Home / Новини культури / Сокальчани могли безкоштовно подивитись виставу «Останній гречкосій»

Сокальчани могли безкоштовно подивитись виставу «Останній гречкосій»

Приїзд заньківчан – то завжди свято. І цього разу, 20 грудня 2011 року, завдяки районній програмі підтримки культурно-просвітницьких та інформаційно-презентаційних заходів, сокальчани могли безкоштовно (у Львові квитки коштують по сто і більше гривень і їх просто не дістати) подивитись виставу «Останній гречкосій», особливо актуальну нині, коли наші славні депутати ВР хочуть дозволити продавати направо-наліво землю. Цю трагікомедію написав і поставив актор театру, драматург і режисер Орест Огородник (у виставі він грає роль Аристарха, захланного депутата, який хоче купити землю і добряче заробити на цьому).

Наш кореспондент зустрілася з режисером-постановником вистави Орестом Огородником та народним артистом України Петром Бенюком, який виконує в ній одну з головних ролей. Пропонуємо Вам їхню розмову.

– Пане Оресте, Ви – актор, драматург, режисер, вже приїжджали у Сокаль з своїми виставами. Розкажіть, будь ласка, детальніше про що Ваш «Останній гречкосій».

– Це вже четверта моя вистава на сцені нашого театру. Спочатку були «Мила моя, люба моя», молодіжна вистава, вона йшла десь десять років тому. Наступна – казочка «Івасиктелесик», яка вже йде в театрі шостий рік (авт.: сокальська малеча також бачила цю казку). Потім були «Криза», яка також «гостювала» у вас в Сокалі, після неї – «Останній гречкосій». Прем’єра цієї трагікомедії відбулась у липні. Вистава піднімає дуже наболілу для нашого народу тему – це земля, генетична приналежність нашого народу, це ідея українського трударя, який ще наразі живе і любить цю землю, ні за які гроші її не продасть, тому що розуміє: продати землю – це те саме, що продати рідну маму. В протидію головному героєві Михайлу, який і є тим селяниномтрударем, виступають його діти. Вони живуть сучасними стереoтипами, сучасними ритмами життя, вони вважають, що земля не є родинною колискою, а лише засобом для збагачення. На цьому і будується основний конфлікт. Хочу, щоб глядач поставив собі питання: що для нього означає рідна земля?

– Хто зайнятий у цій виставі?

– Провідні актори театру, старші і молоді. Це найперше народні артисти України Януш Юхницький, який грає головного героя Михайла, та Петро Бенюк – Дмитро, людина з важкою долею, яка зневірилась, що у нас в селі може бути добре і помаленьку спивається, як і багато людей у селі. У виставі також зайняті народна артистка України Алла Корнієнко (мати), Тетяна Павелко (Наталя) Ярослав Кіргач (Зеник), Віталій Гончаренко (Річард), Богдан Ревкевич (Едік) та інші.

Перша вистава, з якою приїжджав у Сокаль – це «Сто тисяч» І. КарпенкаКарого, моя дипломна робота. Петро Бенюк грав в ній Калиту. Це було десь років тричотири тому. Два роки тому, як вже згадував, привозили до вас «Кризу». І зараз вже втретє з моєю виставою. Нас дуже добре приймали. Мені взагалі подобається публіка в районі, незаангажована, безпосередня, яка має над головою небо, а під ногами – землю. Сьогодні гуляли вашим містом, тут нічого не тисне на людину, гарна атмосфера, гарна енергетика.

Вистава, як я вже казав, йде з липня. З нею ми вже їздили достатньо: були у Тернополі, ІваноФранківську, Луцьку, Золочеві…

– Чи є приплив молодих акторів у театр?

– В нас при театрі є студія, потім вона переросла у факультет, який відкрився у Львівській консерваторії, там було два набори, після цього був в університеті Івана Франка і не так давно з допомогою Богдана Козака і Федора Стригуна у нашому університеті відкрили новий факультет – культури і мистецтв, на якому є і акторська, і режисерська кафедра. Тож молодих кадрів вистачає.

– А тепер хотілось би почути думку про виставу Бенюкаактора…

– Орест Огородник, як драматург, виписав прекрасну роль Дмитра, яку я граю. Писав він її з чоловіка, що жив біля його батьків. Граю колишнього дальнобійника, пенсіонера, пияка сільського, чоловіка з складною долею, самотнього. Цей образ воістину правдивий. Він писав його з живого чоловіка і мені підказував на репетиціях, як цей образ посправжньому «ліпити», щоб був схожий. Приходили люди, які знали цього дальнобійника (він уже помер), казали, що один до одного.

