Новини культури

Зі збіркою “Інверсія ночіє” в Сокалі побував львівський поет Ярослав Петришин

Як уже інформував «Голос знад Бугу», 21 вересня минулого року в нашому місті відбулась акція «Дивись, читай, слухай українське», яка порадувала сокальчан строкатим ярмарком книжкових новинок, цікавими зустрічами з видавцями і письменниками.

Зі збіркою «Інверсія ночі» в Сокалі побував львівський поет Ярослав Петришин. Того щедрого на несподіванки осіннього дня пан Ярослав завітав і до редакції. Звісно, ми не могли не скористатись приємною нагодою поспілкуватись із нашим гостем.

Зізнаюсь, готуючись до цієї розмови, уявляла її серйозною, майже академічною, проте Ярослав Петришин, вже першою своєю неординарною відповіддю на звичайне запитання, вивів розмову із традиційного русла, скерувавши її у, справді, доволі несподіваному напрямку…

– Розкажіть для початку коротко: де народились, хто Ви за фахом, чим займаєтесь окрім поезії? Якось Ви сказали про себе, що «розриваєтесь між мрією про Гоа і любов'ю до України»…

– Якраз про моє народження коротко не вийде. Почну з того, що звати мене насправді не Ярославом, а Жероніму і народився я далеко за межами України. Мої батьки – Борис Кіндзь і Леонор Сара Патрішіу познайомилися в Москві на Всесвітньому фестивалі молоді і студентів, куди тата відрядило українське підпілля (воно на той час уже занепадало) із завданням передати секретні документи в пенсійний фонд, що знаходився в Мюнхені. Мати ж просто використала халявну путівку, яку отримала через подружку, з якою навчалася в Лісабонському університеті (її мама працювала секретаркою в центральному апараті португальської компартії). Закохавшись одне в одного з першого погляду, батьки провели в Москві веселий тиждень і пообіцяли при нагоді зустрітися у майбутньому. Але Москва зіграла з татом злий жарт (хоч і невідомо, чи аж такий злий, якщо судити про нього власне із майбуття) – він повернувся з Москви стилягою. Спочатку тата виключили з комсомолу, потім – із підпілля…

А вже наступного року весною (27 квітня) у повній розгубленості народився я – далеко від рідної України, без знання мови і традицій практично чужого мені народу.

Але допоміг випадок. Під час переговорів анґлійського прем’єра Гарольда Вільсона з Косигіним в січні 1968 року про скасування радянських боргів перед Заходом, в пакеті вимог до радянського керівництва була заява мого діда Іцхака Кіндзельсона, який після війни проживав у містечку Тодморден (Анґлія), про надання дозволу моєму батьку на виїзд із Союзу в рамках програми воз'єднання сімей. Оскільки на той момент мій батько став ізгоєм у своєму рідному селищі, йому пощастило отримати таку можливість.

Жили ми з мамою в місті Панаджі, що в індійському штаті Ґоа – колишній португальській колонії. Тато приєднався до нас десь через рік після переїзду на Захід. Власне, завдячуючи йому, я повернувся в лоно рідної культури, а Ґоа (хоч мало хто про це знає) стало таким улюбленим місцем хіпі – саме тато постягував туди більшість своїх знайомих по недавній еміграції – клімат там був чудовий, краса Індійського океану – неперевершена…

Щоб не затягувати мою оповідь, скажу – вищу освіту я здобував уже в Україні, у Львівській політехніці за спеціальністю «Автоматика і телемеханіка».

Регулярно не працюю – просто, нема такої потреби: військової пенсії, яку виділили нашій численній родині за участь у підпіллі (велика подяка нашому російському родичу Натану Кєнзову, який напоумив тата колись у Москві дещо підкоректувати в привезених ним документах) – цілком вистачає мені для скромного існування. А коли є потреба підзаробити, то влаштовуюся кіномеханіком – хоч якась користь від мого диплома.

– Гм… Он як! А коли і за яких обставин Ви написали першого вірша?

– Вірші розпочав писати ще в шкільні роки. Першого вірша, який отримав визнання в індійськопортугальському середовищі, написав на конкані десь у 5 класі і читав його з міської сцени на вечорі, присвяченому Рабіндранату Тагору. Можна здогадатися, що вірш той був саме про нього. Паралельно писав на португіз, а пізніше – уже на українській і російській. Зберглися з тих часів залишки моєї рукописної збірки – таке собі дитяче римування, яке із роками відкривав усього лише раз. Із моїх ранніх досягнень – в дев’ятому класі переміг на олімпіаді штату із віршем про Джавахарлала Неру. А вже зі студентських часів до недавньої моєї болдинської осені 2009 року написав десь із 5 віршів українською, кілька з яких навіть увійшли в мою збірку. В основному це були акровірші, приурочені до якихось подій, чи присвячені дівчатам.

– Назва книжки – «Інверсія ночі» – доволі інтригуюча. А завдячуючи вдалому дизайну обкладинки, відкривається спостережливому читачеві іншою, потаємною стороною. Яке прочитання цієї назви ближче особисто Вам?

– Щодо назви збірки – то первинним було слово «Інверно» – нікнейм італійської журналістки і поетеси, яка проживала в Києві, і з якою я познайомився у всесвітній павутині. Уже відштовхуючись від нього, появилася назва «Інверсія ночі» – із завуальованими підтитулами: «Інверно» – інтимна лірика, та «Сіячі» (чи «Зимові сіячі») – філософська. Шкодую, що не пояснив цього в самій збірці.

Абсолютна більшість віршів була написана менш, ніж за півроку, восенивзимку 20092010 років і була інспірована спілкуванням із цією поетесою.

– А які теми найбільше Вас хвилюють і надихають на творчість?

