Листи до редакції

Людино, будь Людиною!

Щастя добре тим, що не знає запитань. Воно безтурботне та сліпе. Та хіба у щасті можна віднайти сенс життя? Чомусь нам, всюдисущим, найважче побачити саме велике, а безмежне – інколи неможливо. Тому і Господь залишається незримим. Його не бачив ніхто. Але все, що оточує нас  справа Його досконалих рук. І от раптом  диво, потрясіння або пекучий біль вривається у зачерствілу людську душу. Прозріння, таке неминуче, сходить на неї Святим Духом, аби серце, совість омити сльозами розкаяння. Ви бачили, який чистий і світлий погляд у дитини? А скільки намішано в очах дорослого! Чи не тому малеча плаче так часто, а дорослі набагато рідше. Несправедливість, обман, сором, образа  усе це маленькі діти відчувають відразу і реагують моментально. В такі миті дорослому важко збагнути  чому, приміром, дитина вмивається сльозами і просить батьків замерзлу бездомну тваринку взяти додому. Категоричні заперечення мами викликають в малечі незрозуміле запитання: "Ну, чому?" Але з часом цей поріг чутливості зростає, і, дорослішаючи, людина вже не дивиться з таким подивом на світ. Рідні краєвиди не милують око, знедолені люди і тварини не вражають душу. Таке знайоме з дитинства, тепле і щемне відчуття наповнення світу, десь там і кимось невідворотно присипляється  чи то батьками, чи то суспільством, чи то невидимою рукою того, хто породжує зітхання та плачі! І людина стає байдужою…

Але сьогодні, в першу чергу, хочеться подякувати тим розумним, толерантним, турботливим мамам, татусям  виваженим, сильним і правильним! Всім тим, хто зробив ці кроки, щоб розвинути в своїх дітях любов до живої природи, співчуття до обездолених тварин і врештірешт, ЛЮДЕЙ!

Розуміння цього моїми батьками в дитячі роки дало мені змогу без нарікань долати труднощі, допомагати іншим, відстоювати правду та відтворювати цей дивовижний світ природи за допомогою фарб на полотні, а вже опісля зайнятись іконописом. Вдумайтесь, шановні батьки, як багато ми можемо дати своїм маленьким дітям! Адже саме ми "вирощуємо" їхні почуття, вчимо співпереживати та любити людей, розвиваємо інтелект, чуйність і красу в душах нашої малечі! Своїм ставленням до світу ми навчаємо дітей бути співчутливими!
Але чомусь так влаштована людина, з часом вона втрачає цю чутливість, стаючи майже невразливою до своїх і чужих проблем. Не докричатися, не достукатися до цієї неприступної фортеці… Думається мені, якби у дітлахів було і справді реальне уявлення про життя, вони б плакали безперестанку. На щастя, діти не знають, скільки у світі знедолених, сварок у сім’ях, розлучень та жахливих нікчемних самогубств з відчаю. На превеликий жаль, дорослі навчились це не помічати. А навіщо? Коли можна закрити очі на деякі речі та весь вечір присвятити "голубому екрану"  перегляду улюбленого шоу чи футбольному матчу. Ув’язненому одноманітністю буття, не кожному стане сили щось змінити у своєму житті, а головне  змінити відношення до своїх рідних та близьких! Якби ж Господь Бог подарував нам прозріння у цю мить, ми б нарешті зрозуміли, що людина помирає не від старості, ЛЮДИНА ПОМИРАЄ ВІД ЗАБУТТЯ…

