П’ятнадцять років життя між Україною і Італією. Важко, коли рідна країна не розуміє тебе, нав’язує свої правила і закони, з якими ти не згідний. І жити в бедламі вже нема сил. Єдине рішення – виїхати геть – визрівало довго і боляче…
Пригадую, ніби то було вчора. Моя старенька мама голосила; «Ой, не їдь в чужі краї, не сироти дітей. Бо ти й тут добру роботу маєш. Та й не бідуємо ми…» Донькашестикласниця, як те сполохане ластів’ятко, тулилася до мене, ще не розуміючи, що сталося. А старша – випускниця шепотіла: «Не треба мені того медінституту. А може, і допоможе мені ця золота медаль?»
Що могла я їм відповісти? Я, вчитель вищої категорії, голова профспілки, завжди вміла дати комусь слушну пораду, заспокоїти, але не могла зарадити собі. Мені було боляче місяцями чекати на зароблену зарплату, таку мізерну, що аж хотілось плакати. І як принизливо було купувати чоботи із секондхенду в сусіда Олега (дякувала лише за те, що пропонував «першою щось вибрати краще»). А для вступу до медінституту доньчиної золотої медалі і моїх добрих знайомств було замало, ой, як мало. Всі розсипали компліменти, посміхалися юродиво і знизували плечима.
Що коїлось в моїй душі, коли автобус зупинився на угорському кордоні, один Бог знає. Мабуть, мала вигляд зацькованої вовчиці, бо митник, глянувши в мої очі, зблід…
Два круги пекла пройшла я і моя родина. Не було часу плакати, розслаблятися, лише праця… Праця по шістнадцять годин на добу, а ночами – наука. Вчила мову, історію Італії, освоювала комп’ютер… Працюючи санітаркою, підтвердила свій диплом, потім – запрошення працювати в незалежній профспілці із захисту прав емігрантів.
Діти кличуть додому. Кидаю все і повертаюся. Але рідній державі я вже не потрібна. У школі для мене нема місця, бо я «втратила кваліфікацію». Чому я втратила кваліфікацію? Та я там всього навчилася, що могла б не тільки школою керувати, але й містом, ще й не просячи грошей у держави на благоустрій…
Мала нагоду привезти з Венеції тренажери, сантехніку, комп’ютери для реабілітації дітей з обмеженими можливостями. Потрібне було приміщення, хоча б кімната, оббивала пороги в адміністрації, в міськраді. Шокує відповідь чваньковитої пані: «Мені не потрібні в Сокалі десять центрів для інвалідів». Обладнання італійці повезли до Білорусі, а сокальські діти зі своїми бідами – вдома за зачиненими дверима.
В рідній країні мене не розуміють. А Італія зрозуміла і прийняла мене. І я полюбила цю красиву країну.
А як же ностальгія, туга за Батьківщиною? Хто вигадав цю брехню? Не була в рідному місті кілька років і жодної ностальгії. І серце не завмирає, коли бачу рідну околицю. Та й від чого йому завмирати? Дорога у ямах і вибоїнах… Майже всі будинки з тріщинами. Відвалюються декоративні прикраси, балкони можуть у будьяку мить обвалитися. Можливо, варто купити собі військовий шолом? Розцяцьковані яскравими барвами перші поверхи будівель ніби не належать місту. Бари, аптеки, магазинчики… Невже ніхто не бачить того несмаку? А кому тут бачити? Хто був трохи мудріший, той давно виїхав, сіра ж маса ліпшого й не заслуговує… Швидше б закінчити всі справи, виставити на продаж своє житло і сказати місту «папа!» Дасть Бог – назавжди…
В аптеці, черзі, шепочуться дві жіночки. Одна жаліється, що гроші на ліки має, а лікарю – ні. «То ти дай йому сотню», – радить подруга. «Та треба дати дві тисячі, – простогнала перша. – Інакше і не гляне».
У маршрутці мама бідкається, що дочка закінчила університет, а роботи нема, бо треба заплатити таку суму, що сім’я не може зібрати.
Якийсь дядечко з тачкою перевозить пісок, призначений для посипання вулиці під час ожеледиці, до власного обійстя. Хотіла щось сказати. Та вчасно прикусила язика. Яка така моя справа? Нехай усе покрадуть, мені тут однаково не жити!
Ввімкнула «5 канал». Переглянула події на Майдані. Ці розумні, добрі очі промовляли до мене без слів… Боже, збережи їх!
Голий козак на двадцятиградусному морозі під ударами беркутівців не зігнувся, стояв з піднятою головою. Вперше за багато літ я відчула гордість за мужчин моєї нації.
Того вівторка, 18 лютого, заплакала Україна. Чорний дим був повсюди. Дзвони били безупину. На Майдані в Києві владний режим розправлявся зі своїм народом.
Просто на асфальті лежав хлопчина. Поруч – синьожовтий прапор, весь у крові. А ось – сивий чоловік, викупаний у власній крові. Молоденька медсестра похитнулася і впала. Стріляли у медиків. Гірше фашистів…
З вогню і диму чується «Душу й тіло ми положим…» Це співали студенти, вчителі, бізнесмени – ще вчора мирні люди, а нині вже солдати свого народу. Вони втомилися від брехні. І не хочуть жити постарому. І, здається, вже ніколи не зможуть. Серед таких прекрасних людей я хочу жити. І нікуди звідси не поїду. Разом ми змінимо нашу країну.
Ганна РОСОЛЮК, м. Сокаль.