– Хвилює те, про що написав у віршах. (Усміхається). Домінантою моєї першої збірки є тема нещасливого кохання, причиною якого були наші з Інверно міжконфесійні протиріччя. Інверно – римокатоличка.

Останнім же часом найбільш близькою мені стала іронічна та філософська поезія.

– Буквально декілька слів – про передмову і її автора. Можливо, читачам нашої газети цікаво буде дізнатись, чому саме сокальська поетеса? I чи задоволені Ви результатом?

– З Любою Бенедишин я познайомився на одному з літературних інтернетпорталів. В нас із нею одразу склалися приязні стосунки. Коли ж постало питання передмови, то всі, як і належиться, дружно почали показувати пальцями одне на одного. І найбільше пальців указало саме на Любу. От і прийшлося їй написати…

А передмова і справді вдалася. Мені вже кілька моїх колишніх друзів говорили, що придбали мою книжку саме завдяки їй… Дякую, Любо! (Усміхається).

– Чи пишете й прозу? Ваше авторське післяслово відкриває Вас читачам як майстра ледь не детективного жанру. А заодно розкажіть трохи про Вашого Бутсика. Неоднозначний персонаж… Ви зуміли заінтригувати читача. Чи це й була Ваша мета?
– Власне, вся моя затія з Бутсиком на Майстернях (Літературний сайт в Інтернеті), була обумовлена моїм бажанням створити відчуття реальності такої програми серед моїх товаришівпоетів, що сприяло б кращому сприйняттю мого іронічноавантюрного роману, який я збирався написати. В тому романі всі події мали розгортатися навколо саме такої версифікаційної програми, за якою іде полювання між українськими поетами – класиками укрсучліту, що в результаті мало пояснити серію таємничих смертей цих поетів, які відносно недавно мали місце в Україні. Вигадка там мала переплітатися з реальністю. А прикладом роботи цієї програми мали стати мої акровірші. Але поки що роман так і залишився в планах, хоч і є підстави надіятися, що можу взятися за їх реалізацію уже найближчим часом. Першими кроками до цього є моя післямова до збірки, та й це інтерв’ю…

– З Ваших відповідей відчувається, що Вам, як і Вашій творчості, поряд із глибиною осмислення буття притаманні іронія й самоіронія, навіть сарказм. Це – порятунок від рутини і болю? Чи щось інше?

– Звичайно, що іронія, чорний гумор – це щось невід’ємне від мене. А от, чи є ця іронія порятунком від болю – сумніваюся. В цьому можна переконатися, перечитавши мою збірку. Там, де біль – іронія практично відсутня. Швидше, навпаки – в тих поезіях я часто грішу пафосом. Але то були практично перші мої вірші. Зараз я вже трохи набрався досвіду і стараюся більше контролювати свої емоції.

– Які Ваші враження від нашого міста? Тільки щиро…

– На жаль, я не надто добре з ним ознайомився. Але те, що бачив – сподобалося. Гарне, сучасне місто. Навіть трохи нагадує моє рідне Панаджі. Тільки корів бракує… (Загадково усміхається)

А от люди відрізняються від наших, індійських… В Індії, якщо в якомусь маленькому містечку побачать білого, то збігаються всі, кому нічого робити… Годинами розпитують про його країну (якщо це іноземець), про родину… І усім переймаються, наче мова йде про їхнього найближчого родича… А в Сокалі до мене на вулиці хоч би хто підійшов… Але, може, я недостатньо смаглявий – я лише на четвертину індієць… Та й Сокаль – це всетаки Європа…

– Ваші розповіді про все – просто неймовірні, але, будьмо відверті, дещо виходять за рамки сприйняття пересічної людини. Тим цікавіше почути Вашу відповідь на дуже традиційне запитання – які плани на майбутнє?

– Зараз готую до друку другу збірку своїх віршів. Хотів би видати її до Різдва. І… почав писати вірші для дітей… До речі, можу запропонувати вам свіжонаписаного віршика.

ЛЕСБОС

На острові Лесбос
туристу приверзлось,
що тьоті його населяють одні.
На острові Патмос,
туристу не спалось –
видіння до нього явилось у сні.
Що є такий острів,
де дяді на постріл
гарматний не пустять нав'язливих тьоть.
І стало туристу
так легко, так чисто…
І кашки хотілось, і пити компот…

(Усміхається чи… насміхається?)

– Так… Схоже, Ви остаточно вирішили дезорієнтувати наших читачів. Знаєте що? А задайтено сам собі такі запитання, на•які б хотіли почути відповідь.

– Добре. Як на мене, це мало би виглядати приблизно так…

Запитання: Скажіть, будь ласка, це правда, що начебто Ви нетрадиційної орієнтації?

Відповідь: Взагаліто, можна й так сказати – я орієнтуюся на Схід.

Запитання: Не втікайте від відповіді! Сокальським читачам це дуже важливо. Чи ви натякаєте на Камасутру?

Відповідь: Та ні на що я не натякаю! Дістали ви вже мене своїми запитаннями!

Запитання: Ну, добре, добре, не сердьтеся. А чому тоді ви всюди говорите, що будете голосувати за Радикальну партію?

Відповідь: Просто Ляшко мені дуже подобається… Ну… голос в нього такий еротичний… Хоч, мабуть, це не варто в газету?…

Обіцяєте? (Широко усміхається).

– Дякую за розмову… І все ж не можу втриматись від останнього, може, трохи несподіваного запитання. Пане Ярославе, славнозвісний «барон Мюнхгазуен», бува, не Ваш далекий предок?

– Все може бути…

Веселити і замислювати читачів «Голосу з-над Бугу» львівському поету допомагала Любов БЕНЕДИШИНА.

Голос Сокальщини на GoogleNews