Home / Листи до редакції / Хто не пам’ятає свого минулого – приречений пережити його знову

Хто не пам’ятає свого минулого – приречений пережити його знову

Так говорив американський письменник і філософ іспанського походження Джордж Сантаяна.

Не доведи Господи знову пережити українцям те, що вони пережили в різні роки окупації України чужинцями. Хто тільки не топтав нашу землю, з якими тільки наїзниками не доводилось боротися нашим дідампрадідам… Якщо про походи Княжих дружин Київської Русі, війни часів козацької доби, бої українських Січових Стрільців ми можемо довідатись лише з підручників з історії чи з історичних книг, то про боротьбу славної української повстанської армії УПА наразі ще маємо змогу дізнатись від безпосередніх учасників тих подій чи очевидців. На жаль, істориків, які досліджують Визвольні Змагання 4050х років минулого століття, як жартував історик, президент Благодійного фонду «Літопис УПА» ім. В. Макара (нашого земляка з Поториці) Микола Посівнич: «Можна зібрати в одному мікроавтобусі». Саме тому, щоб не повторились ці страшні події, про які піде мова нижче, я й намагаюсь, при нагоді, спілкуватись з людьми, які пережили жахіття Другої Світової Війни. Завжди відчуваю свою провину за те, що спонукаю людей думками знову і знову переживати ці моторошні хвилини і дні свого нелегкого життя. Такі розмови рідко обходяться без сліз…

Не могла без сліз оповідати пережите і 89річна вдова командира самооборонного кущового відділу (СКВ) Семена Хмари на псевдо «Залізний», мешканка с. Горбків – Євгенія Василівна Хмара. Як і багатьом родинам тогочасної Галичини, родині пані Євгенії довелось натерпітись знущань і переслідувань від різних окупантів. Одного брата – Григорія Васильовича Трохимчука (1910 р. н.) на примусові роботи до Hімеччини вивезли нацисти, другий брат – Іван Васильович Трохимчук (1908 р. н.) – полiг у бою з військами комуністичного НКВС біля села Спасів. Чоловік п. Євгенії – Семен Йосипович Хмара (1921 р. н.) походив з багатодітної сім’ї. Крім Семена в сім’ї виховувались ще троє братів: Григорій, Іван, Василь, і сестричка – Катерина. Діти рано залишились напівсиротами (помер батько). Мати Євдокія виховувала дітей у християнському і національному дусі. Діти настільки були слухняними, що навіть, коли мати котрогось із братів посилала з якимось дорученням, примовляючи: «Одна нога тут, друга – там», діти жартома скакали на одній нозі. Росли дружними, всю роботу по господарці виконували разом. Шукаючи кращої долі, Василь і Катерина емігрували до Канади, що дозволило їм уникнути зустрічі з нацистськими і більшовицькими «визволителями». Адже з приходом більшовиків (1939 року), незадовго Іван разом з матір’ю Євдокією за приналежність Григорія і Семена до «Пласту» та Організації Українських Націоналістів (ОУН) були вивезені у місто Прокоп’євськ (Кемерівської обл., Росія). Семен і Григорій пішли у підпілля. За наказом організації Семен Хмара відбув на Волинь, де у нерівних боях із загарбниками проходив бойовий вишкіл. Григорій Хмара з організаційними завданнями перебував у Львові, Бродах. Під псевдами «Ольжич», «Степовий» 194243 р. – Повітовий організаційний референт Сокальщини, курсант і член військовопольової жандармерії (ВПЖ) старшинської школи «Олені» (березеньвересень 1944 р.). Згодом – Окружний референт військової розвідки Сокальщини, член Команди Сокальського Тактичного Відтинку (ТВ), Булавний, поручник.

Коли 1944 року на західні землі України повернулись червоні «освободітєлі», дружину «Залізного», який ще перебував на Волині, Євгенію разом донечкою Катериною (три тижні від народження!!!) зачинили в телячому вагоні і повезли на Схід…

Надворі стояв холодний жовтень… Під Києвом пані Євгенія вискочила з вагона і з прив’язаним до грудей немовлям пустилась у зворотню дорогу. Важка то була дорога. Були дні, коли єдине, чим матір могла потішити малечу, була звичайна вода. Як крізь сльози згадує пані Євгенія, під Берестечком мало бракувало, щоб втопитись у болоті разом з дитинкою. Мабуть, згадка про мужніх козаків які боролись і гинули в цих багнах, додала сили вирватися з підступної трясовини. Переходячи міст через Збруч, потрапила до рук «стрибків» (істребітельниє батальйони, а по простому – зрадники, бандити і найгірший елемент, покидьки). Стрибки (які при одній згадці про відділи УПА в паніці розбігались, кидаючи зброю) «погеройськи» під дулами рушниць допровадили п. Євгенію до свого хлібодавця – лейтенанта НКВС. По дорозі обзивали матір з дитиною «бандерівкою» і «шпигункою». Тільки людина з вивихнутою уявою могла у змордованій дорогою і голодом жінці, з немовлям на руках, вгледіти шпигуна.

