Листи до редакції

Люди, які роблять добро іншим

Щодень у районний Центр соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді приходить чимало відвідувачів, яким не байдужа доля дітей та родин, які потрапили у скрутні життєві обставини. Нерідко сюди телефонують голови сільських рад, вчителі, приходять знайомі чи сусіди, які живуть поряд дітей, які кинуті на призволяще чи не мають належного догляду, проживають у матеріальних нестатках… І просять допомогти їм. Як правило, після такої інформації працівники

Центру вирушають в дорогу, аби розібратися на місці. Мова ж йде про долю дітей. Випадки ж бувають різні. Один із них був неординарним.

…На столі задзвонив телефон. Коли підняли слухавку, схвильований голос, як потім з'ясувалося завуча з виховної роботи школи, просив допомогти дітям, які опинилася в скрутних життєвих обставинах. У них лише мама, яка сидить вдома з немовлям, а старша дитина ходить до школи. Це неабияк схвилювало працівників центру.

Тож вони наступного ранку вже були в цьому населеному пункті та йшли до помешкання родини. Двері їм відчинила тридцятилітня жінка, яку, як згодом з'ясувалося, звали Наталія. Вона переляканими очима дивилася на працівниць Центру, і не знала, що має робити. Та з кімнати почувся плач дитини і жінка кинулися до неї. Невдовзі слово за словом господиня розповіла їм про своє життя.

…Наталка в цьому містечку проживає п'ять років. Сюди її привіз з Москви співмешканець. Поїхати на заробітки, та ще й з дитиною, Наталку спонукала безвихідь. Вона втекла з Молдови від чоловіканелюда, який частенько заглядав у чарку, а коли повертався додому, всю злість зганяв на жінці. Повернутися до батьків не могла, ті ледь зводили кінці з кінцями. Проте одного дня, коли в Наталки чаша терпіння переповнилася, вона зібрала речі, взяла дитину на руки і втекла з дому. На вокзалі сіла в поїзд, який вже мав рушати… Він їхав в Москву… У столиці довго поневірялася, допоки знайшла роботу. Було важко, але додому вертатися боялася. Одного разу зустріла заробітчанина Тараса з України, і для неї, наче світ перевернувся. Він був уважним та люблячим, видавався надійним, добре ставився до її доньки. Одного вечора чоловік приніс свою валізу і відтоді вони вже жили разом.

Десь через рік в Росії розпочалась економічна криза, заробітчан стали звільняти з роботи. Невдовзі їх спіткала така ж доля. І Тарас запропонував поїхати з ним на Україну. Жінка не вагалась, бо з милим, як кажуть, рай і в наметі. Приїхали в Україну. Тарас привіз Наталку з донькою до батьків, ті одразу вороже зустріли прибулих. Постійно дошкуляли синові, мовляв, хіба українських дівчат мало, що привіз молдаванку, та ще й з дитиною, часто сварилися.

Життя разом з батьками ставало нестерпним. Щоб не ускладнювати ситуацію, Тарас з Наталею винайняли квартиру. Жили на віру, офіційно своїх стосунків не оформляли. Наталчина донька пішла в школу. Життя йшло своїм плином, невдовзі у них народився син. Вони раділи, проте не подумали, що малюкові треба виробити свідоцтво про народження. А без нього жінка не могла отримати жодних виплат на дитину. Зароблені гроші скоро закінчились й сім’я стала відчувати матеріальну скруту. Тарас не зміг знайти роботу і вирішив поїхати на Тернопільщину на заробітки. Поїхав і не давав про себе жодної вістки. Наталка перебивалася, як могла. Лише раз за півроку співмешканець передав 200 гривень для дітей. Вчителі у школі знали про матеріальний стан родини, і хто чим міг допомагав їм. Співчували й сусіди, бо розуміли, що вона з немовлям на руках не може працювати. А борги зростали. Жінка була у відчаї, бо не мала грошей на проживання. Взимку родині стало ще важче: кімнату Наталка не опалювала, бо не мала чим заплатити. Діти мерзли та недоїдали. Тоді вчителі забили на сполох: "Треба рятувати дітей". Завуч зателефонувала у районний Центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді.

Ось така історія.

Працівники ЦСССДМ думали, як допомогти Наталці, бо, як з'ясувалося, її закордонний паспорт та паспорт громадянки Молдови уже давно протерміновані. Саме це й була найбільша проблема. Однак залишати все так не могли. Тому й звернулися в БФ "КарітасСокаль" по допомогу. А тут Наталці дали тимчасове пристановище та допомогли влаштувати доньку в школу. За цей час думали, як допомогти родині. Вирішили, що найголовніше виробити документи, бо жінка перебувала в Україні нелегально. Вона не могла ні повернутися в Молдову, бо у протермінованому паспорті була вписана лише старша донька, ні залишитись тут. Щоб вирішити проблему з документами, БФ "КарітасСокаль" довелося звернутися в консульство Республіки Молдови, яке видало Наталці тимчасовий паспорт, де вписали уже двох дітей.

Тепер нелегалка могла повернутися додому… Від'їжджаючи, жінка сказала, що має намір, повернутися в Україну. Їй тут більше подобається, зустріла чуйних людей, які вміють співчувати, простягнути руку допомоги тоді, коди життя здавалось пішло шкереберть, а чекати допомоги ні від кого.

…Одного дня в БФ "Карітас" зателефонувала Наталка, яка розповіла, що у неї все добре, діти здорові. Та по при все збирає необхідні документи, щоб приїхати в Україну, яка їй тепер сниться майже щоночі. До того ж, тут чекає на неї Тарас. Вона просила передати вітання усім, хто не був байдужим до її долі. І призналася, що зустріч з ними змінила її життя, бо вже й не вірила, що є люди, які бажають оточуючим щастя і роблять іншим добро. Жінка вірить, що воно повернеться до них сторицею.

Любов ПУЗИЧ.

Голос Сокальщини на GoogleNews