Home / Листи до редакції / Чи спаде полуда з очей українських промосковських вірян?

Чи спаде полуда з очей українських промосковських вірян?

Чи не найбільше торжество, присвячене черговій річниці Хрещення Київської Русі, пройшло у ці літні спекотні дні в столиці України. Як там мовиться в "Символі віри": "Ісповідую одне хрещення на відпущення гріхів"? І якщо справді з'явилась надія на об'єднання і примирення в царині Христової науки, засади якої проповідував святий Іоан Златоуст: "Нам відомо, що спасіння є справою тільки Єдиної Церкви", то, можливо, і вдасться відшукати зерно істини та відповісти на запитання: у чому справжня суть Хресної ходи? Але для початку трохи історії…

Хрещення України-Русі  надзвичайно важлива подія Київської Русі. До речі, християнізація західних окраїн руських земель відбувалася ще до їх приєднання Володимиром Великим та до офіційного хрещення Русі-України в 988 році. Це був час, коли найзахідніші терени, заселені русинськими племенами, входили до складу великоморавської держави. Із 863 року на її теренах провадили свою місійну діяльність Кирило та Методій, останній 869го був висвячений в Римі на архієпископа. Отже, 981 року до складу Київської держави усі західні окраїни РусіУкраїни увійшли вже як християнські. Цей факт і прискорив рішення Володимира Святославовича охрестити всю свою державу, про Москву на той час навіть і згадки не було.

Суворий правитель і воїн Володимир, нещадний у князівських міжусобицях, у часі Хрещення Русі щиро перейнявся вченням Церкви про Слово Христа й милосердя. Боячись розплати за гріхи, великий князь наважився скасувати смертну кару для розбійників, на рівні держави запровадив благодійність, побудував лікарні та притулки для старців. В християнській площині світобачення та морального закону почали розвиватись судочинство, освіта та культурні зв'язки з іншими християнськими державами.

Тож, яким має бути святкування цієї події з огляду на її значимість для сьогодення?

Запропоноване Москвою вшанування Хрещення Русі наочно доводить, як поверхнево та підступно на державному рівні вирішуються проблеми суспільного життя. Криза законодавчої, виконавчої та судової гілок влади давно вийшла за межі протистояння морального закону і державного устрою. І чого варті такі пафосні урочистості, коли Христова віра у всіх найкращих проявах і в громадському, і в політичному житті зводиться лишень до гучних промов, хресних походів і пропаганди політики Кремля?

І чому з часом УкраїнаРусь із династичних міркувань трансформувалась в РусьРосію, на чому свого часу наголосив московський патріарх Кирило, мовляв, "Росія, тодішня Русь, вийшла з вузьких провінційних рамок і побачила перед собою зовсім інше буття". Чи не дивно? У цьому ракурсі є дуже примітною постать святителя Петра Ратенського (на фото), небесного покровителя Москви, мощі якого покояться в Успенському соборі, і який провадив свою молитовну діяльність на теренах Сокальщини.

"Про це мало хто знає,  каже директор історикокраєзнавчого музею "Сокальщина" Василь Волошин,  Петро Ратенський був маляр, писав ікони. Ці його експонати знаходяться зараз в Московському Успенському соборі Кремля і в Третьяківській галереї. Там, де сьогодні є село Двірці, Петро Ратенський з благословення духівника віддалився у безлюдне місце та на березі р. Рати заснував монастир. Є припущення, що своє прізвище він взяв від назви цієї річки. Будучи ігуменом монастиря, займався іконописом. Його пензлю належить відома у Москві "Петровська Богоматір", яка нині перебуває в Успенському соборі.

На прохання короля Юрія пізніше очолив Галицьку митрополію, до якої входила Володимирська, Перемишльська, Луцька, Туровська та Холмська єпархії. А 1308 року його було висвячено на митрополита Київського і всієї Русі, але через складну політичну ситуацію, поневолення і міжкнязівські роздори переїхав до Москви. З його благословення у московському Кремлі і був закладений Успенський собор, де був похований 1326 року. Московська православна церква вважає його блаженнішим і поклоняється мощам святителя Петра". "Перший московський митрополит родом із наших земель?"  здивовано перепитую. "Так,  каже Василь Левкович,  наймовірніше, що він походить із нашої великомостівської зони".

І навряд чи перейматимуться цими фактами ті, хто давно і затято захищають ними ж вигадану гіпотезу "великорусизму Київської Русі", мовляв, Україна  це лише окраїна Росії. Очима багатьох "московських" прислужників історія українського народу починається тільки десь з ХІV століття, а весь старий період давньоруського письменства і культури трактується як неподільне добро "руской літєратури", і не тільки в цій царині.

Ідея так званого Московського "Третього Риму" у Східній Європі сьогодні виглядає неправдоподібно і, принаймні, радує те, що деякі представники українських релігійних громад про це говорять вголос. Але свою справу, треба віддати належне, московські попи роблять з особливою запопадливістю і не на користь України. Василь Волошин каже, що його вражає величезний храм у Великих Мостах при дорозі на Львів, який був збудований на кошти Московського патріархату і на спорудження якого було виділено купу грошей. І сьогодні ця обитель має парафію, яка підпорядкована Московському патріархату. Запитую пана Василя, а хто дав дозвіл на його спорудження і чую у відповідь: "Місцева влада дала дозвіл, але розумієте, у нас є закон, що всі конфесії рівні. А що значить слово "конфесія"? Це означає відношення, приналежність до якоїсь нації. Ну хай буде Московський патріархат, але підпорядкований нашій владі, нашій Україні".

Але хіба таке можливо? Щоб гроші на будівництво церков виділяла Москва, а керували нею священики українського патріархату? І як, врештірешт, розтлумачити українським промосковськи налаштованим вірянам, що присутність чужоземної церкви на теренах України, яка вороже ставиться до інших українських конфесій та виправдовуючи війну на Сході штучними цінностями руського міра, по суті, знецінює Христове віроучення.

До речі, Успенська КиєвоПечерська Лавра  одна з найбільших православних святинь України, теж належить до Московського патріархату. І як діючий монастир УПЦ його було засновано ще 1051 року за часів князя Ярослава Володимировича монахом Антонієм як печерний монастир, що поклав початок руському чернецтву. Тисяча років промайнуло з того часу, а як докорінно змінилось покликання ченців і тих, хто вважає себе Слугами Божими. Про те, що грекокатоликів зараховано до відступників віри Христової рече відповідний напис на вході у КиєвоПечерську Лавру. За упокій "іновірців", що не належали за життя до віросповідання Московського патріархату, в стінах столичної Лаври не приймають прохання. Але ж Бог не буває там, де панують зневага та гроші. Переконана, людина, яка бачить суто людське "Я", не зможе повести ввірену йому Богом паству до спасіння, і не має права бути Слугою Божим…

Яким мірилом вимірюється благодать у церкві чи державі, про це і хочеться запитати усіх прихильників "руського міра" та учасників Хресної ходи Московського патріархату. Чи можливі в країні, яка сповідує християнські цінності, такі економічні, політичні зловживання? А той факт, що Росія і досі постачає зброю на Донбас та нав'язує Україні капітуляцію у вигляді "мінських домовленостей", примушує задуматись над цінностями, пропагованими під час Хресної ходи.

Портрети Путіна і "батюшки" царя, які можна було побачити в пішій колоні прочан, наштовхують на сумні висновки: мир якою ціною?

Бог нам на поміч!

Ірина СЛАВЧАНИК.     

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Львівщина представляє туристичний та курортний потенціал в Ізраїлі

Сьогодні, 7 лютого, в Ізраїлі стартувала ...