Любов БЕНЕДИШИН народилась 20 березня 1964 року у Сокалі. Поетеса. Автор п’ятьох збірок. Деякі твори перекладено російською мовою. У 2006 році в СанктПетербурзі вийшла друком збірочка її поезій у перекладах В. Черткова "Как это было". Відповідальний секретар Сокальського районного літературно-мистецького об’єднання "Колос" з 1997 року. Заступник головного редактора, голова редакційної колегії альманаху "Соколиний край" з 2001 року. Член Національної спілки письменників України. Лауреат конкурсу "Золотий тризуб" (2011).
Біліла хата…
Біліла хата: стінами і стелею.
Бувало хаті: людно і погідно.
Тоді вона ще звалася оселею.
Тоді вона ще знала слово "рідна".
Була їй спрага зустрічі солодкою.
І світ зорів одразу за порогом.
…Замкнули нащось. Брязнули колодкою.
Лишили хаті пустку і тривогу.
Це ж скільки літ її душа не світиться.
Це ж скільки зим не мариться й не спиться.
Така стара? пісок із ребер сиплеться.
Така сліпа? ні просвітку в зіницях.
Єдиний привид щез кудись, без приводу.
Останній спомин вивітрився в комин.
І нікому присолодити кривду ту,
Ця хата вже сама собі оскома.
Ні шурхоту під крівлею й долівкою.
Забутий клопіт. Нічия провина.
…Біліла хата світлою домівкою.
…Чорніє хата, ніби домовина.
***
Степану Бандері
"…безсмертний!!!"
аж хитається юрба.
З часів Христових
не було так… юдно.
Припнули
до хвалебного стовпа,
щоб знов каменувати
привселюдно.
***
Розкажуть: я у відчаї не вір!
Вже не болять ні спогади, ні крила.
Це ж скільки весен одцвіло з тих пір,
Як плакати собі заборонила
За тим, що не судилось, не збулось;
За тим, чого не повернути більше…
Сумну мене зустрінеш знай: здалось!
Ще розсміюсь услід щасливим віршем.
Знайду ті переконливі слова,
Щоб і душа моя тебе забула.
А то… на самоті… сплакне, бува,
Тихесенько, щоб навіть я не чула.
Обереги
Обереги, мої. О, мої, береги!
Оболонки душі. Оболоні.
Храм світлиці. Свіча. Рушників корогви.
Полотно. І нитки на ослоні.
Чи за вікнами тьма. Чи за хвірткою чад.
Чи за обрієм німо й тривожно.
Тут народ. Бо порода! Не конгломерат.
Тут Господь. Не богема безбожна.
Повернутись туди… До бабусі… в село…
Понад Стік*, наче Стікс** повнолюдий.
Де усе ще початок. І все вже було.
Колисанка. І звістка у груди…
О, мої, береги. Обереги, мої!
І надійні, і рідні до щему:
Серцем вишитий сум, рукавів ручаї.
І тополь золотаві тотеми.
Край неба…
*Білий Стік річка у с. Комарів.
** Стікс у давньогрецькій міфології ріка у царстві мертвих.
***
Пам’яті подруги і поетеси Калини Барвінко
Руїни… рубікони… рубежі…
Мікс апокаліпсису з апогеєм…
Чи то мені ще близько до межі?
Чи то вже ти далеко за межею
втомилась озиратися на світ,
своє минуле і моє майбутнє?
Пішла з життя, немов зняла пристріт…
Зустрінь мене зі смерті, якщо тут ні.
Постоїмо край неба, в унісон
помріємо про віще і грядуще.
Чи ти лиш недодивлений мій сон?
Чи я вже не живу тобі, а снюсь ще?
***
Анатолію Покотюку, митцеві,
директору музею "Людина. Земля. Всесвіт"
Зізнайтесь, Майстре,
звідки Ви? І хто Ви?
Чи в підмайстрах у Вас,
бува, не янгол?
Що не конання плоті*, то ікона.
Що не безсоння Духу, то осанна.
Тут що не зала арка із порталом.
І де не стань стіна плачу для істини…
Десь тут сама історія вклякала,
теплішали холодні очі містики.
З якої піднебесної майстерні
ці дивом інкрустовані інтарсії**?
Живе душа у неживому дереві,
аж дихає…
Напевно, так і справді є:
коли вогні погаснуть вечорові,
і світ засне,
на довгу ніч, як вимре
по сходах тінь ковзне
на третій поверх…
і двері рипнуть
у четвертий вимір…
* Тут шматки дерева, підручний матеріал різьбяра.
**Інтарcія (від італ. intarsio) вид декоративно-прикладного мистецтва, інкрустація, виконана деревом по дереву.