Home / Наші інтервю / Україна завжди в моєму серці

Україна завжди в моєму серці

З цією симпатичною жінкою познайомилась в ЛОК "Ровесник". Найперше мою увагу, як і інших, привернула мова: п. Ольга (так її звали) з усіма розмовляла чистою українською, а зі своїми трьома дітьми – англійською, чи то пак американською. Як з'ясувалось, родом вона із села Забужжя, але вже більше двадцяти років живе у США. Цього літа привезла дітей на свою батьківщину, щоб показати їм, де народилась, могили своїх батьків, ближче познайомити з рідними.

Завжди усміхнена, привітна, комунікабельна, п. Ольга збирала навколо себе гурт людей, розповідала про життя в Америці. Домовилась з нею про зустріч, і в призначений день вона завітала у редакцію зі своєю незмінною трійцею. Ось що розповіла Ольга ШИРІЙ.

– Все почалося у 90-х роках: тітка, яка виїхала в Америку після війни, прислала мені запрошення. Відкрити візу було дуже важко, але, на щастя, мені це вдалося. Приїхала в місто Клівленд, штат Огайо, де живу й донині. Була дівчиною, знання мови було, як вони кажуть, "бейсік" – те, що пам'ятала зі школи. Мова мені "пішла" відразу і за це дякую своїм вчителям. Мої двоюрідні сестри допомогли мені зі школою, влаштувалась на роботу у польську фірму, яка надає послуги з прибирання приміщень, заробляла за годину 4,5 долара, крім цього ще ліпила вареники, словом, бралася за будь-яку роботу. Якось познайомилася з одними людьми з католицької церкви св. Йосафата і стала співати в хорі, протягом десяти років, поки голос "не сів". Світ, як кажуть, не без добрих людей: незабаром мені допомогли влаштуватися на роботу в лікарню. Спочатку працювала санітаркою, вивчила медичну термінологію, здала екзамен і стала лазерним оператором у лікаря, який дробив каміння.

Українська громада у США, як відомо, велика. З Сокальщини в ті роки там опинилося також чимало людей, вони здебільшого осіли в Чикаго. У нас – в основному люди з Тернопільщини, є декілька з Червонограда. Зустріла свого судженого – також емігранта, але з Литви. В 1998-му ми побралися. Народилися діти: старшу доньку назвали Енн-Марі, середнього сина, як і батька – Едуард, молодшеньку – Джулієн. Так як я працювала в лікарні, то йшла народжувати просто з роботи, бо працювала до останніх днів. Це був великий плюс, бо на все мала страхове покриття, в той час як інші за все платили, а це недешево. На роботу виходиш після шести тижнів, якщо народжуєш природньо, а після кесаревого розтину – після трьох місяців.

Ми також мали можливість здавати дітей в ясла, які працювали при лікарні. Мені допомагали вчити мову, в Америці не насміхаються, якщо ти чогось не знаєш, а допомагають, тим більше, коли бачать, що ти хочеш чогось досягти. Інженер лікарні приносив мені посібники, касети з російсько-англійським перекладом, працювала з комп'ютером… Спочатку наша сім'я винаймала квартиру, з часом, завдячуючи позиці (Америка така країна, яка дає не тільки заробити, а ще й більше потратити), купили будинок, в одній половині ми жили, другу – здавали у найм. З часом назбирали грошей на будинок. Народивши третю дитину, після десяти років праці, залишила лікарню. Працювала у відомій косметичній фірмі, з якою мала і маю зв'язок ще з 1996 року (до речі, у вересні фірма відзначатиме свій півстолітній ювілей). Це дозволило мені більше часу бути вдома з дітьми. Чоловік працював на "траках": їздив на далекі відстані, рідко бував вдома, мені доводилось в усьому покладатись на себе. У 2006-2007 pp. ми будували дім, а я в той час стала директором філіалу фірми. Було нелегко: робота, будівництво, діти… Але впоралася. Від компанії отримала автомобіль. Робота в цій фірмі принесла мені великий позитив, дозволила підтримати інших. І ще я чітко усвідомила: якщо хочеш чогось досягнути – постав перед собою ціль і, не звертаючи, йди до неї. Тут здобула успіх, захотілось чогось нового. Завжди мріяла захищати людей, і от мені потрапило оголошення в газеті про набір на навчання в юридичний коледж – і я вступила в нього, вже будучи зрілою жінкою, багатодітною матір'ю. Закінчила його з відзнакою, стала помічником адвоката. Найбільше, що мені подобається в Америці, це те, що ніхто не втручається у твоє життя і бізнес, ти сам будуєш його. Але якщо потрібна допомога – ти її отримуєш. Наприклад, якщо трапиться нещасний випадок, викликаєш допомогу. Швидко приїжджають і пожежна, і "швидка", і еменесники, потім, звичайно, за це потрібно заплатити, але рахунок розбивають по місяцях, і людина виплачує його. І так в усьому. Наприклад, будемо купувати Енн-Марі автомобіль. Звичайно, новий, бо старий весь час потрібно ремонтувати. Його можемо взяти в кредит на 5-6 років. Чимало американців живуть в кредит ціле життя.

