Home / Новини культури / Цю книжку має прочитати кожен

Цю книжку має прочитати кожен

Голова Сокальського районного літературно-мистецького об“єднання «Колос» Володимир Полянчук через газету «Голос з-над Бугу» запропонував долучитися до обговорення книги Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». По суті Володимир Павлович своєю статтею «Бузиною» запахло у Львові» вже започаткував це обговорення. Хоча у статті йшлося про автора книги Ліну Костенко, та пояснювалася причина її відмови приїхати до Львова. Однак ця книга, вважаю, заслуговує уваги і на те, аби читачі висловили свої враження та думки від прочитаного літературного шедевру. Цей твір віднесено до перлин сучасної літератури. І в цьому можна не сумніватися.

Ліна Василівна Костенко для нас – це поетеса, автор широковідомих поетичних історичних романів «Маруся Чурай», «Берестечко». А зараз новий прозовий твір «Записки українського самашедшого». Цей роман – це болісне сприйняття нашого сучасного життя. Розчарування в наших надіях, в наших сподіваннях на світле майбутнє в нашій багатостраждальній, сьогодні незалежній Україні. Це тверезий погляд на наше життя. Визначальною є і композиція твору. Сюжет роману веде не сам автор, а його літературний герой – тридцятилітній комп“ютерний програміст, який після університету закінчив аспірантуру, захистив дисертацію. Це – людина високого інтелекту і глибокого аналітичного мислення. Десь за кордоном він своїм фахом міг би заробляти набагато більше, ніж у своїй країні. Але він не збирається покидати батьківщину, де народився і живе. Чоловік боляче сприймає всі негаразди, які тут виникали і надалі творяться. А що народ? «Народ у нас витривалий, привичний завжди терпіти щось в ім“я чогось, – головне, щоб не було гірше». Такі ж ми і є.

Про це говорив і Олександр Довженко: «Ніде правди діти – і погані ми, і нещасливі. Більше нещасливі, ніж погані»… (Щоденник. 27.04. 1942 р.). З гіркотою в серці заявляє герой роману Ліни Костенко: «Люблю свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає». А вона і насправді вмирає. Одеська обласна рада приймає рішення про застосування російської мови в усіх сферах життя області. Такі ж рішення поспішили схвалити й депутати в інших областях півдня і сходу України. У Верховній Раді України знаходяться проекти про надання російській мові статусу другої державної. Що по суті є намаганням усунути державну українську мову. Навіть на основних телеканалах України домінує російська мова. Так, 24 березня на каналі «Інтер» йшла передача – токшоу «Всі свої». Журналіст, залучений до передачі, попросив у ведучого Дмитра Нагієва дозволу перейти з російської на українську. Одержав доброзичливе «пожалуйста». А на першому національному в передачі «Глибоке буріння» експрезидент України Леонід Кучма давав відповіді на запитання ведучого – журналіста Андрія Пальчевського, українською, хоча той запитував на російській. Українською мовою ведучий виголосив тільки назву передачі. Хіба це не ганьба?! Може вже час українцям захищати рідну мову, а не навпаки, бо Нашу мову заносять піски духовних пустель, нема України в душах.

– Якась Україна буде, – каже герой «Записок українського самашедшого». – А така, як мріялось, то вже ні. У нас за свободу боряться одні, а до влади приходять інші. Україною правлять люди, які її не люблять, і яка їм чужа.

Ми можемо вірити в Україну. Ми вже фактично її втрачаємо. Ми бездомні у своєму домі, ми безпритульні у своїй країні. Ми нездатні протистояти, ми не знаємо, на кого й на що спертися у цьому суспільстві… скніємо, чекаємо, поки нам усміхнеться доля. Ми обираємо свою владу. «Ми ж їх обираємо не тому, що хочемо обрати, а тому, що вони хочуть бути обраними». Тому що: «Їм пільги й курорти, прибутки і надприбутки, стратегічні об“єкти й копалини, і землю»; «…нам вона Батьківщина, їм – бізнестериторія. Вони купують собі місця у парламенті, обсідають його цілими кланами, втягують туди своїх братів, сватів, кумів, коханок»… «…Підім“яли під себе суди, захопили інформаційний простір. За деякими в“язниця плаче, але ж вони недоторкані. Їх ніхто не може звільнити, відкликати – уже як потрапив у коридор влади, так уже й курсує довіку»…

В інтерв“ю «Газеті поукраїнськи» від 1 жовтня 2010 року депутат Верховної Ради перших двох скликань Володимир Пилипчук зізнався, що одержує пенсію 17 тисяч 29 гривень. А ще добився, щоб добавили 233 гривні за ордени, якими він нагороджений. Прочитав… і згадалось, як пізньої осені 1991 року мешканка Белза, колишня дружина повстанського командира, розповіла мені, що вона разом з своїм бойовим побратимом, колишнім повстанцем, відмовляються брати нараховану їм пенсію! Мовляв, держава молода і тільки встає на ноги. Тож це буде їхньою лептою у її розвиток… Чому ж про нашу державу не дбають ті, кому це належить робити? А лише окремі патріоти, які серцем відчувають Україну… На пам“ять приходить біблійна притча:

…«Ісус бачив як у синагозі люди клали до скарбниці гроші. Підійшла бідна вдова і поклала туди дві лепти. Ісус сказав: «Направду кажу вам, що та убога вдова більше жертвувала, ніж другі, бо другі кидали з того, що їм збувало, а вона вкинула все що мала». (Лк. 21:14). І далі герой твору з болем зауважує.

