістика, преса Німеччини відріз­няються від журналістики української…

– У Німеччині, хто хоче бути журналістом, той після закінчення школи іде працювати волон­тером. Або інший шлях – вивчають німецьку мову і політику. Наші газети виживають завдяки оголошенням, рекламі. Переважно виходять щодень. Здебільшого часописи всі приватні, правда, є кілька державних, які виходять раз на тиждень. Ті видавництва, які видають партійні газети, дуже часто банкрутують.

Як починав свою журналістську діяльність, то працював у невеличкій газеті, а потім вже перейшов до соліднішої, в Гамбуpзі. Коли туди прийшов, то мав такий випадок. Прочитав в одній газеті, що сталася велика пожежа на дискотеці в Іспанії. Тоді почав вивчати це питання: чи в разі пожежі на дискотеках Гамбурга їх власники мають відповідні протипожежні засоби, чи зможуть охоронити людей, чи пожежна служба готова до такого випадку. Невдовзі моя публікація вийшла на шпальтах газети, а на другий день її власник викликав мене "на килимок". Він, сидячи за своїм великим столом, сказав: "Ти статтю написав дуже класну, але, якщо ти ще раз таке напишеш, я тебе звільню". Потім я дізнався, що ті власники дискотек дають дуже багато реклами в газеті, і за рахунок цього вона існує. Зараз працюю в газеті у Бонні. В моїй журналістській роботі був такий випадок, що цілий тиждень жив разом з бомжами, а згодом описував їх життя.

– Пане Болліґ, про що найбільше любите писати?

– Мені цікаво спілкуватись і писати про митців. Тому що сам пишу вірші, оповідання. Навіть дещо з найкращого вдалося видати. Але не багато. Я вимогливий до своєї творчості. Люблю також розмовляти з політиками, а також писати репортажі зі суду. Пригадав собі суд над одним чоловіком, який крав електрику (в Україні, очевидно, теж є такі випадки). Суддя не хотів, щоб я про це писав, навіть попросив мене вийти із зали. Проте я сказав, що суддя не має права цього робити. І я залишився, а потім описав перебіг судового засідання.

– А про що не пишете?

– Ніколи не пишу про аварії. Бо був випадок, коли в порту у Гамбурзі перекинувся корабель. Там дуже багато людей опинилися у воді, багато втонули, покалічилися, бо уламки корабля впа­ли на них. Я бачив те криваве місиво. То була страшна, вражаюча картина. Про таке писати не можу. Мені було дуже тяжко. Та картина стояла перед очима. Тому таких тем уникаю.

– Чим займаєтесь тепер?

– Я вже на пенсії, не працюю вчителем. Є лише вільним журналістом. І мені стало цікаво на сторінки німецької преси давати публікації про Україну. Я з радістю погодився поїхати волонтером у Сокальську школу №3. За це мені ніхто не платить. То моя власна ініціатива. Мені дуже подобається спілкуватися з українськими дітьми, спостерігаю, як себе поводять учні, вчителі, порівнюю шкільну систему України і Німеччини. Навчаю дітей німецької і деколи англійської мови.

– Що Ви вже встигли побачити в Україні?

– Звичайно, Сокаль,Червоноград. Мене зачарував Львів, дуже гарне європейське місто. А з ресторану "Криївка" я взагалі не хотів виходити.

– У Вас в Німеччині родина?

-Так, маю дружину і навіть вже двох внуків. Є будинок, сад, в якому із задоволенням працюю. Я люблю спорт, вболівальник футболу. Захоп­лююся музикою. Деколи ще пишу сценарії для телебачення, кримінальні історії. За це отримую добрі гонорари. Також багато читаю і подорожую. Побував майже у всіх країнах Європи, окрім Ісландії, Болгарії, Румунії і Албанії. Можу собі дозволити подорожувати, бо маю добру пенсію і непогані гонорари. Чого і вам бажаю.

– Дякую за розмову.

Розмовляла Оксана ПРОЦЬ.

Фото автора.

 

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Прийде час, і своєю історією займатиметься українська держава

До редакції газети "Голос з-над Бугу" ...