Що бракує американцям – це часу, в тому числі й мені. День дуже насичений. Встаю раненько, щоб приготувати сніданок, потім відпроваджаю дітей на навчання – вони ходять в різні школи, далі збираюся і сідаю за кермо – у нас пішки практично не ходять, а в голові вже складений план дня. Наша фірма займається відшкодуванням коштів потерпілим: спочатку надаємо безплатну консультацію, потім збираємо потрібний матеріал і домагаємось, щоб, скажімо, потерпілий в ДТП отримав гроші. Робочий день в мене закінчується о 17 год., далі – вечеря, домашня робота. Вдома дні також розписані: по понеділках разом дивимося телевізійні програми, в середу – у нас бібліотечний день, їдемо в бібліотеку, я дуже люблю читати книги, а діти просиджують за комп'ютерами, беруть матеріали для шкільної програми. Є дні, коли всією сім'єю йдемо в кінотеатр, шкода, що ні в Червонограді, ні в Сокалі вони не працюють. Зате дітям дуже сподобався аквапарк у Львові, українські цукерки. Дуже змінився за ці роки Сокаль – побільшало новобудов, церков, дуже багато барів, і в основному, в житлових будинках, в Америці такого не дозволяють. Забагато на Україні й святкують. В Америці найбільші свята – Різдво та День подяки – тривають два дні, а потім ялинки викидають і продовжують працювати. Ми з дітьми багато подорожуємо. Коли маю час, то читаю, люблю танцювати, раніше співала в українському хорі "Дніпро". Ми збираємося українською громадою, проводимо різні свята, допомагаємо потребуючим. Біля нас є українське містечко Парма, одна з крамниць називається "Львів", є багато церков, зокрема, українська православна св. Володимира, пресвятої Покрови, чимало ресторанів, є українська кредитна спілка "Самопоміч", вздовж центральної вулиці висять з одного боку американський, з другого – український прапори. Чоловіки-українці в основному працюють водіями, жінки займаються прибиранням, дехто працює на заводах по випуску "Фордів" і "Шевроле", а також на механічному заводі.

На Сокальщині живуть мої брати, ми вже побували в них, разом зі мною діти працювали на городі, садили квіти на могилі моїх батьків, купалися в озері, їли фрукти з домашнього саду… Вдома розмовляємо українською, вони все розуміють, тут самостійно ходять в крамниці за покупками, але на людях встидаються своєї вимови. Дуже подобається їм український хліб, особливо з сезамом, висівками, і коштує він вдвічі-втричі дешевше. Вдома ми їмо багато різноманітної риби, а тут, на жаль, вибір дуже малий. Всюди розраховуємось пластиковими карточками чи чеками, – у вас це тільки починають запроваджувати. Готую домочадцям червоний борщ, супи, салати, зокрема олів’є, мій чоловік ніде його не їсть, тільки вдома, і, звичайно, голубці. Пекти, зізнаюсь, не люблю, цим займається Енн-Марі. Діти мають обов'язки: старша вдома робить практично все, син виносить сміття, пилососить, наймолодша любить витирати пил, прибирати речі…

В Америці також є дуже багато безробітних, але вони нікуди не їдуть, а стають на біржу і чекають поки їм знайдуть роботу за фахом. Економічна криза дається взнаки і в нас – з 2008-го багато американців втратили навіть будинки. Є у нас і злочинність, ви чули про розстріли учнів, студентів, таке було і в нашому штаті. Найстрашніший випадок, коли біля житла афроамериканця знайшли вісімнадцять трупів вбитих ним жінок. Він стався десь півтора року тому. Його засудили до смертної кари. Дітей дуже пильнують у школах, але є проблема в їхньому середовищі – одні знущаються над іншими; студенти, серед яких є багато іноземців, наприклад з Індії, Кореї, Таїланду, – над студентами. Цьому питанню присвячують велику увагу, є спеціальні організації, над цим постійно працюють психологи.

На мій погляд, в якій би ти країні не жив, маєш ставити перед собою мету на короткий термін і на перспективу. І йти до неї. В кожного мусить бути позитив, треба йти до нього, шукати його, він є запорукою успіху. Не можна опускати руки, потрібно брати приклад з кращого, а не з гіршого. Завжди думаю про мотивацію, я така людина, що можу не тільки себе, а й когось підняти. Можна всього навчитися, було б тільки бажання, ми ж не народжуємося відразу вчителями чи лікарями.

Приїхала в Україну після тривалої відсутності, бачу, що є деякі зрушення на краще. Але побачила, що зник середній клас, тепер у вас є дуже багаті та бідні. Якби були кращими умови праці і життя, то українці не шукали б щастя за кордоном. Україна дуже гарна природою, багата родючими землями, працьовитими людьми, вважаю, що тут є для всіх робота, але багато залежить від керівництва держави. Якщо б воно забезпечило простих людей роботою, вони б не виїжджали масово за кордон, як є зараз, а примножували б багатства рідної країни. Бажаю українцям не падати духом, вірити в краще майбутнє, перші кроки вже зроблені, потрібно йти далі.

Де б я не була, Україна завжди в моєму серці. І нехай так буде в кожного із вас, мої любі земляки.

Розповідь записала
Валентина БЛУДОВА.

На знімку: Ольга Ширій з дітьми та племінником.

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Чим живуть працівники охорони здоров’я?

Лікар – це набагато більше, ніж ...