Орест Огородник, як режисер, дуже цікавий і конкретний. Він вміє поставити те, що написав, допомогти акторові створити образ. Я тішуся, що граю цю роль. Бо це воістину з народу чоловік, а я такий і є. Люблю бути відвертим, веселим, щирим. Скажу чесно: радість моя була подвоєна тим, що ми цього року, 27 листопада, закривали Всеукраїнський фестиваль драматичних вистав. І наш «Гречкосій» поїхав у Тернопіль. Там глядач ще тепліше приймав, ніж у Львові, ще більше сміявся, аплодував. У Львові також переаншлаг, квитки дістати неможливо, ми не можемо випросити для своїх знайомих. Орест Огородник дістав гранпрі на цьому фестивалі, Януш Юхницький – диплом за кращу головну роль, а я – за кращу роль другого плану. Це дуже важливо, бо якщо артиста не похвалити, не дати йому зрозуміти, що він на правильному шляху, то деякі, які не мають моцної натури, можуть зламатися, запити. Я особисто до таких не належу. Змалечку знав, що мені в житті ніхто не допоможе, бо батька не стало, коли мені було дванадцять років, а наймолодшому братові Богдану – тільки рік. Для мене цей образ дуже близький, так само, як і Калитки в «Сто тисячах», де чоловік бореться, хоче вирватися з тої жеброти, але йому це не вдається, бо багатії його не розуміють, роблять все посвоєму. І бажання Калитки це зробити, порушуючи закон, приводить до фатального кінця. Десь вони в чомусь подібні ці два герої – в прагненні вилізти на вищий щабель, що Дмитропиячок, що Калита. Мені обидві ці ролі дорогі.

– А молодь приходить на «Останнього гречкосія»?

Петро Бенюк:

– Аякже, ось 27 грудня ми граємо цю виставу для учбових медичних закладів Львова. Молоді багато приходить в зал, приймають виставу шалено, регочуть, аплодують. У Сокалі глядачі дещо стримують свої емоції.

– В яких спектаклях Ви ще зайняті?

– В «Коханому нелюбі», там одна з головних комедійних ролей, хоч вона не виписана як головна, але в процесі репетицій стала однією з головних. Смішна дуже, її люди люблять, багато разів приходять на виставу, приводять своїх рідних, знайомих. Приходять і дякують, кланяються, кажуть, ситуація жива, коли людина отака з народу, яка вміє спілкуватися так, як народ. У нас й інші вистави йдуть, де я зайнятий, але це в основному рафінована класика, де мало життєвої правди. Вистава повинна бути реалістична.

– Пане Оресте, декілька слів, будь ласка, про творчі плани.

– Про них, напевно, більше знає Бог, ніж я. В його руках ми – інструмент. Є якісь заготовки, але певно сказати не можу.

– Як нині живеться акторам?

Орест Огородник:

– Як і всім українцям: хтось живе легше, хтось – важче. Але в цілому непогано, бо наш театр національний і зарплати трохи відрізняються, ніж в театрі обласному. Тож катастрофи нема.

Петро Бенюк:

– Живу як український народ. Але хотів би, щоб він жив краще і, зокрема, моя родина по маминій лінії тут, на Сокальщині. І ще: щоб подібні гарні ролі в от таких режисерів були мені призначені. Я вже сорок років на сцені, тож «проколів» нема, на мене можна покластися.

– Чи заньківчани останнім часом мали закордонні гастролі.

Орест Огородник:

– Ні, зараз з цим важко, грошей не виділяють.

– Що побажаєте сокальчанам у 2012 році?

Орест Огородник:

– Побажаю віри, сподівання, не опускати руки, не опускати очі, відкривати серце назустріч Богові. Завжди так тяжко не буде. Робити те, що вмієш робити. І вірити.

Інтерв’ю взяла
Валентина БЛУДОВА.

На знімках: фрагменти із вистави «Останній гречкосій».

About Адміністрація порталу

x

Check Also

Сокальська дитяча школа мистецтв відзначила свій ювілей

30 квітня у Сокальському народному домі ...