Home / Листи до редакції / Проходять роки, і ми все більше забуваємо українських хлопців, які пройшли дорогою війни в Афганістані

Проходять роки, і ми все більше забуваємо українських хлопців, які пройшли дорогою війни в Афганістані

Всім нам дуже боляче, коли бачимо неправду, приниження, коли з нас насміхаються і, особливо, коли не розуміють. Кожен з нас, мабуть, пережив щось подібне.

Найбільша біда в тому, що не вміємо бачити і чути інших. Хочемо, щоб вислухали і зрозуміли нас, а потреби і проблеми інших нам не потрібні, адже вистачає своїх клопотів… Але, коли не розуміємо інших  нас ніхто не зрозуміє. В тому й полягає найбільша проблема людства, що ми дуже часто хочемо бути почутими, але надзвичайно рідко слухаємо самі. Ми замкнулися в своїх проблемах, не можемо сприймати життя в реальності, тому що бачимо лише його темну сторону.

Ми знаємо, що людина створена Богом так, що не все пам'ятає, розуміє, а її душа відчуває і біль, і радість. Коли сумно  плаче, а радісно  сміється. Радість проходить і забувається, а те, що наболіло  живе в душі.

Посеред нас є люди , які мають поламані долі і, мабуть, після побаченого і пережитого не можуть спокійно жити далі…

15 лютого минуло 24 роки з того часу, як вивели радянські війська з Афганістану. Проходять роки, і ми ті події і тих людей забуваємо. Але 150 тисяч українських хлопців пройшли дорогою війни в мирний час. 3280 загинули, 4687  повернулися додому інвалідами, а про долю 82 військовослужбовців нічого не знаємо і до нині. Хіба не страшно чути про втрати і поламані долі? Це ж наші земляки. Не раз ми зустрічаємо на вулиці воїнаафганця, який сидить без однієї чи, навіть, і обох ніг, грає на гітарі, співає пісні про Афганістан, і мороз пробігає по тілі, як уявимо собі той біль, який він переніс. Скільки смертей невинних молодих хлопців довелося йому побачити, скількох друзів він втратив, хіба можна бути байдужим?

На території Афганістану проти радянських військ воювали американські наймані солдати, яким платили великі гроші. Вони були набагато старші за наших хлопців, проходили спеціальну підготовку… Для проведення бойових дій залучали й місцевих жителів.

Хіба можна порівняти з ними 18-20 річних юнаків з України, які не мали ні відповідної підготовки, ні навиків, не були пристосовані до таких кліматичних умов. В Кабулі улітку спека 45 градусів, велика радіація. Для повноцінного дихання не вистачало 30 відсотків кисню. Офіцери строкової служби більше двох років не служили…

Нещодавно до моїх рук потрапила книга пам`яті полеглих з Івано-Франківщини "В Афганістані, в "чорнім тюльпані" (автор Ольга Слоньовська), де детально описується перебування солдатів на території Афганістану, їхнє нелегке життя.

Дуже багато батьків на цій війні втратили своїх синів, їхні душевні рани болять ще й до сьогодні. Коли матір чи батько звертаються до влади по допомогу для своїх синів, які залишились інвалідами, їм відповідають: "Ми їх туди не посилали…" Тож постає запитання  а хто відповість за тих покалічених і вбитих хлопців? Вони ж пішли туди не з власної волі…

Мій дідусь був учасником Великої Вітчизняної війни, додому повернувся інвалідом. Він розповідав про пережите, мені було цікаво, і я хотів розпитати про щось більше, але він ніколи не хотів говорити про ті страшні втрати, казав, що нам цього не потрібно, бо війни більше ніколи не буде…

Пригадаймо той час, коли ще був Радянський Союз, тоді також нас переконували, що воювати не хочемо, це тільки Америка воює… Але дуже скоро таки відправляли хлопців в Афганістан упродовж десяти років….

Наприкінці жовтня 1989 року мене призвали для проходження військової служби. Коли приїхали до Львова на пересильний пункт, то нас чомусь не взяли. Автобусом із військкомату повертались додому у супроводі офіцера, який сказав, що в листопаді набиратимуть в Середню Азію, а там побачите службу, котру запам'ятаєте на все життя. Так і було. Коли мене вдруге призвали, нас повезли поїздом до Москви. Звідти ми вісім діб їхали залізницею в Узбекистан, місто Самарканд. Служив у тій частині, де, до мене, всіх забирали на війну. На території частини вразили німі свідки тої страшної війни: БТРи, вертольоти, машини та інша техніка, котра була обстріляна в Афганістані.

Страшна думка, мимоволі, з'явилась у моїй голові: "В цих машинах помирали наші солдати…"

Два місяці ми жили на території частини, звикали до армійського життя. Потім нас завезли у гори, в наметове містечко. Ми звикали життя в гірській місцевості, а також до участі в бойових діях. Офіцер щоразу повторював слова: "Дякуйте Богові, що Афганістану немає. Війна закінчилась".

Подальша моя служба проходила в Казахстані. В 1991 р. мене демобілізували з армії. Повернувся вже в Незалежну Україну. Пройшли роки, а служба в армії запам'яталась на все життя.

"Голос крові вбитих кличе до Бога із землі"  сказав Господь.

Під час Великого посту ми молимось перед розп'ятим Христом і згадуємо його терпіння, які він переніс заради нас. Господь каже: "Нема більшої любові, як життя віддати за друзів своїх". Тож, дорогі брати і сестри, згадаймо тих воїнів, які віддали своє життя, тих, котрі пройшли тернистий шлях, стали інвалідами, а також згадаймо тих, хто зі зламаними долями повернулись додому, тих, які пропали безвісти і всіх, хто постраждав у цій війні…

Звертаюсь також до учасників бойових дій: "Ми шануємо ваш героїзм і мужність, а перед загиблими схиляємо свої голови і промовляємо молитву".

Володимир ЖАРСЬКИЙ,
священик.

На знімках: вгорі  автор цих рядків; внизу  в горах Узбекистану.

Это код вашего информера. Просто скопируйте и вставьте его в место на странице, где должен отображаться рекламный блок.
Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Завершено будівництво вирівнюючого шару дороги Рава-Руська – Великі Мости

Нарешті люди зможуть їздити по хорошій, ...