Сокальщина дала українській культурі багатьох цікавих журналістів, редакторів, видавців, літераторів, які діяли у другій половині ХІХ – першій половині ХХ ст. – Теодор Лисяк, Платонід Філяс, Кирило Селецький, Василь Бобинський, Петро Стефанишин, Нестор Ріпецький… До цієї когорти належить громадсько-політичний діяч, юрист, журналіст, редактор та організатор видавничої справи Дмитро Левицький. Його біографія ще потребує належного вивчення, а праця – належної оцінки. Скупі відомості про нього знаходимо в історикокраєзнавчому збірнику «Надбужанщина» та в «Енциклопедії Українознавства» за редакцією Володимира Кубійовича.
Дмитро Левицький народився 1877 року у с. Добрячин, у священичій родині. Після закінчення гімназії та здобуття юридичної освіти в університетах Львова і Відня, до Першої світової війни він працював в адвокатських конторах, які сам же заснував, у РаваРуській та Бережанах. Також поринув у вир громадськополітичного життя. У 1915 р. – потрапив у російський полон. Після звільнення (1917 р.) – очолив Галицько-Буковинський комітет допомоги жертвам війни в Києві.
Протягом неповних 1919-1921 рр. був послом Української Народної Республіки в Копенгагені. Звісно, що така дипломатична місія не могла тривати довго.
Повернувшись з Копенгагена, Дмитро Левицький активно працює у журналістиці, редагує (19231926 рр.) львівську газету «Діло» – наймасовіше періодичне видання українців – галичан, продовжує займатися політикою. Протягом 19251935 рр. був одним із заступників генерального секретаря Українського національнодемократичного об’єднання.
У 1928 р. Дмитра Левицького обирають послом до Польського сейму і головою Української парламентської репрезентації (на цій посаді перебував до 1935 р.). Водночас регулярно виступає з політичними оглядами та статтями на сторінках того ж «Діла». (До речі, свого часу про роботу Дмитра Левицького у газеті «Діло» мені доводилось писати у «Голосі знад Бугу»).
Перебуваючи ще послом до сейму, Дмитро Левицький одночасно штатно працює у «Ділі». Він проявляє себе як менеджервидавець, стає головою редколегії газети (1934 р.), створює Видавничу спілку «Діла», засновує «Бібліотеку «Діла», де друкує твори класиків української літератури. Враховуючи, що книги не були великими за обсягом, отже, дешевими, то їх міг придбати незаможний український читач.
Не забуває і про політичну діяльність. У 19361939 рр. перебуває на посаді голови Українського координаційного комітету у Львові.
Більшовики заарештували Дмитра Левицького восени 1939 року і він помер на засланні в Узбекистані (м. Бухара) у 1942 р.
Поза увагою істориків української журналістики залишається ще один вагомий та цікавий факт з життя і діяльності Дмитра Левицького. Як керівник Видавничої спілки «Діло», він виступає ініціатором видання у Львові літературномистецького журналу «Назустріч» (згідно тодішніх правописних правил, слово «назустріч» писали разом), який швидко здобув популярність. Цей літературномистецький двотижневик виходив друком протягом 19341938 рр. Редакція припинила друк видання через фінансові нестатки. У липнісерпні 1939 р. було підготовлено до друку ще кілька чисел журналу, покращено фінансові справи і він міг відновити свій вихід. Але зашкодив «золотий вересень».
Як автор, Дмитро Левицький майже не виступав на сторінках журналу. Всі свої зусилля, хист докладав вирішенню фінансових та організаційних питань, залучав і працював з авторами, відповідальними за випуск, редакторами, дбав про структуру видання та якість друку. У редакційній статті «100е число «Назустріч» читаємо: «Нині наш журнал міцно стоїть на ногах і певно очолює фронт сучасної національної культури. В журналі співпрацюють найкращі літературні та мистецькі імена, до журналу горнеться молодь, яка шукає не фраз, а поради і проводу в її літературних і мистецьких починах» (Назустріч. – Львів, 1938. – Числ. 3).
Про популярність журналу свідчить і той факт, що він мав передплатників не лише у Східній Галичині, яка належала до Польщі, а й в Чехословаччині, Австрії.
У різні роки відповідальними за редагування були Анна МучійБоднарович, Святослав Гординський, Осип Боднарович. Часопис не без зусиль Дмитра Левицького зумів об’єднати навколо себе плеяду видатних митців та науковців, що творили національну еліту: Левко Лепкий, Михайло Рудницький, Михайло Возняк, Степан СмальСтоцький, Володимир Сімович та багато інших.
Незважаючи з огляду на цензурні перешкоди, на задекларовану антиполітичність, видання порушувало животрепетні проблеми, які виникли на ниві культурної праці тогочасного українства. Тут порушувалися історичні, національні, мовні питання. Про це промовисто говорять вже самі назви статей та наукових розвідок – Володимира Сімовича «Наша товариська мова» (1934. – Числ. 5), Юрія Липи «Богдан Хмельницький і Московія» (1938. – Числ. 5), Володимира Савченка «Бій за Київ» (1938. – Числ. 3), яка була присвячена 20літтю битви під Крутами.
Журнал «Назустріч» зайняв достойну нішу у когорті українських періодичних видань Галичини 30х рр. ХХ ст. І годі ще раз не скласти шану нашому краянину, уродженцю Добрячина Дмитру Левицькому.
Тарас ЛЕХМАН, викладач кафедри гуманітарних дисциплін Львівського інституту МАУП.