Home / Новини культури / Клецко Йосип – угнівський пісняр

Клецко Йосип – угнівський пісняр

Стелиться доріжка через поле в гай.
Дівчино мила, до мене в гості
В наш Угнів приїжджай…

Цю пісню в Угнові знає кожен  від старого до молодого, але не всі здогадуються, хто є автором цих чудових рядків. Народилась пісня у нашого славного місцевого композитора Йосипа Клецка (на знімку). Це не перший його  твір і не останній. Був агрономом, засівав поля, садив городину, а врешті став піснярем. Як?

Почалося все дуже давно, 20 січня 1941 року, в хаті Івана  та Катерини Клецків засвітилась  нова зірочка  на світ з’явився син Йосип. Трапилася ця подія у с. Завадів Мостиського району, що на Львівщині.

Село малесеньке, всього 50 дворів, але напрочуд красиве і співоче. Співали всі: хлібороби, ковалі, столярі, шевці, будівельники, музиканти, фотографи, механізатори. Йосип Клецко згадує як, маленьким батько брав його за руку, водив по хаті і вчив співати "Гей там на горі Січ іде…", "Ой видно село", розповідав про стрілецтво. А як прекрасно співала мама! Її голос можна було порівняти із голосом Ніни Матвієнко.

Ще змалечку хлопчикові довелось ходити аж у сусіднє село Стоянці до школи, щоденно долаючи два кілометри. Коли скрипіли морози, мама до школи не пускала, сама вчила. Йосип швидко навчився читати "Буквар". Та не все було таким радісним. Життя переплетене, як у пісні співається,  червоними і чорними нитками. Коли юнак був у 8 класі, трагічно загинув батько. Постало гостре  питання: школа чи заробіток на шматок хліба. Не задумуючись, хлопець поїхав до Львова шукати роботу, але таких молодих і без спеціальності нікуди не брали. Родина вирішила: нехай Йосип продовжує навчання.

Саме в школі Йосипові трапилась пречудова людина, яка вказала дорогу, по якій йтиме все життя.  Це був класний керівник Петро Минович Пашкевич, чоловік вимогливий і строгий.  Після закінчення школи хлопець не знав куди податися. Петро Минович сів на підводу, приїхав до пані Катерини і  спитав: " Ким би Ви хотіли бачити свого сина  студентом чи робітником? Якщо студентом, то що він найбільше любить?". Хлопець знітився, не знав, що відповісти. Озвалася мама: "Він живе у селі, допомагає по господарству, а під час канікул до колгоспу ходить на сезонні роботи". Вчитель переконливо відповів: Йосип буде агрономом! Готуйся, хлопче, до вступних іспитів. Будеш учнем Вишнянського сільськогосподарського технікуму плодоовочівництва. Це у місті Рудки".

Ще й до сьогодні сивочолий Йосип із теплотою в серці згадує рідного вчителя.

В технікумі попри навчання студентмузикант встигав брати активну участь у художній самодіяльності: співав у хорі, читав вірші, гуморески. Якось на концерті молодий Клецко почув вірш Р. Рождественського "Реквієм". Він настільки запав йому в душу, що хлопець заходився шукати текст.  Йому довелося пішки йти до м. Комарно, що за десять кілометрів, до бібліотеки. Зайшов. Попросив дати книжку, щоб переписати вірш. Надворі сутеніло, потрібно було повертатися додому, але Йосипу було байдуже. Завідуюча бібліотекою попросила хлопця йти додому, але він не хотів. Тоді жінка подарувала йому журнал  за любов до художнього слова.

В технікумі разом з товаришем навчився фотографувати. Почали знимкувати свої практичні роботи, як вирощувати ранні овочеві культури у закритому і відкритому грунті, давали поради, як захистити фрукти і овочі від шкідників, як підготувати сад до зими. Фотографії і текст радо приймала редакція районної газети і публікувала їх. Йосип не думав, що ця справа ще не раз стане йому у пригоді

Прийшов час йти до війська. Хлопця скерували у танкові війська, в Бердичів. Згодом почав навчатися у Харківському танковому училищі. В армії юнаку допомагала фотосправа. Він став позаштатним воєнкором, йому навіть видали "Пам’ятку воєнкора",   в якій зазначалось, що він має право фотографувати і давати дописи в газету.

Особливо запам’яталося йому 5 грудня 1965 року.  Солдат повернувся додому. На радощах летів до рідної хати, але вона зустріла його пусткою. Серце обірвалося. Що трапилося?  Куди всі поділися? Надворі темно, зима і  ні звуку. Побіг до сусідів, ті запросили в хату. Де мама, брат?  запитав. Сусід заспокоїв: "Не бійся, всі живіздорові. Сьогодні в Стоянцях празник, от вони там і залишились".