…«Чому нашу історію не можна читати без брому? Не тому, що вона страшна, бували страшніші. Тому що вона принижена».

«Росіяни написали свою історію, де немає вас». (То відкрийте собі свою).

«Після проголошення 1991 року незалежної суверенної України певні російські історики та політики розпочали боротьбу за її повернення в лоно сучасної Росії. Фальсифікуються у різний спосіб історичні факти, які мають підтвердити стару концепцію про те, що ніякого осібного українського народу та його історії не існує, що він є частиною російського народу, його історія є історією російської держави. А тому існування української державності в сучасний час є природним і, звісно, нелегітимним явищем.

До такої думки приходять і Раїса Іванченко, український письменникісторик, яка написала книгу «Державницька ідея Давньої РусиУкраїни».
В Україні зростає кількість російськомовного населення. Всі ці обставини формують неукраїнський менталітет населення, нівелюють духовне життя українського народу, зіштовхують його у прірву історичного небуття.

В деяких російських політиків є і територіальні зазіхання. Колишній голова Російської Державної думи С. Глазьєв заявляв: «России по праву, по факту… должен принадлежать и Крым, и Херсон, и Николаев, и Одесса. Это наша стратегическая цель».

А ексміністр закордонних справ А. Козирьов уточнив: «…Нам нужна…вся Украина, а не только Керченский пролив…Нам нужна Украина, чтобы она была в едином экономическом пространстве». Питання єдиного економічного простору є актуальним і нині, та припало до душі багатьом сьогоднішнім державним керівникам Російської Федерації.

Це рядки із книги Раїси Іванченко з промовистою назвою «Я повертаю Україні те, що в неї вкрадено», тому що її життєва позиція, співзвучна з громадянською позицією та поглядами на життя автора «Записок українського самашедшого».

– …Може, Україну вже давно сторгували, а ми все лопочемо про незалежність, – продовжує ділитися думками комп“ютерний програміст «Записок українського самашедшого». – Ми вже з тією Росією, як ті єгипетські близнюки, зрощені головами. Скоро буде єдина енергетична система. А там, дивись, Єдиний Економічний простір. Тобто простору вже не буде, якогось ранку прокинемося в іншій державі. Бо проспали свою.

– Граници мира проходят по границам употребления русского язика, – заявляють наші доброчинні сусіди. – Отже, кордон російського світу проходить через кухню нашого, по коридорах влади, і понашому коридору теж. А де ж наш український світ? Де в Україні наш світ?!

…«Той же Голодомор – то він геноцид чи не геноцид, якщо інші держави його визнали, а власний парламент не визнає? Ті ж чорноземи, ті багатства надр України – чому ж такий жебрацький її силует у світі?.. «Її інтелект, її таланти, що є гордістю інших націй, – а чому не своєї?».

У сфальсифікованій історії України прислужники Москви принижують роль українських патріотів, політичних діячів, творців національної культури. І хіба тільки вони?! Московське видавництво «Вєче» і український дім «Орфей» видало книгу «100 найвідоміших українців» (самі українські видавці не спромоглися визнати 100 найвидатніших із своїх співвітчизників колишніх і нині сущих). До найвідоміших зачислені єврейський містик БаалШемТова, російська поетеса Олена Блавацька, російський письменник Ісаак Бабель, музиканти Прокоф“єв і Глієр. Як з“ясувалося, у списку вони тільки через те, що колись проживали в Україні. За те не вистачило місця серед найвідоміших українців видатним нашим співвітчизникам Івану Котляревському, Івану НечуюЛевицькому, Михайлу Коцюбинському, Олесю Гончару, Марії Заньковецькій, Амбросію Бучмі, Андрею Шептицькому. Так і хочеться вигукнути слова програміста: «А Україну таки докотили до прірви. І знову треба боротися. Знову треба хапати голіруч те колесо Історії, щоб не зірвалося. Але хто, хто здатен тепер це зробити?». Коли Україна поневолена, змучена, але бореться. То вона є. Ось такими тяжкими думками від побаченого і пережитого поділився з читачами літературний герой «Записок українського самашедшого»: «…Часом здавалося, що порушився технічний стан, хоча психіатр відхилень не встановив». Дехто із читачів може задуматися чи не сходити і собі до психіатра, бо важко усвідомити ті речі, що творяться навколо нас. Важко пояснити чому так в Україні не люблять українців та все українське.

Книгу Ліни Костенко «Записки українського самашедшого», вважаю, має прочитати кожен, хто хоче збагнути реальну ситуацію в державі, дізнатися що є і що буде. Живемо в рік Зайця. Наступним буде рік Дракона і великого футболу, а після них знову наступить рік Змії. Що несуть вони нам?!

Петро МАВКО, член Сокальського районного літературномистецького об“єднання «Колос».

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Сокальська дитяча школа мистецтв відзначила свій ювілей

30 квітня у Сокальському народному домі ...