Home / Новини культури / Коріння Шевченкового роду

Коріння Шевченкового роду

Закінчила вона Московський книготорговий технікум. Серйозно ставилась до роботи. Розповсюджувала книги серед працівників Горлівського машинобудівного заводу, де працювала. Праця дівчини була поцінована: з 95-ти осіб п`ятьом, у тому числі й Валентині, присвоїли звання "Ударник соціалістичної праці". Зараз вона на заслуженому відпочинку.

Валерій Анатолійович Красицький народився у м. Львів у 1948 році. Після звільнення Кіровоградщини від фашистів Євгенія Іванівна Красицька (мати Валерія) 17-річною вступила до ВРВР – відділу регулювання вуличного руху – воєнізованого підрозділу Радянської армії.

У ті жорстокі часи за будь-яку провину чекало суворе покарання. І сільська дівчина, не привчена до пунктуальності, невдовзі отримала нагоду в цьому переконатися – за припізнення на зміну мала, щонайменше, опинитися на гауптвахті. Але світ не без добрих людей: досвідчені службовці порадили їй утекти. І вона опинилася у звільненому Львові. У Галичині вона обіймала посаду військового "кур’єра". Валерій пригадує, що влітку якогось року Женя із купою паперів подалась на Дрогобиччину. Без охорони, навіть без напарника. По дорозі вона зустріла сільського дядька на возі. Їхали, говорили про те, се. Аж з лісу виходять двоє озброєних хлопців і наказують: "Злізай". На щастя, дядько знав цих хлопців і популярно розповів, що це за вояка з'явилася супроти незгодних з радянщиною повстанців. Дівчину відпустили. Після цього вона подала у відставку, влаштувалася на якесь підприємство, отримала комуналку. Вийшла заміж за росіянина з Орла. Проте сімейне життя не склалося. Коли Валерію було 4 роки, батьки розійшлися. В дитинстві хлопець відчував себе самостійним, адже мама весь день працювала. Вранці із друзями втікав зі школи, а увечері по вулицях підпалювали всі підряд смітники або каталися на трамваї. Мама відчула біля нього небезпеку і влаштувала хлопця в Сокальський інтернат. Окрім навчання, займався спортом, грав три роки у духовому оркестрі, їздив "на гастролі" у Сокальську тюрму особливого режиму. Мав хист до малювання. Пізніше у Львові його знали як Мартинова Валерія Анатолійовича, бо друкувався в обласних, центральних радянських газетах, ілюстрував книжечки, брав участь у телепрограмах, виставках. Якось у кіножурналі мама помітила репортаж про заступника директора музею ім. Шевченка Красицького Дмитра Филимоновича. Поїхавши до Києва, вона розказала про свого батька та почула підтвердження про спорідненість із родом Красицьких, по сестрі Тараса Катерині, її сина Степана та онука Євлампія. Дмитро Филимонович, як він сам сказав, "парубкував" з Євлампієм, добре знав його. Валерій у 33 роки був ошелешений такою новиною. І від мами отримав пораду: "Переходь, Валеро, на наше прізвище".

Почалося активне спілкування з родичами-киянами і як наслідок – організація родинної громади "Шевченкові нащадки", художніх виставок, поїздки, зустрічі з громадськістю Ніжина, Надвірної, Зеленої Діброви, заснування "Фонду Т.  Г. Шевченка". Пізніше працює на львівському телебаченні, оформляє сатиричну програму Лева Львовича "Стоп-кадр", оживлюючи своїми малюнками. Не склалося… Опинився у проектному інституті телетехніки концерну "Електрон". Та трудова діяльність закінчилася крахом виробництва. Тож на запрошення родичів -киян поїхав у село Стайки і там відчув сільське життя.

На жаль, усі його художні, графічні твори вкрадені – зникли з львівського горища, де їх переховував. Різьблені мініатюри також частково втрачені. Останнім часом Валерій перебуває в Києві і також займається з хлопцями різьбленням, переймається громадськими, культурологічними справами в колі рідновірів, пише публіцистику – друкують…

Серед талановитих нащадків слід назвати Дмитра Филимоновича Красицького, правнука Шевченка по родинній лінії сестри Катерини, який усвідомив, що він стає старшим в роду і необхідно зберегти, записати ті факти, які стосуються Тараса Григоровича та нащадків його роду. Він став частим гостем у навчальних закладах, де охоче ділився спогадами про Кобзаря, популяризував його художню спадщину. Написав кілька книг для дітей: "Тарасові світанки", "Дитинство Тараса", "Тарас – художник". Разом із племінницею Людмилою Красицькою написав роботу "Гілки Шевченкового роду”. Дочка Дмитра Филимоновича теж має потяг до написання творів, хоча за фахом інженер-синоптик. Вона має особливий талант – ніколи не зупинятись на досягнутому, завжди йти вперед.