На душі відлягло. Випили за демобілізацію по чарці, погомоніли. Пора додому. Йосип пішов шукати ключ на старому місці. Є! Відчинив двері, ввімкнув світло і ліг. Не спиться. Коли здалеку чути чиїсь кроки. В хату заходять якісь люди. Йосип крикнув: "Стій! Хто йде?”. Настала тиша. "То ти, Йосипебратику? відізвався чоловік і кинувся в обійми. Заплакали. З братом прийшов товариш Орест. Мама залишилась ночувати в Стоянцях.

Брати сиділи до ранку, розмовляли, чекали матір. Орест розповів як його брат Володимир недавно врятував дівчину.  Двоє дівчат пішли на ставок купатися, одна втопилася, а другу Володя витяг. Це дуже зачепило Йосипа і він написав про трагедію статтю до газети "Вільна Україна".

Залишився в селі. Працював головним агрономом і попри те декламував вірші, гуморески, співав. Щоразу виринав в пам’яті один епізод.

Школа, біля неї натовп людей, які щось кричать, плачуть. Крок, другий і очі побачили жахливе  калюжі крові на дорозі. Вночі тут загинули музиканти  два скрипалі. Бубністу вдалося врятуватися. Вони були віртуози на всю округу. Їх називали "казіками",  бо ім’я першого скрипаля   Казимир Гусар. Говорили, що причиною смерті була заздрість, конкуренція. У с. Ляшки був музикант Сорока, який заздрив "казікам". 

Подейкували, що хтось з родини Сороків наїхав на музикантів, коли ті йшли на нічліг. Йосипа вразила ця подія. Він почав писати про них спогади. Написав вірша "Казіки", відніс в редакцію, там йому сказали, що поетичні строфи пісенної форми. Поклав поезію на музику і відтоді почалася "музична історія".

Девізом п. Йосипа були слова: "Хто із піснею по світі крокує, той ніколи не пропаде". А  ще він прислуховувався до слів Ліни Костенко:

Стікає кров’ю пісня світова.
Рятуйте, люди, пісня ще жива.
Поки ще не пізно,
Рятуйте, люди, пісню.

Пісні почали литися одна за другою. Перші  "Іванна" (на честь доньки), "В день народження" (присвятив дружині). Обставини склалися так, що молодого пісняра скерували в Угнів на роботу. Це було у 1972 році. З піснями не розлучався, грав на баяні, брав участь в художній самодіяльності. Довелось працювати заступником голови колгоспу, агрономом. Було багато роботи, не встигав всього охопити, а люди деколи критикували через те, що "вершики" писав.

Пан Йосип закинув улюблене колись заняття. Робота, сім’я та ще й навчання в сільськогосподарському інституті не залишали часу для піснетворення. Записи, шпаргалки дружина винесла на горище. Та якось малий син заглянув туди з цікавості і знайшов зошит з піснями. Прибіг до батька і спитав: "Що це? Тату, пишіть ще".  Якось у полі разом з колгоспниками працювали школярі. Дівчата сіли спочити біля річки Солокія і попросили агронома прочитати гумореску. Почалося. Читав одну, другу, діти обступили, слухають.

 Клецко вийшов на дорогу, глянув і народилася пісня "На правім березі ріки".

Йосип Іванович був незмінним гостем на ювілеях, весіллях. Часто виконував почесну роль старости. 

Якось він вирішив зробити  приємний подарунок жінкамбухгалтерам до 8 березня. Приготував платівку  із своїми піснями і додав привітання. Пісні почув брат і спонукав писати далі.

 Коли учнівський колектив виступав у Сокалі, директор тодішнього будинку культури  підійшов до Клецка і запропонував поїхати на конкурс читців до Львова. Пан Йосип хвилювався, але виступив успішно і отримав диплом I ступеня.

 Йосип Клецко багато  дописував до районної газети: про  трудову діяльність колгоспників, розповіді про фронтовиків. З настанням незалежності  України став завідувати місцевим Народним домом. На день суверенності організував грандіозне свято. Угнівчани і жителі навколишніх сіл збудували шість куренів, проводили козацькі змагання, їздили на конях.

 Тоді ж з’явилися  пісні "Михайло Савка партизан", "О краю мій, моє село", "Над Іваньками впав туман" (на прохання Я. Кендзьора).

 Музична творчість завершується піснею "Місто любові". Нехай це буде не остання пісня. Можливо колись вийде альбом пісень Йосипа Клецка. Вони такі різні: патріотичні, інтимні, жартівливі. Але припадають до серця кожному. Тоді угнівчани матимуть чим гордитися. Пора відновлювати давню славну історію. Почнемо з духовності.

Мирослава ОЛІЙНИК,
викладач Угнівського аграрного ліцею.

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Сокальська дитяча школа мистецтв відзначила свій ювілей

30 квітня у Сокальському народному домі ...