Мені і досі не дає спокою епізод, побачений взимку цьогоріч в київському супермаркеті "Магелан", де не один раз доводилось купувати продукти. Дорожнеча столичних магазинів, відверто кажучи, ще тоді мене дуже вразила. Але з часом звикла і старалась заощаджувати гроші, купуючи лишень необхідне. На виході з магазину мій погляд зупинився на дуже охайній старенькій бабці. Втомлене життям обличчя літньої жінки миттєво викликало жалість, а великі окуляри, що спотворювали її мутні очі, додавали відчуття трагічної безвиході. Закутана і підперезана великою хусткою, вона нагадувала лихоліття часів блокадного Ленінграда. Старенька щось намагалась сказати перехожим, але ніхто не зупинявся, щоб прислухатись до її слів. Вона мружилась і тремтячими губами про щось прохала. Довелось впритул нагнутись, щоб почути мляві слова. Схопивши мене за руку, бабуся міцно стиснула її та тихо промовила: "Доцю, купи мені молочка і булочку! Я майже не бачу і майже не чую! Я нічого сьогодні ще не їла! Я вже так довго стою, допоможи мені, доцю!". "А де Ваші діти?"  питаю, кричачи. "Голосніше, голосніше! Діти далеко, мене внучка доглядає",  ледьледь розібрала слова старенької. В поспіху бабця витягнула з кишені десятку і протягнула, боячись, що лишу її ні з чим і піду геть. Мені перехопило подих. "Не треба грошей! Чекайте мене тут і нікуди не йдіть!"  приголомшено відповіла я, стрімголов влітаючи в зал супермаркету на пошуки молочного і хлібного відділів. Шалений внутрішній відчай розривав моє серце на шматки! "Люди, ну, будьте людьми!"  хотілось закричати на весь зал! Сльози текли градом, душа щеміла і побивалась. Невже і справді старість дана кожному з нас для покути? Чому кожна смерть підсилює жадобу до життя? Тих кілька хвилин, проведених в супермаркеті, стали для мене вічністю. Я переживала через те, що старенька кудись піде, не дочекавшись моєї допомоги. Але біля каси, здалека побачивши постать згорбленої бабці, заспокоїлась. Вона стояла непорушно в холі супермаркету та уважно вдивлялась в обличчя байдужих перехожих. Почувши знайомий голос поруч, вона знову міцно схопила мене за руку, ледь промовивши: "Голосніше, я майже не чую! Дякую тобі, доцю!". Я віддала їй продукти, а старечі очі наповнились слізьми: вона плакала з вдячності, а я  з відчаю. Мої сльози були тоді, як ніколи гіркими! Думки, як дамоклів меч  важкими і сумними. Чому саме старість так увиразнює сутність життя нашого? І чи не кожен з нас, як та крапелька води, повинен пробивати отвір у той світ, який називається Вічністю? Бо ж ніхто не може бути впевнений, що для нього ця старість буде щаслива. Але саме сьогодні можливо той останній раз, коли ТИ повинен зробити щось дуже величне і довести своїм рідним, близьким, як ти їх любиш. Не в силі стримати сльози від тих думок, я тихо заплакала. Глухувата старенька, напевно, це відчула, бо ще сильніше стиснула мене за руку і наостанок ледь прошепотіла: "Я буду молитись за тебе, доцю! Іди з Богом!". Не оглядаючись, я вийшла з супермаркету на свіже морозяне повітря, схлипуючи, немов дитина. Красиві рекламні вивіски, елітні висотні будинки, а поруч  дорогі запарковані машини, жінки в недешевих шубах, чоловіки в шкірянках…

Кажуть, наші душі відлітають у Небо, щоб воно світилось і дихало. То чому ні в кого на виході з супермаркету не прокинувся цей голос Неба: "ЛЮДИНО, БУДЬ ЛЮДИНОЮ!". Мені раптом стало так сумно. Немов скальпель, гострий сором за нас, українців, пройшовся по душі і вирізав ту сліпоту, через яку ми інколи забуваємо важливі речі! Що після кожного з нас залишиться, невже сльоза закам’яніла? ЛЮДИНО, НУ, БУДЬ ЛЮДИНОЮ!

Ірина СЛАВЧАНИК.

Голос Сокальщини на GoogleNews