Натомість, НКВСник виявився «людянішим» чи то з браку часу, чи з небажання з’ясовувати – «що і до чого…», відпустив Євгенію, вслід єхидно промовивши: «Іді, іді. Доберьошся домой, всьоравно вивєзут на Сібірь». Тут треба зауважити, що ріка Збруч на той час кордоном вже не була, але тим не менше пильно охоронялась. Вочевидь, це робилося з метою недопущення революційних настроїв з бунтівної Галичини у специфіковану в 20х роках Наддніпрянщину і далі.

Були і щасливі хвилини вимушеної «подорожі», недалеко Дубна – зустріч з кінним відділом УПА, командир якого вказав дорогу. Згодом, у лісі, в околицях того ж Берестечка жінка натрапила на добру сотню повстанців, які саме чистили свою вірну зброю. Як і минулого разу, командир сотні вказав дорогу на Броди і пояснив, як оминути польські колонії, потрапивши до яких, українці практично не мали шансів вийти живими.

Подолавши довгі кілометри шляху розтерзаною і спаленою Україною, пані Євгенія з дочкою повернулась у рідне село. Додому до матері не пішла, адже її активно розшукували. Через довірених людей зустрілася з братом чоловіка – Григорієм. Посходились повстанці і командири, почали розпитувати про настрої, боротьбу на Великій Україні. Пані Євгенія не стала приховувати гіркої правди і розказала хлопцям про те, що в цій збройній боротьбі їм варто сподіватись тільки на себе. «Ольжич» через зв’язкову поселив братову з маленькою племінницею до надійної родини у селі Спасів. Згодом, переховувалась у інших людей.

Єдиною розрадою у цьому кочовому, нелегальному житті були маленька Катеринка і короткочасні зустрічі з чоловіком, який за деякий час повернувся з Волині.

У грудні 1944 року, при викритті криївки, у Перв’ятичах впав геройською смертю Григорій Хмара «Ольжич», «Степовий». Разом з командиром поліг молодий стрілець – син священика… Тіла загиблих повстанців НКВСники прикидали соломою, і тільки в березні вдалось віднайти тіла і хоч і вночі, проте похристиянськи, з священиком поховати героїв у братній могилі с. Спасів. За рік після загибелі брата Григорія, у березні 1946 року поліг командир СКВ – Семен Хмара «Залізний». Як випливає з короткого життя і геройської смерті Семена Хмари, не помилився той, хто дав йому таке псевдо – «Залізний».

2 березня 1946 року, завдяки зрадникові, НКВСники отримали інформацію про місце розташування криївки у селі Равщина. Зрада!.. Цікаво, що змушувало зрадників видавати на тортури, на смерть своїх одноплемінників, односельчан? Особиста неприязнь, якісь старі особисті рахунки, матеріальна зацікавленість чи страх за своє нікчемне існування? Думаю, що не страх. Адже страх перед Богом, перед своїм народом мав би бути більшим за страх перед окупантом. Що відчував зрадник, видаючи молодих хлопцівборців? Цього ми не дізнаємось. Як би там не було, але юда зробив свою чорну роботу…

Криївку, яка була під школою, оточили прикордонники зі Стенятина та НКВСники зі Сокаля. В криївці перебували п’ятеро підпільників: Семен Хмара, Іван Блащук, Андрій Магера, Петро Башук та повстанець з села Копитів на псевдо «Чапаєв». На пропозицію здатись – хлопці відповіли ураганним вогнем, маневруючи по будівлі і час від часу використовуючи криївку, хлопці тримали оборону до вечора з надією вийти з оточення під покровом ночі. Саме така тактика дозволила не одному повстанцеві вирватись з ворожого оточення. Як любив у таких ситуаціях говорити славний сотенний УПА – Мирослав Симчич «Кривоніс»: «Дівка не без щастя, козак не без удачі». Розгадавши задуми оточених стрільців, облавники застосували важке озброєння. Мені не вдалось з’ясувати, з чого більшовики обстрілювали школу, але до вечора будівля була зруйнована вщент. Вимотані безперервним боєм, пригнічені безвихідною ситуацією, а що найгірше – малим запасом набоїв, троє повстанців таки здались на милість ворога, який, у перервах між обстрілом школи, наполегливо пропонував здатись. Цих хлопців не можна назвати зрадниками, вони нікого не видали, відбули свої довгі терміни у численних таборах ГУЛАГу. Завдячуючи їм, ми нині більше знаємо про загибель «Залізного» і його побратима, стрільця СКВ – Івана Блащука (уродженець села Горбків). Відразу, після здачі у полон, хлопці відповідали на запитання НКВСників. Перше, про що запитували облавники, було: «Почєму сразу нє сдалісь, на что расчітивалі?» Хлопці відповіли, що командир «Залізний» протягом всього бою закликав триматись до останнього набою… Тут пригадується, як ще на початку Другої Світової Семен Хмара палко заявляв у розмові з дружиною, що – «Ні німцям, ні большевикам служити не піду!» Згодом, коли більшовики оголошували амністію за амністією, на обережні натяки дружини про вихід з повинною – «Залізний» з терпінням пояснював їй, що він приречений загинути (занадто багато знав командир «Залізний»), щоб живим у полон потрапляти. НКВСники були «фахівцями» у витягуванні інформації з людини… Тут і нелюдські тортури, і психотропні препарати, тож як чоловік і батько він сподівався, що своєю загибеллю покладе край переслідуванням вагітної другою дитиною дружини… Євгенія pазом з хлопцямипідпільниками забрали тіла чоловіка і Івана Блащука та фірою перевезли на цвинтар села Горбків. Ховали вночі… без священика.