І сьогодні життя продовжується: дочки Марина й Ольга несуть світу слово Тараса. Марина Володимирівна працює вчителем географії на Черкащині, її донька Ольга пробує писати вірші, співає українські пісні. А сина на честь діда назвали Дмитром.

Слід зазначити, що саме рід Катерини дав найбільше талановитих нащадків.

ПРЕДСТАВНИКИ РОДУ СЕСТРИ ЯРИНИ

Бойко Ярина Григорівна (12.05.1816 р. – 1865 р.) – рідна сестра Т. Шевченка. У 1836 р. вийшла заміж за кирилівського маляра Бойка Федора Кіндратовича. Ще з дитячих літ вона була вірною товаришкою Тарасові, ця приязнь залишилась на все життя. Поет відвідував сестру під час кожного приїзду в Кирилівку. За змогою допомагав їй Тарас і матеріально. Саме Ярині присвятив вірш "Сестрі":

"Мій братику! Моя ти доле!
І ми прокинулись. Ти…
На панщині, а я в неволі!..”

Так, зворушливою була зустріч поета у 1859 р. із Яриною – улюбленою сестрою. Про цю зустріч вона розповідала І. Сошенкові: "Була я на городі – полола. Дивлюся – біжить моя дочка: " Мамо,- каже,- Тарас прийшов". "Який Тарас?" – питаю, а сама і з місця не зоступлю. Аж ось і сам він іде: "Здрастуй, сестро!" Я вже й не пам'ятаю, що зо мною було. От ми сіли гарненько на призьбі; він сердешний положив голову на коліна та все просить мене, щоб я розказувала про своє життя гірке…"

У Ярини народилось п'ятеро дітей: Іван, Іларіон, Лаврентій, Логвин та дочка Василина. У Василини було семеро дітей: Ольга, Наталія, Явдоха, Марко, Марина, Мотря, Варвара.

Віталій Анасійович Пилипенко, праправнук Василини Федорівни Бойко, дочки Ярини, народився у 1940 р. Військовий. Закінчив Львівський університет. Любив літературу, писав вірші, був позаштатним кореспондентом газет "Подмосковные известия", "Подмосковье", "Крестьянская Россия". В музеї Т.  Г. Шевченка у селі Шевченкове зберігається примірник однієї з газет із дописом Віталія, присвяченим ювілею виходу в світ "Кобзаря". З-під пера Віталія вийшли дві збірки поезій: "Поле засіяно" і "Балади". Особливість його поетичного дару – вільне володіння й українською, й російською. У своїх віршах пише про обдарованість слов'ян, про взаємне збагачення двох культур. Мешкає зі сім'єю у Московській області.

ПРЕДСТАВНИКИ РОДУ ЙОСИПА

"Це мій рід! Моєму роду виповнилось 300 років,"- писав Микола Лисенко. Йосип Григорович Шевченко (08.03.1821 р. -1878 р.) – молодший брат Тараса. Після смерті батьків Йосипа взяли до себе у село Моринці дід Яким і баба Меланія, у яких він виріс. 1842 року пристав у прийми до троюрідної сестри Мотрини, з якою одружився того ж року. До речі, з боку молодого "поручителем" (боярином) був його брат Микита Григорович. Це була типова українська сім'я малоземельних кріпаків-хліборобів. Усі діти в сім'ї залишились неписьменними. Подружжя мало п'ятеро дітей: Трохима, Андрія, Івана, Григорія, Василя. 1843 року Тарас Григорович завітав у Кирилівку, зайшов до брата, відбулася зворушлива зустріч родичів. При цьому Йосип запропонував Тарасові: "А ми якраз надумали свого синочка Трохима хрестити, то, може, тепер не будемо шукати хрещеного батька, а ти погодишся стати ним". Шевченко згодився і разом із сестрою Яриною хрестив свого племінника Трохима. Про цей випадок розповіла бабуся Миколи Віталійовича Лисенка – Марія Трохимівна, дочка Шевченка Трохима Йосиповича. 1860 року Тарас Григорович домігся визволення своїх родичів із кріпацтва. Сім'я Йосипа одержала волю, але без землі, тому стала ще біднішою.

