Home / Листи до редакції / Очам радість, серцю смуток

Очам радість, серцю смуток

Так склалося, що після багатьох років мені знову випала подорож по Європі  Франції, Німеччині, Австрії, Чехії, Польщі. Сталося це завдяки благодійному фонду "Карітас"Сокаль і особисто Мар'яні Яремчук, яка не тільки організувала групу (переважно з молодих людей), але й вміло, з великою відповідальністю зуміла зробити цю поїздку, образно кажучи, вікном в Європу, яке, особливо для тих, хто був там уперше, часто виглядало чимось неймовірним і казковим. Мабуть, мало хто задумується, яку велику справу робить п. Мар'яна. Нам, на відміну від великих керівників і чиновників, які часто діляться враженнями про проведені зустрічі із закордонними друзями, поїздки, які б мали приносити користь у вигляді залучених інвестицій, впровадженням новітніх методів праці та засобів реалізації суспільного життя, а приносять хіба що витрати бюджетних коштів.

Почалась подорож, як і день, зі спільної молитви, яка не тільки концентрувала увагу, але й нагадувала кожному подорожньому про велич як Богом даного для людини обійстя  Землі, так і ставленням один до одного з певними обов'язками і запровадженими порядками і правилами, що роблять життя людей щасливим і радісним. Побачене часто вражало: чистота, велич храмів і пам'яток архітектури, краса природи і талант людей… Але навіть побачене  від пам'ятника Т. Шевченку в Парижі до поклоніння на могилі С. Бандери в Мюнхені  не стільки відклало відбиток у душі кожного, як запитання: чому ми, українці, маючи Богом дану прекрасну землю, розумних і роботящих людей, живемо так, що і порівняти нема з чим? З таким запитанням я звернувся до українських священиків, які живуть і працюють на чужині, підтримують наших краян там, далеко від Батьківщини, де відчуття свого, рідного, допомагає залишатись українцем. Відповідь як у Парижі, так і у Відні була майже однаковою: вимога людей до дотримання обіцяного керівниками і політиками, високий рівень відповідальності тих, кому довірили керівництво і управління на кожній ділянці роботи. Люди висловлюють свої погляди і бажання, а керують ті, в кого є розуміння і вміння втілювати в життя задумане. Результат завжди однаковий: або людина стає шанованою, або, відчувши свою неспроможність, йде у відставку. Зразу ж напрошується порівняння. Всі наші керівники (підкреслюю  різних рівнів) вміють гарно говорити, знають, що не так, а ось виконати чи впровадити в життя… Можна завжди почути "плач Ярославни": і там хтось винний, і там щось не так. І виходить як у приказці: поганому танцюристу… Може, хтось із них відмовився від "тяжкого крісла" і пішов у відставку? Не хотілося б переводити гарну подію (маю на увазі поїздку) на політичний підтекст, але є надія на те, що завдяrи побаченому, молоді люди не схочуть продовжувати своє життя у хаосі і безпорядку. Візьмуть за приклад і будуть вимагати і творити, гордитися своїм краєм і тішитися життям, як це роблять інші народи. А не залишатися в глухому куті, почувши запитання водія, громадянина Польщі, чи логічно на дорозі, яка вся в ямах, білити вивернутий бордюр, затрачаючи матеріал і людську працю? Можливо, краще засипати яму? Або висипати сміття в ящик, в якому немає дна чи ржавий бік? Може, відповіді і логіку знають ті, хто взявся нести відповідальність за ці господарські справи? А ми, жителі, повинні просто не сприймати їх скиглення  нема ресурсів, повноважень… Вишукуйте, домагайтеся, в кожній справі має бути вихід. А якщо не вмієте його бачити чи не хочете працювати, то самі люди повинні про це сказати. А як мовчать  значить їх влаштовує таке життя. Недаремно ж найпопулярнішою відповіддю на запитання, як життя, у нас є: аби не гірше… Ті, хто побачив світ, також мають запитання: а що, можна ще гірше? Наші предки везли сіль з Криму, бо була потрібна, в недалекому минулому селяни, щоб обробляти землю, відродили користування кіньми, бо це стало актуальним. Можливо, вміння організувати доставку каміння з Карпат і вимощування доріг є теж актуальним? І знову це ляже на простих людей. Вони ж бо організували самотужки прибирання біля будинків, вимощення ям на під'їзних шляхах.

Допомоги чи вміння організувати від влади не дочекаєшся. Тож виникає просте запитання: а чи потрібна така структура і такі керівники, які не вміють і не можуть? А якщо вміють і можуть, то щоб це бачили і відчували люди, а не тільки їх вуха. Ось і відповідь до другої частини заголовку. Хочеться радості, а не смутку, і розум має підказувати, що тільки праця, в пропорції, хто більше на себе бере, той має і більше нести, може привести до цього прагнення. На закінчення хочу ще раз подякувати п. Мар'яні і водіям, зокрема, п. Генику, за їх добру справу, бо, як кажуть, краще раз побачити, ніж сто разів почути, і є надія на молодих людей, які будуть старатися втілити побачене в життя, наближаючи краще майбутнє.

Григорій КАЗАНІВСЬКИЙ,
житель м. Сокаль.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Львівщина представляє туристичний та курортний потенціал в Ізраїлі

Сьогодні, 7 лютого, в Ізраїлі стартувала ...