Home / Новини культури / Любов в життю Шевченка

Любов в життю Шевченка

Любов в житю людини, се гарний момент переображеня, овіяний чаром весняних запахів і соняшного проміня. Як любо згадуєть ся його тодї, коли людина нічого від житя не жде, нїчого сподївати ся не може! Одначе, любов в житю поета, се вже не момент, а повсякчасна туга і порив до вимріяного ідеалу, трагедія житєм несповнених надій, траґедія тієї опущеної святинї, в якій як говорив Міцкевич "Бог не хоче бути, а люди не сміють"… Зреалізованого ідеалу в житю нема, як нема в житю наконечної досконалости, тимто ся траґедія  вічна.

А я так мало, небогато
Благав у Бога: тільки хату,
Одну хатиночку в гаю
Та дві тополї коло неї
Та безталанную мою
Мою Оксаночку…

співав Шевченко на руїнах свойого розбитого щастя. Хто тому винен, кого і що обвинувачувати за те, що поет до гробової дошки не міг найти свого "маленького щастя", тихої, привітної пристанї, далекої від житєвих негод, що снїговицею пронесли ся над його головою і поклали в передвчасну могилу? Або ніщо і нікого, або всїх і всьо, людий, долю, само житє требаб покликати перед суд. Так  мусїло бути. Шануючи память Шевченка і його творчість, ми в першій мірі бачимо в йому речника покривжених, забутих людьми істот, борця за права і гідність людини топтаної другою, сильнїйшою. Можна сказати, що власне те його становище, як творця і громадянина, закриває перед нами Шевченка як людину. Його особиста доля і недоля, його біль і обурене було рівночасно почуванєм мілїонів, яким бракло його огненого слова. Що більше, коли ми приглянемо ся до тієї людини блисше, побачимо, що була вона в силі узагальнювати, вкладати в уста цїлих мас те, що особисто переживала. Шевченко, болїючи над долею своєї занапащеної любови, своєї "кучерявої Оксаночки", бачив таких істот тисячі і в їх імени, в імя правди на землї, кидав камінєм в обличє молоха якому на імя  кріпацтво.

Ми в купочцї колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
І говорили що колись
Одружимо їх…

говорив поет згадуючи свою першу любов. Се та дївчина, що вибираючи плоскінь (в “Менї тринадцятий минав”),

… почула як я плачу:
Прийшла, привітала
Утирала мої сльози,
Тай поцїлувала…
а від того поцілунку
Неначе сонце засіяло,
Неначе всьо на світї стало
Моє: лани, гаї, сади…
та незабаром:
… малими розійшлись
Та вже не сходились нїколи…
Остала поетові надїя що,
Може ще раз зустрінемось,
А може… й не знаю…

П. Зайцев, опублікував в "ВЪстнику Европы" за лютий 1914. віднайдену ним копію присвяти, що попереджувала текст "Черницї Маряни", пересланий поетом пок. редакторови "Снопа" Корсунови. Присвята затитулована: "Оксані" К…ко", і починаючи ся словами "Вітер в гаї нагинає лозу і тополю" аж до слів "Тільки його долї, що рано заснув", фраґментом уже відомим, звучить дальше так:

Чи правда Оксано, чужа чорнобрива
І ти не згадаєш того сироту,
Що в сірій свитині, бувало  щасливий,
Як побачить диво  твою красоту.
Кого ти без мови, без слова навчала
Очима, душею з серцем розмовлять,
Кому ти любила Петруся співать?
І ти не згадаєш. Оксано! Оксано!
А я й досі плачу і досї журюсь,
Виливаю сльози за мою Маряну
На тебе дивлю ся, за тебе молюсь…
Згадай же Оксано, чужа чорнобрива
І сестру Маряну рястом уквітчай,
Часом на Петруся усміхнись щаслива
І хоч так, як жарти колишнє згадай…

(Поезія датована днем 21. падолиста 1841 р.).

Хто була та “Оксана К…ко” не відомо. Певно одначе те, що не се та сама (як припускає д. Зайцев) про котру говорить Шевченко:

Ота маленька, кучерява,
Що з нами грала ся колись
Помандрувала
Ота Оксаночка в поход
За Москалями, тай пропала.
Вернулась, правда, через год
Та що з того! З байстрям вернулась
Острижена…

Зі змісту наведеної присвяти можна припускати, що та "Оксана К…ко" віддала ся, мабуть за богатого та старого, коли мова про "Петруся", та про те, щоб вона, колишнє згадала, "як жарти". А коли й була се та сама людина, то мусів поет думаючи про її подружє, помиляти ся, мусїв бачити його тільки в уяві, а коли завитав на родину, довідав ся страшну про неї правду з уст брата. 1 з того часу поет зневірюєть ся в людий, в їх добру волю а в кождій українській дївчинї добачує жертву людського звірства і самоволі. Колиб ми мали в руках оригінал "Черницї Маряни", то можеб в ілюстраціях поета до неї дошукалиб ся черт облича тієї Оксани, коли зважимо, що поет списуючи Маряну, мав свою занапащену любов на думці.

Пробуваючи в Нижному Новгородї, кохав ся поет в артистці Піунівнїй, але тільки бачучи її на сценї в українському платю. Поза сценою відносив ся до неї байдуже; там була вона представницею України, а поза сценою, звичайною сальоновою баришнею.

Під вечір житя, звернув поет увагу на Ликерію Полумасківну кріпачку, сироту, як пише Тургенев "Существо молодое, свЪжое, несколько •грубое, не слишкомъ красивое", но по своему привлекательное, съ чудеснымы бЪлокурымы волосами и той не то спокойной осанкой, которая свойственна ея племени"…

На тлі пишного великопанського сальону, творила вона, убрана по народньому, гарну, екзотичну декорацію, якою любувало ся російське товариство. Шевченко, затрівожив ся її долею, бояв ся, щоб не упала вона серед великоміського житя і запропонував її подружє. І коли можна говорити про любов, то тут, було се зовсім що иншого. Тут грала ролю добрість, спочуте незавидній дївочій долі, може спогад безталанної Оксани і в імя тих почувань, славлений окруженєм поет, простягав дружню руку дївчинїкріпачцї.

"Шевченко  пише д. Зайцев  шукав безпосередносте і простоти, захоплючи ся тим, що його вибрана  "сиротакріпачка", а сирота, мріяла о… корсеті і уборах, стараючись розвідати на скілько її жених богатий"…

Як відомо, до подружа не прийшло, а серце поета закервавило ся новою раною, від нового удару.

І вмер поет, не зазнавши нї хвилї тихого, родинного щастя, умер згадуючи свою кучеряву безталанну Оксану…

А я так мало, не богато
Благав у Бога…   
М. Г.

Стиль і орфографія  збережені.
(”Ілюстрована Україна”, ч. 1, Львів, 15. 01. 1914 р.).

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Сокальська дитяча школа мистецтв відзначила свій ювілей

30 квітня у Сокальському народному домі ...