У травні 1861 року разом з іншими родичами Йосип Григорович зустрічав домовину брата в Києві, супроводжував її до Канева, брав участь у похороні поета на Чернечій горі.

Йосип Григорович пішов служити до царської армії замість сина Трохима (у якого на той час було троє дітей), брав участь у російсько-турецькій війні, де й загинув у 1878 році. Місце поховання невідоме.

Та з цього роду теж вийшли талановиті люди. Наддніпрянщину й Поділля зблизили й поріднили Тарас Шевченко і його двовнучатий племінник Олександр Відоменко. Проживає у Хмельницькому. Олександр Відоменко – лауреат премії ім. Микити Годованця в галузі літературної діяльності та пропаганди української мови. За активну громадську діяльність на посаді заступника голови Всеукраїнського об’єднання ветеранів Указом Президента нагороджений орденом "За мужність".

Благовіщенням святійшого Патріарха Київського та всієї Русі-України Філарета за заслуги перед Україною Олександру Відоменку та його нащадкам даровано право на родовий герб та нагороджено орденом Лицарської доблесті 5 ступеня.

Він займається дослідженням долі та творчості свого славнозвісного пращура. Є автором численних книжок та публікацій в газетах та журналах, присвячених Шевченкові, йому належать ряд відкриттів у Шевченкознавстві. Вийшли книжечки О. Відоменка "Сумна та радісна Шевченкіана", "Оплаканий і зраджений", "Тарас Шевченко і родина Енгельгардів", у яких розповідається про маловідомі факти з життєвого і творчого шляху геніального поета і художника.

Микола Лисенко. Коли ми з ним спілкувалися під час презентації його книги у музеї, то звернули увагу на його схожість з невмирущим Кобзарем: чоло, підборіддя, вуса і особливо – погляд. Й дивуватися тут нема чого, адже він – праправнук Шевченка. Народився Микола Лисенко на Волині, хоч має Кирилівське родове коріння. Здобув технічну вищу освіту.

Працював на підприємствах Черкас та Києва, де пройшов трудовий шлях від слюсаря до головного інженера. Та серцем постійно поривався до Шевченкової Кирилівки. Й  не тільки тому, що зростав в особливій атмосфері, сповненій присутності свого великого предка – він постійно цікавився різними аспектами його творчості, прагнучи якнайглибше пізнати суть такого незбагненного багато в чому явища, як Шевченко. Водночас збирав усе, так чи інакше пов'язане з Тарасовим родом. Коли вийшов на заслужений відпочинок, перебравшись до Кирилівки, взявся за дослідження. Варто сказати, що до цього ніхто не займався детальним вивченням Шевченкового роду, який розійшовся з рідного села по багатьох країнах ближнього і далекого зарубіжжя.

Микола Павлович першим розпочав дослідження повного роду духовного батька народу. То була нелегка робота, яка потребувала постійних поїздок в архівні та музейні установи, на що незрідка йшла не така вже й велика пенсія, численних зустрічей з людьми, осмислення всіляких документів, мемуарних свідчень. Книга складається з 17 розділів. Ця розповідь – повернення до роду, який залишив слід в історії України, бо ж, безперечно, кожне покоління Шевченків у свій час впливало на її розвиток. Головним джерелом інформації стали розповіді поетових близьких… Праця Миколи Лисенка – це приклад, як потрібно берегти пам'ять про своє коріння, свій родовід. Робота відзначена Дипломом Всеукраїнського конкурсу "У нас одне коріння".

У його поданні генеалогічна система Шевченкового роду містить понад 1300 осіб, відомих і безвісних, які мешкають в Україні, Росії, Прибалтиці, Австралії, США, Франції. Цілком зрозуміло, що маємо їх і на Черкащині, передусім у Кирилівці, Моринцях, Звенигородці.

Кожен спогад, кожна розповідь по-своєму цікаві й повчальні, бо передають дух минулого нашої української землі, дають змогу доторкнутися душею до коріння Шевченкового роду!

ПРЕДСТАВНИКИ РОДУ БРАТА МИКИТИ

Шевченко Микита Григорович (1811-1870). У родині Микити було четверо дітей: Сава, Петро, Прокіп, дочка Ярина.

Яків Тимофійович Шевченко (1889 р.) – правнук Шевченка по брату Микиті. Молодий забутий художник. Хлопчик
був допитливий, зростав у неспокійному середовищі. Ще під час навчання у двокласній школі зародилася в нього дитяча мрія стати художником.

