Home / Листи до редакції / Невже українцям потрібен болючий каталізатор, щоб почати рухатися вперед?

Невже українцям потрібен болючий каталізатор, щоб почати рухатися вперед?

XXI століття – століття технологій, машин, комп’ютерів, соціальних мереж, байдужості та… навушників. Людей в навушниках. Спробую пояснити цей вже, здається, діагноз. Синдром навушників виявляється з віком все більше. Будучи маленьким, ти й не здогадуєшся про його існування. Ти відкритий для світу, емоцій, почуттів, страждань, любові. Щирий, тому й вразливий. Та з часом починаєш усвідомлювати, що й ти вже «хворий».

Трагедія цього синдрому саме для мислячої людини, напевне, найбільша. Бо в «навушниках» ти бачиш, що відбувається, але зумисне «відключаєш» звук. Тобто тебе болить, ти не черствий.Ти розумієш, що навколо таки існує світ зі своїми проблемами і бідами, та абстрагуєшся, байдуже ковзаючи поглядом. Хіба тебе це стосується?! Ні, бо ти не частина тих проблем, лише спостерігач. Бо так легше, бо не потрібно вирішувати, бо тоді не буде боляче. Що, впізнали себе?! Навушники зазвичай використовують люди зневірені або ті, хто просто боїться повірити. Але точно істоти розумні, бо лише так вони гальмують свої думки, які нестримним потоком роз’їдають зсередини. Тільки безсилля змушує нас припинити боротись. І тоді ми, будучи на грані, просто вдаємо сліпоту. Та точно розуміємо, варто зняти хоча б один навушник, і доведеться жити. А реалії жорстокі. У всьому винен страх або ми.

Констатую найболючіший факт – усі ми хворі. Давно. Та чи надовго? Вирішувати все ж нам, але вирішувати треба.

Сьогодні наша країна як ніколи потребує не просто маси, а народу. Справжнього, єдиного, мислячого і вільного. Власне, свого народу. Скажіть, як ви думаєте, ми можемо претендувати на це майже ідеальне звання?! Хочемо, але погляньмо правді у вічі, ще не можемо. І це чітко демонструють актуальні події. Ми ніби й прокинулись, не всі, звичайно, не одразу, але рух почався. Походили, покричали, пораділи, що все так класно. Ми – українці, ми – нація. А потім ейфорія зникла, всі помаленьку почали розбігатися, похолодало, та таки хибний крок влади нас повернув на місця.

Побили дітей – прийшли батьки. Звичайна закономірність. І тут можна було посправжньому зрадіти – стільки навушників зняли. Але скажіть мені, невже нам потрібен такий болючий тоталізатор, щоб почати рухатись?! Скільки разів ми вже виборюємо ту Незалежність? Ні, ви почули, Незалежність.

Бо кожна наша революція має на меті вирішення не економічних або не суто економічних, а соціальних проблем. Ми щоразу комусь щось доводимо.

Але завжди повторюємо ту ж помилку. Довіряємо не тим. Потім терпимо і знову не витримуємо. Скільки разів нам треба ще впасти і піднятись, щоб навчитись стояти?!  Кожне покоління, ніби за планом, переживає свою трагедію і свою перемогу. А якщо цього разу ліміт перемог закінчився? Чому ж не закінчуються трагедії?!

А я вам скажу – самі винні. Кожного разу одне й те ж. Краще хитка стабільність, ніж цілковита воля. Що з нею тоді робитимеш, з ким боротимешся?!

Краще дві частини країни, цілком різні, ніж одна, але компромісна і взаємотолерантна. Краще ненавидіти всіх, голосувати проти всіх, бо «нічого не зміниш»…

Хіба не так?! І так щоразу, як тільки трохи припече, тільки потрібно щось вирішувати. Не для когось, а для себе. І тоді думаєш, а якщо знову нічого не вийде? А якщо болітиме? А якщо… Скільки тих якщо. Але є вихід: вдягнув навушники – і проблема існує, але вже не в тебе.

Україно, прости своїх дітей. То, певно, вина століття. Або ще когось. Чуєш, країно?! Чи ти теж в навушниках?!..

Софія ВОРОНЧУК, студентка факультету журналістики ЛНУ ім. Івана Франка.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Цікаві місця Львівщини – Сокальський район

Сокальський район – це дуже живописне ...