По смерті чоловіка пані Євгенія, вже з двома дітьми на руках, переховувалась до 1948 року. Коли у червні 48го з’явилась на подвір’ї матері, то хата того ж дня була оточена, і Євгенію з дітьми заарештували. Потім були 12 років неволі. Спочатку допровадили до тюрми у Сокаль, далі до сумнозвісної пересильної тюрми на Замарстинові у Львові. Ніколи не забуде Євгенія набитої в’язнями камери на Замарстинові. Чотирирічна Катеринка і півторарічна Іринка задихались від браку повітря. Доводилось по черзі брати дітей на руки, адже вгорі камери повітря не було таким спертим. Годували всіх без винятку соленою рибою, а води майже не давали. Далі – етап у далеку Пермську область Росії. Дорогою конвой під час перевірок поруч з дорослими змушував падати лицем до землі і малечу. Не звертали садисти уваги ні на вік малят, ні на болото чи сніг під ногами. Там, у чужому Пермському краю смерть не раз заглядала діточкам у вічі. Почалась якась пошесть, дітей насильно відправляли у лікарню, де вони масово вмирали. Пані Євгенія запротестувала і під страхом смерті відмовилась віддавати діточок на загибель. Інвалідність першої групи, дванадцять операцій (по одній за кожен рік ув’язнення). Нині молодша з сестер, пані Ірина, живе в Сокалі.

Чим завинили, яку загрозу становили для комуністів такі малюки? За які злочини можна давати дітям (півтора року і чотири від народження) дванадцять років таборів? В голові не вкладається…Таке могло відбуватись тільки у злочинному і брехливому СРСР…

Після смерті садиста і параноїка всіх «времьон і народов» Сталіна, режим у таборах дещо послабився. Іван Хмара, який разом з матір’ю перебував у таборі Прокоп’євська (Кемеровська обл.), розпочав заходи для об’єднання сім’ї. Чисельні листи у Москву зробили свою справу, і пані Євгенія з дітьми вирушила в дорогу – з Пермського краю у Кемеровську область. Ще й нині, крізь роки, п. Катерина чує крик молодшої сестри Ірини: «Ой впаду, ой впаду!..», коли вантажівкою на купі металобрухту добирались вони з табору до залізничної станції…

У Прокоп’євську свекруха Євдокія бавила онуків, а Євгенія працювала на породовиборці шахти «Коксовая» №1. На цій копальні, піднімаючи економіку «магучєго і непобєдімого» СССР, втратила фаланги пальців лівої руки (лікарі чотири години рятували руку). Тільки в липні 1960 року вдалось повернутись у рідний Горбків.

Повернувся додому й Іван Хмара. Ще на засланні спостерігав за роботою знайомого зуботехніка, з часом під його наглядом сам опанував цю професію. Закінчив Ярославське медучилище, і вже в Україні працював зубним лікарем у містечку Соснівка. До кінця своїх днів не ділив людей на простих робочих і начальство, однаково всім надавав кваліфіковану і якісну допомогу. В 90x роках, беручи участь у мітингу в Соснівці, сильно перехвилювався – cтався інсульт, і невдовзі Івана Хмари не стало…

Ось така гірка й водночас геройська доля однієї родини. Родини, яка боролась і перемагала, терпіла і виживала.

Прізвища братів Івана та Григорія Трохимчуків, братів Григорія і Семена Хмарів золотими літерами вписані у книгу «Сокальщина. Книга пам’яті України». Прикро, але й донині немає пам’ятників на місцях останніх боїв Григорія і Семена Хмарів. Сподіваюсь, що депутати Сокальської райради, чиновники і громадськість спроможуться бодай на хрести на місцях загибелі героїв, тим паче, що Львівською обласною радою було прийнято програму «Вшанування місць загибелі та боїв за українську Незалежність».

Андрій КАНАФОЦЬКИЙ.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Цікаві місця Львівщини – Сокальський район

Сокальський район – це дуже живописне ...