З великим завзяттям малював маленький Яків скрізь, де тільки було можливо: у школі на дошці, на стінах, на партах, – за що і перепадало йому від учителя. Талант потрібно було розвивати. Але його батько Тимофій не надавав великого значення здібностям сина і не мав грошей, щоб купити папір. Після закінчення приходської школи Яків Шевченко вступає до чотирикласного "Вище начального городского училища". Його учитель Лукіян Вольський з перших уроків помітив неабиякі здібності у нового учня, поза програмою навчив його малювати з натури та писати олійними фарбами. Оселя його постійно поповнювалася картинами Якова. Талант художника мала і його сестра Оксана. Але батьки не мали коштів, аби вивчити малярському мистецтву ще й дочку.

Яків малював із завзяттям, з ентузіазмом, немов відчував, що доля йому подарує лише 18 років життя.

У 1915 році його забирають до школи прапорщиків, а після закінчення направляють в армію. Яків Шевченко загинув на полі бою у травні 1916 року. Багато митців малювали портрет Кобзаря, та не всі зуміли передати силу волі й духу геніального поета так, як передав його родич – юнак Яків Шевченко. На його портреті поет без шапки, в кожусі, з твердим, несхитним поглядом. Таким глибоко мислячим знали Шевченка його родичі, односельці, всі люди. Таким його розумів і молодий митець. Його рано згаслий талант засвідчує мистецькі здібності не лише Шевченкового роду, але й невичерпне джерело художнього обдарування всього народу. Його невелика спадщина налічує сім олівцевих робіт художника. Вона дозволяє скласти уявлення про цього забутого художника.

Григорій Тимофійович Шевченко – внук Петра Микитовича. Він цікавився кінематографією, хотів стати оператором. Здібного студента помітив сам Олександр Довженко і запросив до своєї творчої групи. Але почалася Велика вітчизняна війна, і під час війни він був військовим кореспондентом. Після закінчення війни одружився, від першого шлюбу мав сина Тараса, від другого – В`ячеслава. В м. Єсентуках, де і мешкав, організував кімнату-музей Т. Г. Шевченка і опікувався нею. Пропагував художню та літературну спадщину Кобзаря.

В`ячеслав Григорович Шевченко, син Григорія Тимофійовича. Самотужки вивчив українську мову. В`ячеслав – член Спілки письменників України та Російської Федерації. Він людина творча: пише вірші та заробляє собі на життя тим, що малює та продає картини.

Микола Петрович Лихошва – 4 покоління по брату Микиті. Художник. Мати – Олена Давидівна Лихошва – правнучка Тараса. Микола Петрович працює в різних жанрах: пейзажному, портретному, побутовому, але домінуючою темою є образ України, невмирущості народу. Чільне місце у творчому доробку художника займає Шевченківська тематика, серія робіт живопису і графіки " Земля, яку сходив Тарас малими босими ногами". Зараз працює старшим викладачем кафедри художніх основ дизайну в Київському державному інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Михайла Бойчука. Микола Лихошва продовжує традиції всесвітньо відомих українських митців О. Мурашка, М. Пимоненка, С. Васильківського.

"Я горджуся своїм родом не лише тому, що до нього належать наш Пророк Т. Г. Шевченко, відомі особистості, вчені і талановиті служителі муз – художники, музиканти, співаки, фотографи, архітектори, але і тому, що в цій великій родині були прості хлібороби, агрономи, зоотехніки, інженери, лікарі, військовослужбовці, водії та представники інших професій. Ці люди брали участь у розбудові нашої самостійної України, примножували та зберігали традиції, плекали українську мову і культуру; були послідовними і незалежними у своїх національних переконаннях та ідеях", – писав Микола Лисенко.

Хочеться вірити в те, що це дослідження буде корисним для молоді, навчить не забувати традиції, берегти зв`язок між поколіннями, котрі є основою існування нації. Передаючи традиції наших пращурів майбутньому поколінню, ми виховуємо свідомих українців.

Підготувала Мирослава ІВАНЕЦЬ,

вчитель української мови і літератури Сокальської гімназії
ім. О. Романіва.(За однойменною книгою Миколи Лисенка)

Загрузка...

About Адміністрація порталу

x

Check Also

У Львівській області вперше відбувся Етно фестиваль гостинності

З 22 жовтня до 17 грудня ...